Барон. Глава 2 Чужинка

БАРОН
ГЛАВА 2: ЧУЖИНКА

Продовження. Початок за посиланням:
http://proza.ru/2022/07/19/1673

Данный рассказ на русском языке:
http://proza.ru/2022/06/26/1626


       — Ну досить, Бароне, побігали та й годі. — Сказала бабуся, спостерігаючи за тим, як її вихованець з радісним гавкотом пірнає в купу опалого листя. — Вже пізно, нам з тобою час вечеряти та лягати спати.
       Тяжко спираючись на костур, згорблена жінка поволі зайшла до під'їзду. Ось уже другий поверх, ось третій… Долаючи сходинку за сходинкою, вона зупинялася у кожному прольоті між поверхами. Її серце билося немов поранений птах, а розпухла нога не хотіла слухатись. Тяжко дихаючи, пенсіонерка сперлася на стіну, роки брали своє. Адже колись вона з групою туристів неодноразово пішки підійматися на вершину гори Ай-Петрі, але тепер її змарніле тіло налилося свинцем і кожен крок давався насилу. Ось четвертий поверх, а ось нарешті вже й п'ятий. Дійшла… Її руки тремтіли від слабкості, стара дістала з сумочки ключі та відчинила двері.
       — Заходь, мій хороший, зараз матуся тобі помиє лапки.
       Погодувавши цуценя, господиня заварила чай та ввімкнула телевізор. Не встигла вона опуститися в улюблене м'яке крісло, як несподівано пролунав дзвінок у двері. Маленький охоронець стривожено скочив на лапки, а бабуся підійшла до дверей і тихо, з тривогою в голосі, запитала:
       — Хто там?
       — Мамо, та це я, відкривайте.
(На території західної України місцеві жителі до своїх батьків традиційно звертаються на «ви»)
       Рідний жіночий голос розвіяв усі тривоги.
       — Іванко, дитиночко, заходь!
       Бабця відчинила двері й, не впізнавши свою дочку, зойкнула від подиву. На порозі стояла стильно одягнена жінка. Її освітлене кучеряве волосся було зібране у високий хвіст, а пишна гривка, покрита товстим шаром лаку, була гарно вкладена на бік. На ній була малинова спортивна куртка із жатої тканини, синя джинсова спідниця, вище коліна, малинові лосини та сині джинсові чобітки на високих підборах. Увесь цей ансамбль завершувала стильна джинсова жіноча сумочка, обшита великими різноколірними ґудзиками та замочками. У правій руці вона тримала щільний поліетиленовий пакет із яскравими іноземними написами, а в лівій – велику дорожню сумку.
       — Донечко, це ти? — Бабуся допомогла Іванці занести важку ношу до квартири. — Яка ж ти в мене гарна стала! Де ж ти дістала такий модний одяг?
       Гостя поцілувала матінку в щоку й відповіла:
       — Та не дістала, мамо, а з Польщі привезла. Ми з чоловіком відкрили свою точку на Краківському базарі та займатимемося торгівлею.
       Жінка переступила поріг квартири та знервовано зойкнула. До неї підбігло волохате плямисте цуценя та з цікавістю стало обнюхувати її ноги. Обличчя гості перекосила невдоволена гримаса, поява собаки в маленькій квартирі її літньої матері жінку не втішила.
       — Мамо, ви що, знову завели пса? Ви хоч у своєму розумі?
       Бабуся винувато опустила очі й тихо пробурмотіла:
       — Ну, Іваночко, сонечко, зрозумій, мені ж так самотньо... Жучка померла, а я... ось...
       Донька грубо відштовхнула щеня ногою та зайшлася істеричним криком:
       — Мамо, про що ви думали? Адже ви вже стара й слабка! У вас хвора нога, у вас підіймається тиск, та ви будь-якої миті можете опинитися в лікарні, і що нам усім робити з твоєю кудлатою ненажерливою тварюкою?! А годувати? Чим ви годуватимете такого величезного пса, ви хоч про це подумали?! Адже його потрібно і вигулювати, і прищеплювати, і дресувати, хто всім цим займатиметься, якщо ви вже зараз постійно лікаря до себе додому викликаєте?! Ну подумайте, ми з чоловіком їздимо до Польщі, Назар живе у Києві, то ж на кого з нас ви розраховуєте, мамо?! Адже наша Ориська тільки в перший клас пішла, який вже там собака?
       Бабуся сіла в крісло й безпорадно заридала. Так, її дочка була абсолютно права. Адже їй, похилій хворій жінці, справді було не під силу доглядати за такою великою твариною, як цей собака. І тепер, в думках докоряючи собі за свою легковажність, вона ковтала гіркі сльози, не в змозі знайти потрібні слова на своє виправдання, а тим часом Іванка продовжувала свій монолог:
       — Ну, дякувати Богу, Жучка здохла! Вам би радіти, так ні! Ви завели собі ще більш ненажерливого пса! Адже він житиме до десяти років! Десять років ви розумієте, мамо-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!!!! — Її істеричний вереск відлунав у плафоні старої люстри. — Та ви зараз ледве на ногах тримаєтесь, а через десять років і зовсім зляжете! А знаєте хто ви? — Приглушивши свій голос, вона підійшла до матері й злісно процідила крізь зуби. — Ви, мамо, безсовісна та нахабна егоїстка. Хоч би про нас, про своїх дітей та онуків подумали, перш ніж вішати на наші плечі такий тягар. Та вам зараз навіть хом'яка тримати не під силу, не те що здоровенного сенбернара.
       Злякавшись криків, Барон сховався під ванною, а старенька слізно заголосила:
       — Ти вже вибач мені, доню, дуре-е-епі старій. Я не поду-у-у-мала, я послухала голос се-е-ерця. А ти ж маєш рацію, я слабка-а-а й мені цей тягар не під си-и-илу. І що ж мені тепер роби-и-ити з цим соба-а-а-кою? — Тут жінка похилого віку несподівано напружилась, охнула та притиснула долоню до грудей.
       Дочка злякано кинулася до серванта й дістала з аптечки баночку з пігулками.
       — Мамо, ось корвалол, випийте й не нервуйтеся. А собаку все одно треба буде повернути туди, де ви його взяли інакше мені доведеться випустити його на вулицю. Я ж не зі зла, я ж за вас турбуюся, розумієте?
       Іванка винувато посміхнулася й перевела розмову на іншу тему. Вона занесла до кімнати дорожню сумку та висипала весь її вміст на диван. Джинси, різноколірні лосини, кросівки, спортивні костюми із жатої тканини, велотреки, бейсболки, джинсові куртки, спідниці, візерунчасті в'язані светри — усе це вона розкладала по різних пакетах, підписуючи кожен з них.
       — Ось, мамо, помилуйтеся, це двокасетний магнітофон! — Жінка витягла із кольорового пакета магнітофон і демонстративно поставила його на стіл. — Ми з Любчиком таких два привезли. Один на замовлення, другий для себе. А ось це я купила це для вас. — Вона дістала з пакета рибні консерви, коробку шоколадних цукерок, банку маринованих оливок та полуничний крем-лікер. — Беріть, це з Польщі! Скоро Новий рік та Різдво, ви хоч згадаєте смак оливок. Коли ви ще таке їли у Радянському Союзі? Їх було не дістати. А тепер Україна нарешті відокремилася від Рашки та увійде до Євросоюзу! Ох, скоро заживемо!
       Іванка радісно потерла собі руки, а її мати важко зітхнула.
       — А чи заживемо, доню? Заводи закриваються, ціни ростуть, пенсії затримують.
       — Заживемо, мамо, ще як заживемо! Наша молодь поїхала до Європи на заробітки та правильно робить! Навіщо тут за копійки бруд місити, та біля верстата стояти? Ось ви подивіться на мене з чоловіком, ким ми були в СРСР? Простими робітниками, а тепер бізнесмени! — Гордо сказала жінка і переможно вдарила себе кулаком у груди. — Та я все своє життя про це мріяла й нарешті дожила. Мамо, я людиною стала, я бізнеследі! Так, до речі, а ось це я купила для вас, приміряйте! — Дочка простягла матері теплу куртку. — Ну як, подобається? А цей весь одяг я подругам на замовлення привезла. Завтра вони принесуть гроші, я куплю долари та знову поїду до Польщі! Ех, мамо, мамо, що б ви без мене тут робили? Зовсім би з цим псом павутинням поросли. Ну нічого, я наведу у цій хаті порядок. А собаки треба позбутися, вам зрозуміло? — Жінка сердито насупила брови.
       — Та зрозуміло, доню, зрозуміло… — пролепетала старенька й тяжко зітхнула.

