Оскаженiла Русь Максимiлiана Волошина

Володимир Туленко
“ОСКАЖЕНІЛА РУСЬ МАКСИМІЛІАНА ВОЛОШИНА”
 поетично-публіцистична розповідь на 2 дії
(літературний сценарій)

Дійові особи:
АВТОР - немолода людина поважного віку;
ВОЛОШИН-35 (до 1914 року) - молода людина, у віці приблизно 35 років, симпатичний мужчина, грайливий вигадник, душа компанії, як на нього казали Котик-муркотун, масон, європеєць за складом думок;
ВОЛОШИН-40 - в час перелому свідомості,  приблизно у віці 40 років, після початку Першої світової війни, а також під час та після революції 1917 року, вже загартований нелегким життям та схожими на Апокаліпсис подіями чоловік;
ВОЛОШИН-45+ - приблизно пісдя 1922 року, у віці 45 років і старше, майже стара, виснажена морально, вже хвора фізично, але світла та мудра людина;
ЦВЄТАЄВА - поетеса Марина Цвєтаєва;
ПРА - мати поета Олена Оттобальдівна Волошина;
СЕРГІЙ ЕФРОН - чоловік Марини Цвєтаєвої, худорлявий юнак, літератор;
ГОЛОС ВОЛОШИНА;
ГОЛОС ЦВЄТАЄВОЇ;
МАСОВКА:
Творча інтелігенція та гості будинку Волошина в Коктебелі;
Офіцери, буржуа, багаті пани та пані, пересічні громадяни часів Першої світової війни, революції 1917 року та громадянської війни в СРСР;
Революціонери, мітингарі, більшовики, перехожі;
Різноманітний люд, який був опалений війною, піднятий з рідних місць в пошуках спокою та прожитку (в різноманітному одязі народів СРСР, з дітьми, з клункам, тощо)

Діється на початку ХХ сторіччя та після 24 лютого 2022 року

ДІЯ ПЕРША

Знайомство глядачів з поетами Максиміліаном Волошиним та Мариною Цвєтаєвою, початок їхньої дружби в 1911 році та приїзд Цвєтаєвої в Коктебель

ЯВА ПЕРША

Сценічний простір, який єдиний на всю п’єсу, розбитий на дві частини пересувною стінкою-ширмою, на якій періодично будуть змінюватися таблички з датами років. В глибині сцени знаходиться  кімната-кабінет освіченої людини чи то митця початку ХХ сторіччя (виконаний у вигляді букви П, де “порожнина у літері П” знаходиться найближче до стінки ширми, а за її відсутності - до глядацької зали). Біля стін кімнати розміщені полиці з книгами, на стінах висять портрети європейських діячів літератури, філософії та мистецтва різних віків. На вікнах - фіранки, які у розвитку дії будуть змінювати колір від рожевого до червоного.  Посередині стоїть стіл, за яким писали поети, перпендикулярно до столу біля кожної стіни знаходяться по одному дивану-кушетці. 

Стінка-ширма перекриває доступ до кімнати, на ній у висить великий відривний календар-таблиця, який символізує плин часу, перша сторінка чиста, тобто без ніяких дат.
На сцені на  стільці, який обертається, обличчям до ширми-стінки сидить АВТОР.
Звучить пісня “Я подумки у кабінет на мить” (музика: Давид Тухманов,  слова Максиміліана Волошина, переклад Володимира Туленка)

Я подумки у кабінет на мить.
Тут ті, хто був, й хто відійшов спочить,
Але чия для нас живе химера,
І б'ється серце, бо взяли в полон...
Бодлера лик, нормандський вус Флобера,
Скептичний Франс, Святий Сатир - Верлен,
Коваль - Бальзак, записники - Гонкури ...
Їх постаті терпкі, але чіткі фігури
Нас бачать зі стіни, сплять у саф'янах книг.
Їх дух, їх мисль, їх ритм, їх бунт, їх крик…
Я вірний їм…  Я вірний їм…
Їх дух, їх мисль, їх ритм, їх бунт, їх крик…
Я вірний їм…  Я вірний їм…
(“Я подумки у кабінет на мить” (музика: Давид Тухманов,  слова Максиміліана Волошина, переклад Володимира Туленка)

Звучить україномовний варіант, приклад звучання - за посиланням в мережі Інтернет “Давид Тухманов “Я мысленно вхожу в ваш кабинет”)
 
Приблизно на 02:30 хвилині звучання пісні, АВТОР повертається обличчям до зали та встає із стільця.

