Малий Кось та великий страх

             4.
Марічка була старша донька у великий родині коваля Василя. Ще п'ять синів було у Василя. Марічку цькувала баба Катя, шпиляла мати, а Василь вважав, що нехай жінки гризуться, аби до нього не чіплялися.
Одного ранку, коли велика родина поснідала, Марічка мила посуд, а баба сиділа і ніби чекала до чого причепитися.
- Ти молоко проциділа?
- Так, бабуня.
- А вершки відібрала?
- Відібрала.
- Чого ти так довго з тим посудом граєшся? Ледащо!
- Ще хвилиночку, бабуся!
- Давай скоріше! Ще білизну прати...
Марічка тількі гірко зітхнула... Ані хвилинки в неї не було, щоб відпочити. Баба Катя пильнувала за нею, як наглядач. Чомусь брати могли грати і ледарювати і здавалося, що баба не помічає цього. А їй весь довгий день знаходилася якась робота. Тількі вона закінчувала прибирати, мити, або куховарити, відразу знаходилося якесь нове доручення.
Рік тому Марічку посватали за Михайла. І Марічка раділа навіть не майбутньому весіллю, а тому, що покине свій рідний дім, де її ніхто не любив і не жалів. Михайло був красень, єдиний син у родині, багато дівчат мріяли про нього, хоч хлопець часто у шинку пиячив і бійки вчиняв на підпитку — на ці його витівки ніхто увагу не звертав. Вже призначили весілля, вже і вбрання Марічці справили, а горе-біда поряд вешталася... На Трійцю Михайло п'яний пішов купатися і більше його ніхто ніколи не бачив. Шукали його довго, не втрачали надію,  що він живий. Марічка схудла, від сліз та безсоння очи її згасли, та ще й баба Катя чомусь звинувачувала її у тому, що сталося. Вона і сусідам всім сказала, що Михайло зник, бо це у Марічки така вдача. Люди, звісно у ту маячню не вірили, але до Марічки сватів більш ніхто не засилав. Хлопці стали її цуратися.
Марічка домивала посуд і гадала, що поки розпале піч, трошки перепочине, та де там... Баба Катя вже гримала, що треба прати, бо простирадла чорні, як сама земля і за що родині таке покарання — ледацюга, нечепура...   Довелося швидесенько у корито налити воду, натрусити попіл і замочити простирадла. Потім наварила їсти, попрала  і побігла на річку полоскати.
Не встигла вона руки намочити, як почула чи то спів, чи то плач. З переляку вона хотіла кинути все і бігти додому, та згадавши  що дома її буде знов сварити баба Катя, та ще й мати додасть олії у вогонь... А за загублені простирадла їй, взагалі, життя не буде. Тому Марічка перехрестилася і почала полоскати білизну. У крижаній воді руки аж терпли, тількі Марічка цього не помічала — страшний голос вже не співав, а вив і від того виття дівчина не помічала більш нічого. Дуже швидко вона закінчила полоскати білизну, покидала у корзину чисті простирадла і рушники і побігла додому щосили.
- Марічко, ти так біжиш, ніби дідько за тобою женеться!- почула дівчина  і  в ту ж мить послизнулася і впала. Кось ( а це був він) сидів біля ополонки і рибалив. Він не хотів налякати Марічку  просто хотів привітатися. Та дівчина злякалася і впала, та ще й прана білизна з кошика випала... Кось кинувся до Марічки, щоб допомогти. Він зібоав у кошик білизну, і запропонував дівчині донести кошик їй до дому. Марічка була так налякана, що погодилася. Хлопець, забувши про вудку і риболовлю, ніс важкий кошик і розмовляв з Марічкою.
- А що тебе так налякало?
- Кось, тількі но я почала білизну полоскати, щось як завиє, як заволає...мабуть Михайло утопленик мене кличе... Його так і не знайшли, ось він вирішив мене забрати... А ти чув щось?
- Ні, не чув. Мабуть тому, що вітер дме в іньшому напрямку. Ось я і не чув нічого. Я гадаю, що то не Михайло. Духи вони вночі можуть щось робити, а зараз білий день. То щось іньше.
Поки розмовляли, не помітили як прийшли до Марічкіного дому. Кось віддав кошик дівчині і поспішив назад. Без важкого кошика з білизною він швидко повернувся до річки. І вудка його нікуди не поділася — вмерзла у кригу. Кось почистив ополонку, яка теж встигла зледеніти і тількі но вмостився рибалити, як почув чийсь вий. Завмер з переляку, а потім відчув, що то не нечиста сила, то хтось допомоги потребує, бо так стогне, так виє, як перед смертю... Шкода, що порибалити не склалося, та вже іньшим разом. Кось шукав недовго — під старим човником лежав величезний собака худий— тількі кістки, облізлий з перебитими лапами. Він дивився на Кося ще не розуміючи що приніс йому цей парубок — порятунок чи смерть. " Бідося, ти, бідося... Що ж ти дівчат лякаєшь? Давай, волохатий, спробую тебе полікувати." І Кось взявши собаку поніс його до себе додому...

Собача доля тяжка. Собака, що пережив свого господаря  — нещасне створіння... Нема кому служити, нема кого охороняти і нема кому цього собаку годувати. Доводилося  Сірому полювати на зайців, щурів та ящірок. Полювання рідко було вдалим. Тому Сірий став красти. Після невдалої спроби підгодуватися, йому перебили лапи і   почалося запалення і Сірий лежав і чекав своєї смерті. Часом  вив, коли біль, голод ставали нестерпними....
Минув тиждень. Сірий, завдяки бабі Ядзі і Косю, вже спритно кульгав по подвір'ю і їв як п'ять дурників. Він вже не крав їжу — Кось добре годував знайдеша, він тількі взяв собі звичку дуже жалісливо дивитися на всіх, хто проходив біля огорожі, або приходив до Кося у справах. Кось дивувався хитруну і тому, що цей фокус спрацьовує — мало хто не пригощав Сірого.