Лялькар

Драматична казочка-вертеп, в трьох снах з ліричним вступом жорновів, що обертають сором'язливі гірські монахи, з жахами (+18), та тихими ангелами за плечима. Ну а звісно як без них жити на «білому», як вапно побілки з баби Маніної хати, світі.

* Вертеп - переїзний народний театр, що розгортається на ярмарках, де є як хороші так і погані персонажі, а також скелети і чорти, як необхідний атрибут сил зла в цьому світі, і ангели й герої, як ті, хто від цього зла охороняє людину. У вертепах програвали алегоричні казки, маленькі сюжетні сцени, декламували вірші.

Діючи особи, в деяких випадках на діалоги не обтяжливі:

Богдан По. — театральний богомаз(він же Б.П., що бабі Мані годиться в онуки)
Баба Маня — літня жінка, маленька й лагідна українка, але тверда як кремень в своєму ставленні до життя
Сатир — він же консьєрж, директор театру та гардеробник за сумісництвом
Лялькар — інша сторона Богдана По, що з'являється йому в його власних снах, та починає ворушити власних скелетів в шафі, щоб збагнути своє ставлення до оточуючого світу навколо та змінити власне ставлення до нього.
Скелети — усілякі загублені души, що не знайшли собі спокою (масовка — робітники сцени, танцюристи, так усілякі загублені души театру, що приймають різні ролі)
Шафа — просто Британський саркастичний антураж, що стоїть собі на сцені
Хата баби Мані — антураж, що завжди є, якщо ти в Україні, побілена та причепурена намальованими соняшниками та півниками біля маленьких віконець.
Жорнова — комуністичний важкий антураж, що завжди міститься десь в горі, над сценою
Оркестрова яма — антураж, за недостачею реквізиту, інколи потойбічна, інколи лірична чи оптимистична, що залежить від музичного твору та освітлення...
Театральна завіса — завіса, червона, запилена та бархатна, улюблениця молі та астматиків (зло, але історичне і в нашому оповіданні тимчасове, бо на другому акті символічно впаде на шафу, та всю нечистоту, що її наповнює).
Нептун — чолов'яга, українець за громадянством та козак у душі, мало помітний в звичайному житті, бо завжди десь порається по хозяйству.
Солдатики удачі — суворі, зібрані та вічно п'яні мародери-загарбники, своєї ролі не мають (завжди масовка як і скелети), але така зла за це на свою долю, оточуючих, та автора.
Різб'їяні ампірні лев та біла дама  — потойбічні духи, що оживають (масовка, як і скелети, всі танцюють, з оркестрової ями лунає музика та мерегтить світло).
Автор — ну так, а чому й ні, є в деяких містах голос за театральною завісою.

- I. -

"БАБА МАНЯ"
(cон перший)

       "Сію тобі в очі,
        Сію проти ночі.
        Буде тобі, враже,
        Так, як Відьма скаже."
       Людмила Горова «Закляття ворогам»


(Вірш знайшов на стіні театрального богомаза Богдана По. (Не плутати з Едгаром, але жаху наводити теж вміє добряче, аж в обличчі зблід...), хлопця моторного, витонченого, але за все зле з світом не рубаки. Решта, вертеп, сам себе породив в ночі, як і інші сумні явища та слабка для Бога, пітьми сила. Гоголь вже давно спочивав і тому уваги на все не звертав…)

Самотній холодний місяць сяяв на тихому Українському небі. Цвіркуни оголошували вільний степ у повній темряві. Дозрівало жито, а від сусідніх полів на театрі військових дій несло гаром. Шипіли фосфорні запальнички, а радіо шукало пісню на будь-якій доступній для Джа частоті для стомленого Нептуна. Очі важко стулялися від сну, а в повітрі пахло полином і чебрецем із зеленки лісосмуги. На дивному небі оберталися жорнова і за ними висіла важка театральна завіса.

