Тайные закоулки памяти... глава 30

Як же неприємно пригноблює, порушує нашу психіку потворне воєнне сьогодення, всі ті біди та нелюдські страждання, які випали на долю нашої багатостраждальної України та її мирного населення. Постійно волієш спокою, спілкування з близькими, рідними, які вимушені жити на чужині, або захищаючи нас, знаходитися під бомбами, ракетами, кулями безжального, ненависного ворога. І з кожним таким нелегким днем починаєш розуміти – ще не скоро прийде така жадана для нас перемога, ще багато буде смертей, крові, каліцтва. На жаль, не всі здатні стійко витримувати цю навалу щоденного негативу, та біда в тім, що уникнути цього нам неможливо – прокинувшись зранку, одразу вмикаєш сповіщення командування ЗСУ з фронтів, бо постійно, з надією очікуєш повного розгрому рашистів. А потім, на протязі дня, обдзвонюєш рідних, друзів – чи не потрібна кому допомога? Отож, для підтримки своєї психіки, на протязі дня, час од часу, інстинктивно в розмовах згадуємо минуле життя, минулі щасливі хвилини – не завжди воно було безхмарним, легким, але то було мирне життя, без воєнних жахіть, які, не спровоковано, принесла на нашу землю рашистська банда садистів, злодіїв та ґвалтівників.

Останнім часом замислююся – цей негатив таки потрібно якось долати, треба, час од часу відволікатися від негативу сьогодення. І для цього ми маємо в схованках своєї пам’яті безліч добрих, радісних миттєвостей в минулому СВОГО життя. Треба змусити себе стати безкомпромісним спостерігачем, щоб відсторонено, тверезо та чесно глянути на себе та оцінити всі ті зміни, що відбуваються з нами, з епохою, з оточуючим світом. Бо з кожною, промайнувшою в минуле, хвилиною, змінюємося ми, змінюється (в гірший або кращий бік) наш світ. Ніхто і ніколи, окрім МЕНЕ, не згадає ті дні, коли я, відновлюючи своє здоров’я, насолоджувався випавшим на мою долю щастям – безтурботним відпочинком. Ніхто і ніколи, окрім МЕНЕ, не згадає ті стежки, по яким мандрували МОЇ ноги, тих людей, з якими спілкувався і які також зоставили свій слід в МОЇЙ душі, пам’яті. Тому я й продовжу свої спогади про той вимушений, але такий приємний, відпочинок на кримському, чорноморському узбережжі.

Після від’їзду моїх високопоставлених співмешканців з ЦК КПРС, до мене в палату підселили двох, також набагато старших від мене, чоловіків. Один з них – Микола, був дуже говіркий, великий прихильник анекдотів, здавалося, він міг теревенити без зупину цілодобово. З часом я навчився вислизати з його говірких тенет – знаходив вагомі причини, щоб одволіктися на свої нагальні справи. Але треба визнати, співрозмовник він був цікавий – працював головним випробувачем збудованих суден на Миколаївському суднобудівному заводі і я дізнався від нього дуже багато цікавого і про корабелів, і про Миколаїв. Наше спілкування з ним тривало майже три місяці, згодом я про нього доповню.

А от другий мій співмешканець, попервах, не зацікавив мене зовсім. Назвався – Володимиром, та вигляд мав якийсь буденний, який не впадає в очі. Дивлячись на нього, можна було уявити його будівельником або слюсарем, звичайним роботягою. Небагатослівний – тільки привернула мою увагу його спортивна будова тіла. Коли перевдягався, здивував рельєфом тренованих біцепсів. Окрім того, мав чорні очі з пронизливим поглядом (коли в подальшому, спілкуючись з ним, зустрічалися поглядами, навіть мурахи пробігали по спині), і згодом, коли добре, надійно потоваришуємо, мені буде довірено багато несподіваних таємниць, про які я не мав навіть уявлення. А в перші хвилини знайомства, на запитання: “Яка професія, чим займається? – була відповідь, – різноробочий, що накажуть, те і роблю…”

Після першого знайомства та, як за звичай, бокала доброго кримського вина полинуло моє, вже привичне, життя лікуючогося відпочиваючого. Кожний ранок розпочинався з обов’язкової фіззарядки під наглядом персонального тренера, яких було кілька (групи формувалися по віку). Після напруженого, до рясного поту, тренування, я отримував персонального човна і на веслах гріб до кілометру в море, а по поверненню – плавання в морі, поки вистачало сил, душ. От після таких процедур ноги самі бігли до столової на сніданок. Можете самі уявити, з яким апетитом зникало зі столу те, що сам же замовляв напередодні в меню. А готували і годували нас відмінно, як на забій! А далі – час від сніданку до обіду, мій самий улюблений, але напружений, час думаючої праці. Я вперто, наполегливо вивчав англійську мову, якою почав займатися на заочних, платних курсах ще літаючи в Аральську, до хвороби. Потрібно було постійно перекладати статті з англійських газет, коментувати їх, а також виконувати, одержані мною від куратора завдання і відсилати все це в Москву на адресу курсів.

