Несподiвана радiсть

- Де це ви, Михайлівно, налагодились на ніч дивлячись? Смеркається вже, а ви з дому? – Зупинила біля під’їзду сусідка, Захарівна. – Посидьте краще ось на лаві. Все ви кудись біжите.
- Та й то так, - погодилась, підходячи ближче, та з поваги вирішивши затриматись на хвилинку, - бачу сонце за обрій вже хилиться, - примружила очі, дивлячись вдалину, на захід.
Захарівна ввічливо посувається, ніби на лавці місця замало.

- Ніколи, правда, та трішки посидю біля вас, - втомлено сідає на лаву, бо хоч і на другому поверсі живе, та поки зійде по східцях – ноги, мов дерев’яні. Аж терпнуть від утоми. Та спускатися ще так-сяк, а ось коли вгору, то зовсім сили бракує. Повільно опускається на лаву.

- Куди ж вам поспішати, - все допитується Захарівна, ніби між іншим, - чи вже часом не на побачення, - жартівливо посміхається, - може дідуся якогось пригледіли?
- Та що ви таке кажете, Захарівно?! – Зітхає стомлено, та ніби виправдовується. – У гараж хочу збігати, бо кинулась, а картоплі немає у хаті. Дай, думаю, доки не стемніло ще зовсім – збігаю. Тут не далеко, - а сама до себе: „Колись бігала, а тепер ніженьки вже не носять. Тільки здається раптом, що так би й побігла, як раніше... та де там...”
- Навіщо вам картопля на ніч, - непокоїться сусідка, - вже б завтра й сходили у гараж?
- Ні, - заперечує Михайлівна, - мені зараз треба, - а сама аж зніяковіла вся. Захарівні аж якось не по собі стало.
„Чого прив’язла до жінки?” – питає сама себе. Знає ж що про картоплю все вигадки. У гараж двічі на день навідується. Синову машину доглядає. Боїться, бо час жахливий настав. Ледь проґавиш, то і вкрасти можуть. А що тоді синові, Андрію скаже, коли той додому з заробіток повернеться? Ось і немає спокою. І квартиру, і машину треба берегти, тому й привіз матір до себе. Казав не надовго, а воно ба як...
- Ну то ж ідіть, - підводиться нарешті Захарівна, - а то стемніє. Та й мені додому вже треба.

    Підводиться й Михайлівна, зітхаючи, та переминаючись з ноги на ногу. Вже було намірилась іти, як...
- Ой, зачекайте, - вигукує вже зі східців Захарівна, обертаючись до неї.
- Од своїх же листа отримала... вчора ще... Та й забула вам сказати.
- То як же ж вони там? – Враз зупинилась Михайлівна. А у самої аж у грудях застукотіло від хвилювання. Її Андрій разом із сином та невісткою Михайлівни працює у далекому Сургуті. Тільки через неї, через Захарівну, і звістки має про сина.

- Що пишуть? – питає.
-Та все добре. Заробітки гарні. Де б вони тут стільки заробили? Пишуть, що вже й на гарнітур якийсь імпортний назбирали, та й Сашка, онука, вчити за щось треба. Так що, мабуть, ще на рік залишаться.
Михайлівна слухає, а про свого Андрія якось вже й соромно питати. Серце аж заходиться від болю. Як він там? А спитати не відважується. Не хоче, щоб про її сина щось негарне подумали.
- А ваш Андрій пише? – Як на гріх питає сусідка.
- Пише, пише. А як же? – Відводе сумні очі Михайлівна, та ніби й сама в те вірить, - Ось і з Різдвом привітав... Та й так...інколи...
Захарівна примовкла. „Коли ж те Різдво було?” – дума сама до себе. Як же ж можна так? Матері ані листочка, ані дзвіночка...розчулено дивиться на сусідку.

- Ну, я пішла, - зазбиралась Михайлівна, - бо не встигну засвітла повернутися.
Спочатку швиденько рушила, а воно не те. Та й притишила ходу.
Пішла трішки припадаючи на ліву ногу, бо ще з ночі, як на гріх, розболілася. Що їй тільки не робила: і трійним розтирала, і вкутувала тепліше, і терла, навіть таблетки ковтала якісь. Нічого не помагає, та мабуть вже й не допоможе.

     "Нічого про Андрія не почула. Мабуть не написали цього разу про нього нічого. Аби написали, то Захарівна неодмінно б сповістила”, - заспокоювала себе. Та й пішла, пригнічена мовчанням сина.

    А думки лізуть в голову, непокоять. Так хотілося розпитати, ледве стрималася. Але ж жодного листа, майже рік. „Ну що ж?” – Заспокоювала сама себе, - аби у нього все добре було. Казала ж Захарівна, що працює багато, коли там писати?»– Виправдовувала Андрія. „У фірмі якійсь робе, та не аби ким, а на посаді. Спеціаліст він добрий і до роботи охочий. Його й дома всі поважали й цінували. Ну що ж коли тут роботи немає, та й грошей не платять вчасно, а там все ж таки... . дай Бог, щоб йому пощастило, а то ж після недавнього розлучення зовсім змарнів. Жалко було дивитися. А я вже як-небудь, хоч іноді так душа болить, так самотньо й сумно у чужому місті. Дома, воно хоч теж важко одній, та все ж начеб то й люди рідніші.”