Вийшов богомаз Богдане, та затягнув вірш-вступ про старого лялькаря. (Баба Маня відірвалась від справ і тихо та уважно слухала юначе По, щоб той, не дай Бог, не образився...) Бо якось потрібно було підготувати шановне панство, що вже цокотіло кістками у підлогу старого театра:

«На марш виходять скелети
Вони виповзають із шаф
Вони дістають транспоранти
Напис:
СЬОГОДНІ НАШ ЧАС

Закрийте вікна й вуха,
Очі заплющуйте ви.
Сьогодні скелети на марші,
Сьогодні вони на коні.
Не влізти в громадський транспорт
Всюди біліють кістки,
Танцюють на власних могилах
Регочуть з високих трибун.
Сховатись не вийде на Марсі
Від їхніх кістлявих фігур.

Усе почалось з одного
   чи купки скелетів невдах. —
Їх витягли за для сміху
   із надр запилюжених шаф.

Як же юрба сміялась
Як соцмережі гули:
Грали в футбол кістками,
З черепів смузі пили…
Сьогодні скелети на марші,
Сьогодні вони лялькарі.»
*Шиплять летають відьми,
Та «півні співають» до ранкової зорі…

Вірш вельме шановного Б.П. (Вирогідно Біс Попутав, а може й Богдан По, але я автор і то не мені вирішувати...) , * — дописав автор. На цьому місці червона стрічка обривається і легкоатлетичний бігун доганяє, що хтів сказати цим всім бабі Мані. А вона бач стара, й не зрозуміла його витончений сарказм. — Ах ти ж Сатир,— інтелігентно помітила баба Маня і сплюнула у серцях, а потім перехрестилася дивлячись в сталеві світлі очі діда Констянтина, що тихо дивився на неї з своєї старої фотокартки і посміхався, де вони у двох... та ще такі молоді... і десь тихо пролунав його підбадьорливий трохи тихий і сухий, як надтріснувша блискавиця, голос. — «Будемо жити!»  Гоголь вже давно спочивав і тому уваги на всі ті дрібниці не звертав… він добре знав, що "Все буде Україна!", бо ще є кремезний дядько Нептун у кожному з його нащадків, незалежно від статі... як і те, що наші відьми, то в злу годину пельки стулять і теж лише наші відьми. І баба Маня вже з усмішкою подивилась на Богдана По, і про себе лірично додала, - ах ти ж  малий Сартір бісів, знайшов таки собі скелетів у шафі!

- II. -

"ЛЯЛЬКАР"
(cон другий)

       "Як просію горе
        Крізь дрібненьке сито -
        Станеш ти про пекло
        Господа просити."
       Людмила Горова «Закляття ворогам»


Спала баба Маня і наснився їй чоловік Констянтин, та ковилі що по степу до землі від вітра прихиляються і начебто вогня немає, але на горизонті зарево... Спав Богдан По і таке йому наснилося... (один  Автор не спав, та все те записував.)

Сидів лялькар вуса довге крутив, дивився на зачинений театр, де з нього тихо насміхався старий одноокий камердинер-сатир і казав лялькарю. — Циган мабуть тобі продав шафу, з таємницею разом? — Аж верескнув, як навіжене порося, якому закрутив коваль в вузол хвоста. Почервонів на мить. Кров відлила від його бичачого єдиного ока, що п'яне не звинуватило у лісі гардеробу завжди винувату гілку, як це зробило інше око, якого вже нема і замість якого лише скляний холодний шар займає внутрішню порожнину в черепі сатира, і вже спокійно продовжив свою промову. — Щоб ти зміг всіх ляльок своїх повісити на гачки в одному місті, разом, як гарний добродій. — I його козляча борідка підвелася дибки, а стиснуті губи широко розтеклися по всьому обличчю недоброю беззвучною посмішкою. А ти носом потяг, відчував, що тхне, і не розумів. — То нафталин, чи лака червоного старовина… А мабуть та шафа, ще вчора була на кладовищі довго не викорчуваним пнем, що корінням могили міцно тримав? І на її стовбурі писали відьми та душогуби імена на згадку, темні вже і лише їм відомі. А ти взяв ту шафу у лисого чорта, а той дядько приставучий, так гарно все вихваляв та пошепки вус крутив й табак духмяний заморський жував. — Дивись чоловіче, бачиш яка вона? — З мореного дубу, що в Лондоні хтось дав, з черепашою інкрустацією, що кращій, майже святий косар своїм різцем, як на ешафоті, в останню путь «гілку лілейну» в деревину заправляв… І так все тобі мабуть добре та зі смаком розмалював, що ти очи витріщив, вже шось і сам в голові складав, але заплющив очі, мабуть придивлявся, – взяв.