Так, це була праця і доволі нелегка, але в Криму, в чудовому Воронцовському парку, під пальмами, я насолоджувався чистим, морським, цілющим повітрям та й ще настояним приємним запахом квітучого кримського олеандру. Тож, забравши з собою словники та зошити, я підшукував кожного дня нове затишне місце в парку і поринав у науку. Та одного разу, занурившись цілком в таємниці перекладу почув: “Юра, ти дозволиш мені присісти поряд, може я щось тобі підкажу?” Це виявився мій новий знайомий – Володя, він проходив алеєю парку і побачив мене. “Я кілька днів спостерігаю, як ти завзято намагаєшся освоїти англійську, – так, я ж пілот і хочу літати на лайнерах, – але без практики спілкування на англійському, то дуже тяжко. Давай допоможу тобі з перекладом статті, а потім, якщо ти не проти, буду вчити розмовляти”. Ото вже для мене було диво (наскільки хибним може бути оцінка людини на перший погляд), за кілька хвилин Володя перевів задану мені статтю і відповів на запитання куратора! Я б на це витратив пів дня! З вдячністю прийняв його пропозицію про мовний тренінг, навчання мене усної мови і запросив його в мій улюблений кафетерій, щоб по-дружньому пригостити за поміч, поспілкуватися!

Це кафе дуже подобалося мені – чудовий вид на море з човнами рибалок, яхтами, пароплавами та краєвидом узбережжя з пляжами. Я майже щовечора заходив сюди посидіти з бокалом вина перед вечірнім запливом у море. Ясна річ, в мене, в голові невпинно вертілося на думці – звідкіля у “слюсаря” таке відмінне знання англійської. Але Володя, як тільки ми розташувалися в кафе, впевнено і вміло розпочав СВІЙ “допит” – випитував досконально про весь мій життєвий шлях, про моїх рідних. І, як не дивно, я розповідав йому щиро і довірливо навіть про таке, що раніше ніколи б не довірив сторонній особі. Нарешті, зважився і встиг запитати перед наступним його запитанням: “Все ж, Володю, поясни, звідкіля в тебе таке знання англійської?” Кілька хвилин він сидів мовчки, уважно дивлячись на мене, а потім з посмішкою: “За ці кілька днів, як ми познайомилися та спілкуємося, уважно спостерігаю за тобою, оцінюю і дійшов висновку – с тобою можна бути відвертим, а згодом ти зрозумієш чому я мушу не завше бути відвертим”.

Після цього він підняв бокал і запропонував випити за розуміння та повагу. До речі, коли ми тільки розмістилися в кафе, Володя попередив, що полюбляє “Мускат белый красного камня” – в цьому наші смаки повністю збіглися (до того ж моя лікарка настійливо рекомендувала мені при лікуванні вино, тільки в розумній дозі). От ми і поєднували корисне з приємним, а до обіду у нас було достатньо часу – тож Володя трішечки відкрив мені своє таємне життя. “Справа в тім, що майже з дня мого народження рідними мовами для мене були – англійська, німецька та російська, – не кваплячись, почав він свою розповідь, – батько все життя був військовим, досяг генеральського звання, мама народилася в Німеччині, після війни працювала в посольстві перекладачем, а няня, що виховувала мене з дня народження була англійкою з сім’ї англійців-аристократів, які ще до революції оселилися в Росії “.