    Згадала, як не так давно свій дім мала, а потім позносили двори, а людям квартири  подавали в багатоповерховім будинку. Як серце розривалось від жалю. Адже ж там і садочок був і городець. Все було. Вийдеш, бувало, надвечір... тихо так, прохолодою диха яблуневий садочок. Радіє серце від такої насолоди. А що в квартирі? Іноді за цілий день і на вулицю не вийдеш. Як подумаєш, що треба східці лічити, то вмить бажання зникає. А повітря таке сперте, що навіть дихати не хочеться. Та що ж робити?

   Не помітила, як до насипу підійшла.
„Якось треба через нього перейти, а там і гаражі. Тільки гляну, що все гаразд, що машина на місці, та й додому”, - думає сама собі.
Вже зовсім смеркло. Доріжка через насип вузенька, та крута.
„Аби не впасти ось тут на стежці”. – Тільки подумала, та наче сама собі недобре заподіяла. Підсковзнулась й простяглася навзнак. Сльози набігли на очі від різкого болю в нозі, а ще більше від нестерпного  відчаю, охопившого безнадійністю. Заплющила очі, полежала трішки нерухомо, увіткнувшись чолом у холодне, дрібне листячко споришу, боячись поворухнутись, пригнічена своїм безсиллям.

     Потім все ж підвелася кой-як, потерла зашиблену ногу, яка нестерпно боліла у ступні, й шкутильгаючи, пішла далі.
- Що ж повертатись? – прошепотіла тремтячими губами, - аж тут вже рукою подати до гаражів.
Пішла. Спускатися з насипу було ще нестерпніше. У нозі щось тягло й шпигало, наче гострими шпицями. Ледве зійшла.
- Слава богу, - мовила, підходячи до гаражу, та простягаючи руку до кишені. Витягла ключ, роздивляється.
-Ні, це від квартири, - полізла знову у кишеню, - та де ж він... від гаражу? Схвильовано пошукала спочатку  в одній, а потім у другій кишені в’язаної кофтини.
- Нема. – Щось тривожне затріпотіло під серцем. – Невже загубила?! А може дома забула? – Безнадійно ще раз помацала по кишенях.
- Та ні, пам’ятаю, що брала, - замислилась, пригадуючи, - невже загубила? Може на насипу, - бідкається у відчаю, озираючись навколо себе, тупцюючи на місці, та вдивляючись під ноги.
- Що ж тепер робити? От же ж лихо таке! Краще послухала  б Захарівну, та сходила б завтра. Що ж робити? – Шепотіла стривоженими, пошерхлими губами.
 Незчулася, як зовсім стемніло. Не відчувала вже й того тупого болю у нозі, лише серце калатало у тривозі. – Як же ж воно тепер буде?

    Не помітила й сама, як опинилася на насипу, на тім місці, де біда скоїлась. Мерщій руками почала розгрібати густу траву обабіч стежини.
«Може заблищить нівроку. Що ж я Андрію скажу? Чи телеграму відбити – так, мов, і так... Та це ж знову до Захарівни треба звертатися, бо й адреси синової не знаю. Та й як же ж ото воно, його з міста зривати... не ближній світ... от, горе!..» Сама ж навколішки, вдивляючись, по землі мацає. Та Господа просить. Піднялась. Глянула у небо благально, а там вже й перші зірочки посходили. Миготять собі у темній височині, такі мовчазні і байдужі. Опустила безпорадно  стомлені руки, та й пішла собі у великому жалю.

    Багато часу пройшло, поки додому добрела. Страшенно боліла нога, наче щось викручувало її у кісточці. Відімкнула квартиру, та й не вмикаючи світла, стомлено опустилася на стілець, що стояв поруч, біля дзеркала. Сіла, сама не своя, жалюгідно дивлячись поперед себе.
«Що ж робити?» – Не полишала її думка. « Чи замок інший купити? Нажаль грошей обмаль. Вже кілька днів лише на хліб вистачає. Економлю, бо хто знає, коли ще ту пенсію дадуть. А без хліба ж то як?»
На думку прийшли післявоєнні роки.

    «Так то ж коли було? Ой, що ж тільки наробили! Хто ж знав, що отак доживати будемо? А діти? Боже ж мій!.. Звісно, Андрій залишив гроші. Трать, мамо, казав.  Та я й гривні не візьму. Вони йому потрібніше стануть, як приїде. Якось обійдусь». А в самої сльоза непрохано скотилася по щоці, блиснувши у місячному промені, що падав з вікна. Повільно скотилася, та впала на долоню, яка безвільно лежала на краєчку столика.
Підвела очі. Випадково погляд ковзнув по столику й спинився на блискучому предметові.

     «Господи!» - Враз схопилася з місця, та аж сплеснула долонями від несподіваної радості. «Та це ж ключі від гаражу!»
Схопила. Притуляє його до грудей, ну як мала дитина, що знайшла загублену іграшку. Світло увімкнула, та така вже рада, така рада.
«Слава тобі, Господу, - мовить тихенько собі, - знайшовся. Оце так! Наче б то забирала зі столу, а воно бач як... пам’яті зовсім немає.» Підійшла до плити. «Зараз чаю зігрію, та й ляжу, а завтра раненько треба все ж навідатися до гаражу.»

     Глянула на ногу, а вона розпухла. Аж почорніла.
« Як же ж його йти, - подумала, - хоч стану на неї завтра? – З тривогою обдивляється її з усіх боків. – Може за ніч стухне.»
Встала з-за столу. «Ляжу мабуть. Щось і чаю вже не хочеться.»
Дошкутильгала до ліжка, ковтаючи зі слізьми і свій сум, і свою самотність, і свою несподівану радість.