А приїхавши до дому, бачиш в шафі невідоме, потойбічне, сутінкове, незнайоме, випадкове… І з освітленої ями музика чутна.

(Голос письменника за кадром сатиричної драми, бо сатир вже присутній і обрисован в акті першому, коли на небі висіли як гирі свинцеві легкі на згадці й вічно голодні до людських істот жорнова, а важка завіса щє сором'язливо прикривала сцену, і так, драми, бо всі жарти були слизькі, як шлях на крові…)   — Нащо це, кажи, тримати в шафі саме дома, мабуть то така сатира, з запозичених далеких, може й західних письменницьких зірок? — Лізеш в шафу, в шафі черви, нафталін, та твої нерви током пробивають до кісток… — Ну, нащо ж ти ховаєш дома, та пір'їною лелечою відганяєш ти пилини, з жовтих інкрустованих кісток? Бачиш, хтось там врізав дуба, у стилі ампір — лев з крилами, далі діва бліда за спиною у капюшоні, з підбором отороченим вузликами, а на них нанизаними трофеями-кісточками, та китайськими «кешами»… Та скелети з мотузками, що грають усілякі страхи на гуслях, з сопелями та шаманськими бубнами, грають-горлають, так, навзрид, як кішки в ночі скрізь акорди що попали під стару клячу, як після чарки собака на луну виє-бубонить, аж достає та повертає на болотах тринадцять раз самого лисого чорта, і це все так по руські, бо взагалі моголи… а за пазухою ще горілка, мило, мішок і в'язка мотузки, та тупий ніж, витягнутий з братнього ребра, та й від незмитої руди заіржавілий. Але скелетам він завжди в нагоді, якщо всі змістовні аргументи вичерпані а прагнення настояти на своєму ще є, хоч аніхто не сприймає такої аргументації за нормальну, але яке діло тим, в осередку яких це і є найбільший аргумент. І всі так усмішками в повний рот залишком зубів випромінюють, не зле, але й не лагідно... льва забавляють, бо він як телець золотий, й діві кубки та фрукти подають, та всяк на свій манер прислуговує, ублажає, начебто долю хоче відмовити від шляху кривого та брудного, та гріхи свої штопати-лагодити… Від тропки,  що звертає іноді, мабуть по п'яні на право, туди де горить ще останній ліхтар, або як мати відьма вчила, якщо темно й ні зги в оці, то на ліво… і хай там кому грець, хай на кожній гілці дуба висить мрець, але марширують скелети на якісь язичницький зразок, коли з черепа вино черпають, а кістками грають в театральний тіней танок. Антракт. Сатир дує в гудок. Жернова криваві на цьому місті з неба падають, рушиться важка завіса, а там «лебедина пісня», — кістляві скелете вийшли в пачках на сцену, та ведуть свій цокаючий й свистячий від куль танок.

(Автор, вже сумно і саркастично) — Друже, ну навіщо ти брав ту шафу як бере бігун червону стрічку на груди й думає в пилу азарту, що при здоровому глузді та ще й при потилиці, що завжди іронічно брита під макитру, а з нею разом той сатиричний на другий акт гудок? Ну ти хоч сам збагнув, те що хтів сказати. І сказав, як вуглем замазав крейду хати баби Мані, а хіба вона винна, що стара та вже не може надавати тобі по сраці* хворостиною та сказати вказати напрямок твого легкоатлетичного забігу на всі боки світу? (* — табу хоч з пір'ячком та пушком, але пропустило, все ж 18+)  Сидів лялькар вуса довге крутив, дивився на зачинений театр, де з нього тихо насміхався старий одноокий камердинер-сатир і шось на вухо лисому чорту шепотів, та на всі боки світу потім грязно плював… Ой, лялькар-лялькар, — бачиш в шафі невідоме, потойбічне, сутінкове, незнайоме, випадкове… … І з освітленої ями музика чутна.