Такі дані про історію його сім’ї змусили мене зовсім по іншому оцінити мого співрозмовника. Він з такою теплотою згадував свого батька, його любов та турботу про виховання і майбутнє Володі, навіть серце защемило, що не пройшло повз його увагу – з подивом дивився на мене. Довелося стисло змалювати йому сумну правду про “палку любов” до мене мого батька. Боже, на скільки ж відрізнялося моє злиденне дитинство від аристократичного, забезпеченого дитинства Володі. Від народження, дитячі роки, з ранку до ночі розмови в сім’ї тільки англійською або німецькою і тільки коли батько допоміг йому вступити в Суворівське училище він почав серйозно вивчати російську мову та літературу. Під час тієї першої нашої дружньої довірчої бесіди мені було приємно, що зі мною діляться споминами дитинства, споминами про зустрічі з такими видатними особистостями про яких я тільки чув, або бачив в кіно. Тільки набагато пізніше, коли настав час нам розпрощатися, скінчився його строк лікування – Володя зізнався мені: “Я стільки років у своєму бурхливому житті вимушений був тримати свій рот на замку, тому зараз, маючи такого розумного і, сподіваюся, мовчазного слухача – дав трохи волі язику!”

Мушу визнати, не одразу я був ознайомлений, посвячений в таємниці його життя. Після того, як він пообіцяв мені допомагати в навчанні, ми майже кожного дня знаходили час відпочивати разом на пляжі, або в неосяжному, мальовничому Воронцовському парку. Через кілька днів, кількох вечірніх посиденьок в кафе він нарешті розповів, що за три роки до закінчення Суворівського училища, беручи до уваги його виняткове знання англійської та німецької мов, йому запропонували навчатися в спец групі розвідки. Так дружньо (зізнаюся – ми обопільно відчували симпатію одне до одного), поступово я дізнався про його багаторічну працю за кордоном як розвідника. Ясна річ, багато таємниць мені не було розкрито, та все ж для мене то було одкровення.

Треба чесно зазначити – зараз, згадуючи своє радянське минуле та порівнюючи його зі своїм сьогоденним образом, вимушений констатувати, що бачу двох абсолютно різних людей. І то можна сказати упевнено про кожного, хто вимушений жити в різні епохи, при зміні влади, або мінливої політичної кон’юнктури, бо кожен ставав іншою людиною в залежності від набутих знань про справжнє минуле країни і світу! Але головне - МИ не ставали гіршими, бо від народження, на підсвідомості, знали, якої МИ землі діти! Наші погляди на оточуючий світ були адекватні і МИ завжди залишалися нормальними людьми не зважаючи на час, в якому доводилося жити! Тільки молоде покоління, яке, маючи зараз неосяжні можливості вивчення навколишнього світу, може самовпевнено заявити: “Я знаю так багато, маю свою усталену думку і ніхто мене в іншому не переконає!” Сам таким-же був!.. Та ні, всі ми, не залежно від нашого бажання, підкорюємося і, врешті решт, живимо по тим правилам, за якими живе твоя громада, але це не виключає свободи мати свій особистий погляд на деякі речі. Чому в мене зараз виникли ці думки? Мабуть тому, що маю великий запас спогадів про минулі часи і тому можу тверезо порівнювати минуле і наш час.

Той, радянський час – ми виховані на перемогах Великої Вітчизняної, подвигах розвідників як в воєнний, так і в мирний час. Достатньо згадати тільки доволі талановиті книги Юліана Семенова про реальну постать розвідника Штірліца (Ісаєва). До речі, так хочеться порівняти теперішнє відношення до рашистських розвідників, які нахабно, жорстоко труїли за кордоном незгодних з режимом Скрипалів, Олександра Литвиненка. А тоді молодь пишалася героїкою радянських розвідників і я теж. В той час, в ЗМІ, особливо в Комсомольській правді, жваво обговорювали викриття радянського розвідника в Англії, так от при обговорюванні цієї статті Володя вперше відкрито розповів мені, що дуже добре знав його і мав неодноразово контакт з ним. Потім, вдовольняючи мою цікавість, він багато розповідав, не називаючи імен та місць, про особливості праці розвідника. Я не допитувався, але розумів, що й ім’я та прізвище (надто вже російське – Іванов), то не справжнє і то не суттєво. Головне – я був гордий, що мені довіряють, а для себе я пізнавав таємний бік життя в Радянському Союзі. А зараз, згадуючи своє, непросте життя і оцінюючи СВІЙ життєвий шлях, завше задаю питання: “А ти виконав завдання покладене на тебе при народженні?” Тим паче, що на сьогодні, добре знаючи, завдяки нетрям МОЄЇ пам'яті, як же мало подаровано мені дорогоцінного часу на цьому світі, щоб виконати оте завдання - ЖИТТЯ! Одразу пам'ять підказує слова чудового поета-письменника Валерія Цацкіса:
"...Замысел у Бога прост:
Дом родильный.
Жизнь.
Погост." 
Відповідь безумовно позитивна, а підсумок МОГО життєвого шляху – діти, нащадки та мої спогади!