       Настала ніч. Зачинившись в кімнаті, жінки міцно заснули й Барон, відчувши безпеку, нарешті зміг вибратися зі свого тісного укриття. Малюк не розумів, чим він так сильно розлютив цю чужинку, але своїм собачим серцем він відчував, що ця жінка дуже зла і попадатися їй на очі дуже й дуже небезпечно. Але поки ця крикуха спала, Барон все ж таки мав можливість спокійно справити свою природну потребу, що він і зробив, добряче намочивши лакований паркет у коридорі. А потім став катати по підлозі свій маленький гумовий м'ячик, як раптом його погляд впав на нові джинсові чобітки. Такі гарні, такі незвичайні, такі цікаві, вони вабили його своїм дивним ароматом. Допитливе звірятко обережно підкралося до них, обнюхало, та в якийсь момент йому навіть здалося нібито вони йому тихо нашіптують: «Агов, малий, анумо побався з нами. Нам так нудно стояти тут самим, у цьому порожньому й темному кутку.»
       Ці чобітки належали злій чужинці, але поки вона голосно хропла за зачиненими дверима, з ними можна було трохи побавитись і маленький бешкетник почав радісно тягати свої нові іграшки по мокрому паркету, компостуючи їх модну джинсову тканину своїми молодими гострими зубками.
       А під ранок він втомився й безтурботно заснув, розтягнувшись біля порога на улюбленому килимку.

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(2022 рік)


Продовження за посиланням:
http://proza.ru/2022/08/15/1751