Барон. Глава 1 Добрi руки

БАРОН
ГЛАВА 1: ДОБРІ РУКИ


Данный рассказ на русском языке:
http://proza.ru/2022/06/20/12


       — Ох, як же вас багато, і що мені тепер з вами робити?
       Ігор знову перерахував цуценят і важко зітхнув. Дванадцять маленьких плямистих клубочків і всім їм тепер треба знайти новий будинок. Були б вони хоч чистокровними, так ні. Їхня мати мала домішку іншої породи, так що ні вона, ні її малюки, так зовні схожі на сенбернарів, не мали ні родоводу, ні права називатися породистими собаками. А це означає, що багато за них ніхто не заплатить, а гроші як ніколи йому були дуже потрібні. В останні роки рівень життя населення стрімко падав, а після того, як Україна вийшла зі складу Радянського Союзу, жити стало ще важче. На Львівському автобусному заводі вже три місяці не платили зарплату, та Ігореві не раз приходилось їхати до матері у село за продуктами. Від того чоловік і наважився звести свою байстрючку з сусідським сенбернаром, сподіваючись хоч щось заробити, віддавши цуценят під реалізацію одній знайомій перекупці. Але його улюблениця виявилася настільки плідною, що тепер господар спантеличено зітхав, побоюючись за те, що ця жінка так багато цуценят взяти в нього не зможе.
       Занурившись у свої думки, Ігор сів у крісло та задрімав. Його розбудив приглушений гавкіт. Погодувавши своїх малюків, велика кудлата улюблениця просилася на вулицю.
       — Ну що ж, Альбо, пішли. — Чоловік надів на неї повідець та вийшов надвір.
       Було вже пізно, старовинне місто занурилося в темряву, та лише тьмяне світло ліхтарів надавало йому певної жвавості, кидаючи химерні тіні на розбитий асфальт і похмурі фасади панельних будинків його спального району. Прислухаючись до тихого гуркоту автомобілів, Ігор повільно йшов за собакою, як раптом, його позаду хтось гукнув. Обернувшись, він побачив худу згорблену постать з тростиною.
       — Добрий вечір, пані Богдано, що ж ви так пізно гуляєте?
       — Добрий вечір, Ігорко, а я любуюся зоряним небом. Поглянь сюди, ось велика ведмедиця, ось мала, а це, — бабця вказала рукою вліво, — сузір'я Оріона. На нашому Львівському небі зірки яскраві та великі, немов морські перлини. А ось на півночі, в Росії, небо зовсім інше. Там зірки маленькі, тьмяні та їх майже не видно, нудьга, та й годі.
       — Та менше з тим, сусідко. Ось я був в Баку, так там зірки ще яскравіші й ще більші ніж в нас. Ви краще мені розкажіть, як ваші справи, і де ваша Жучка? Щось я її з червня не бачив.
       Стара прикрила долонею рота й заплакала:
       — Померла, померла моя Жучка… І тепер я залишилася одна, зовсім одна… Чоловіка поховала, син поїхав до Києва, а донька вийшла заміж і тепер проживає в іншому кінці міста. Я тепер живу сама в чотирьох стінах.
       По обличчю молодого чоловіка пробігла усмішка надії:
       — Не засмучуйтесь, пані Богдано, моя Альба народила аж дванадцять цуценят, і я боюся що не дам з ними ради. А хочете, подарую вам одне?
       Кульгава жінка подивилася на сусіда та від радості заридала ще голосніше:
       — Йой, подаруй, Ігорчику! Ой, подаруй, любий! Я все життя за тебе молитимуся, ти тільки подаруй мені цуценя! Але бажано хлопчика, щоб цуценят не привів.
       — Ось і домовились, сусідко. — Зрадів Ігор. — Скоро, через півтора місяця, цуценятко буде у вас. Тільки я забув, на якому поверсі ви живете: на четвертому, на п'ятому?
       — Та на п'ятому, синку, на п'ятому, тридцять восьма квартира. Ти, головне, не забудь, принеси мені цуценятко, чуєш? А я, мій хороший, за тебе молитися буду, завтра ж до церкви піду.
       На цьому сусіди розпрощалися, а через шість тижнів чоловік виконав свою обіцянку й приніс сусідці маленького плямистого хлопчика із кумедними чорними крапками на носі. Бабуся ніжно взяла пухнастий клубочок на руки, притулилася до нього щокою та радісно защебетала:
       — Ну привіт, моє маленьке, привіт, моє сонечко. Я назву тебе Барон.

       З цього дня її життя набуло нового сенсу. Незважаючи на кульгавість і вікову слабкість, жінка щодня виводила свого нового друга на вулицю, прощала йому всі цуценячі витівки та терпляче витирала за ним калюжі на паркеті. Ковтаючи жменями пігулки та струшуючи термометр, вона подовгу вистоювала у величезних чергах, щоб за останні гроші купити малому хоч трохи м'яса та ліверної ковбаси, адже він ріс і йому треба було добре харчуватися.
       І Барон, відчуваючи любов і турботу, швидко прив'язався до своєї нової господині. Радісним гавкотом він щодня зустрічав її на порозі квартири, лизав її зморшкуваті руки, ходив за нею по п'ятах і гриз її улюблені капці.
       Так у маленькій похмурій квартирі запанували кохання та ідилія.



СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(2022 рік)

Продовження за посиланням:
http://proza.ru/2022/07/28/764