Жорнова розкололися навпіл та продовжували свої оберти, завіса лежала на тому ж місці, де і впала, на шафі, як бархатний драп. Старий театр всіляких дій був пуст, бо сьогодні скелети зайняли всі місця і тому для звичайних зє-вак він був переповнений, все гуло, тремтіло, начебто хробаки, що виводяться з коричневих жуків, і як насіння йдуть по кишеням на гальорку, де реве й сопить нескінчений гомін, бубонить на вушко інший вимір буття, затхлий від усілякої нечисті, партер… де завжди рояться непричесані думки та Наполеонівські плани з подачі дядьки Мольєра та Карла, — ідеї новітніх слизьких думок на опанування цим світом. А богомаз підтягнув ременя і на ньому юбка з'явилася бабська, ну так інколи буває в снах - йшов-йшов сходинками дома, а опинився десь в садочку або в темноті лабіринту, що поробиш коли це лише сон і всі грають на його полі. Гірскькі монахи на хвилину почервоніли від несподіванки, прекратили обертати світові жорнова й ті покотилися з гори до низу. Богомаз закудахтав як курка, очі витріщив в безтурботні вишневі дні, і побіг угору, бо його порожній театр, з якого втекли всі скелети та янголи не займані в виставі, накрили «жарені півні». Чому, спитаєте, так? Та тому, що за волю боронити свій край, треба від землі силу мати, як дядько Нептун, а сатир, він хоч і скляний глаз встромить в порожнє око, завжди лише сатир й бавиться в "вишневий садочок" свого забуття, разважаючись переміщенням дрібних фігур на своєму шаховому полі, то ангелочка розміняє за скелета, то богомазом об'явить несподіваний шах білому королю, а там часи тікають-тікають, метафизично біжать сходами кудись зовні, де вже його чекають Антон Павлович, та грішним ділом Герасім Шаріков ні-Му-му. (Гоголь вже давно спочивав і тому уваги на все це буяння духів не звертав… )

- III. -

"НЕПТУН"
(Третій сон і для цієї казочки останній)

«Їхали ви їхали с пагорба на пагорб, та втратили вісь від колеса.
Вийшли навприсядки, мундири в оборку, солдатики»  свавілля…
Залиті брагою очі, та душа, що між труною та небом, і життя,
Яке взято в безповоротний поконвічний борг у Творця.
…
А Нептун, то такий кремезний дядько, якому за 45,
Ще вчора він сіяв зерно, лікував та вчив дітей,
А сьогодні він пішов домівку свою захищати
І ворога с земельки дідів, та батьків геть виганяти.
Він звичайний  та непомітний в своїх містах,
Але він хазяїн країни і не любить, коли щось не так…
І море то стихія, а маяк то стежка судам до порту,
Але Адмірал Ессен пішов шукати лисого чорта, —
«Нептун» відправив до домовини російський фрегат.
Бо Нептун, то такий кремезний дядько, якому за 45…
Навіщо загарбник, скривив кислу міну з лиця?
Не сіяв, не жав, не ростив, не христив тут дитину,
А здійняв від сходу до заходу сморід чорних пожеж.
— Ти можеш усвідомити, навіщо ти все це накоїв?
Але ти широколобий, кислоокий, ти лише ржеш,
Ти злидень, що сповнений вселенської нелюбові.
Тому тебе не звав в домівку свою гостем Нептун,
А відкрив домовину, та погнав геть твій орчій табун,
В ті краї, що попередньо опанував руський фрегат,
Коли зачерпнув морську воду своїм сталевим бортом,
Та відправився на пошуки якогось лисого чорта.
Але не знав, що то, той, що відправив його на війну,
І треба було б іти, але в зовсім інший бік… і там,
Щось таки  з ситуацією незрозумілою робить. Але…
Туман війни приховує від солдатів приводи та причини,
І без причини вони лізуть у чужі поля, моря та міста,
І здається їм, що будуть півнями кричати, та цапами гарцювати,
Але там їх чекає Нептун, то такий кремезний дядько, якому за 45
…
«Їхали ви їхали с пагорба на пагорб, та втратили вісь від колеса.
Вийшли навприсядки, мундири в оборку, солдатики»  свавілля…
Залиті брагою очі, та душа, що між труною та небом, і життя,
Яке взято в безповоротний поконвічний борг у Творця.