АВТОР: Добрий вечір, шановне товариство!
Давайте сьогодні поговоримо про талантів та їх прихильників, дружбу, любов та зраду, мир та війну,.. про великого українського поета і публіциста, перекладача, літературного критика, художника, філософа-гуманіста, людину проєвропейські-цивілізаційну, а також, і це головне під час повномасштабної агресії з боку нашої злодійкувато-воровитої та безпринципно брехливої країни-сусіди, нищівного критика “оскаженілої, завжди нетверезої та розпусної дівки”, як її описував поет, - Росії. Про Максиміліана Олександровича Кирієнко-Волошина.
Саме його вірш “Я подумки у кабінет на мить”, покладений на музику Давида Тухманова, відкривав вініловий диск “По хвилям моєї пам’яті”, який побачив світ восени 1976 року. Неймовірно, але це факт, що Волошин, якого переслідував російський царат, не тільки не був у шані в пролетарів, а і у них, в робітничо-селянській країні перемігшого соціалізму (за його власною оцінкою) взагалі був викреслений з усіх підручників та архівних документів. Так продовжувалося аж до часів “хрущовської відлиги” середини 60-х років минулого століття, коли світ побачила книжка Марини Іванівни Цвєтаєвої “Живе про живе” (Волошин), написана ще у 1932 році після смерті “багатоликого Макса”.
А познайомилися тоді 17-річна школярка та вже знаний 33-річний літератор в Москві, в будинку Цвєтаєвих, куди завітав Волошин.

АВТОР підходить до сінки-ширми та відриває з календаря перший листок, глядачі бачать цифри 1910. Звучить музика Тухманова з пісні “Я подумки у кабінет на мить” і прямує за куліси. Назустріч йому йде молодий симпатичний доволі великої ваги кулькоподібний чоловік з невеликою борідкою у високому циліндрі.

ЯВА ДРУГА

АВТОР та ВОЛОШИН-35 зустрічаються, вітаються.

АВТОР (привітно)
Вітаю Вас, пане Волошин. Які відгуки про вашу книжку “Вірші”, шо вийшла взимку цього року у видавництві Сергія Олександровича Соколова “Гриф”.
ВОЛОШИН-35 (трохи збуджено, з пафосом):
Шарман. Дякую за увагу до моєї скромної, але вже таки знаної у вищому літературному світі країни, персони. Так, 27 лютого 1910 р. - дата мого поетичного народження, бо це моя перша книжка віршів. Символічно, що місяць лютий для мене став лагідним і ніжним, я би сказав “теплим та щедрим”. Але будуть, я це напевно знаю, такі буревії, які торкнуться не тільки мене, чи Вас, шановний! Вони торкнуться кожного, вони торкнуться Росії, вони торкнуться Всесвіту.
Доречі пан Соколов доволі знаний майстер слова. Символіст, як і я. Це його слова. Влучно. Лаконічно. Образно. І …  майже про мене:
"О ні! Не цей я чую клич
Крізь крики суєтного гамма:
Знеси палаючий свій бич,
Жени торгуючих із храму.

Прощай, мій брат! Все також мрій
В кайданах ласки та дрімоти.
Мій шлях туди, в смертельний бій!
Твій шлях - туди, де гір висоти”.
АВТОР:
Це у Вас, Максе, знову прокинувся літературний критик. Ваші вірші дуже виразні і не менш о’бразні. Навпаки. Чого тільки вартують ці Ваші строфи з вірша “У вагоні”:
Знову дорога. І сила магічна
Знов охопила на згарищах дня:
Гуркіт, носій, ліхтарі електричні,
Крики, прощання, свистки, метушня…
 
Знову вагони, що ледве освітлені,
Плями тьмяніють тіней,
Голови схилені сплячих людей.
 
Мірний, вічний,
Нескінченний,
Однотонний
Шум коліс.
Шепіт сонний
В світ бездонний
Нас повіз…
 
Мить… Робота…
Десь, в турботах
Вічно щось
Так прогремить.
Ті-та… то-та…
Вічно щось так
Буде з нами
Говорить…
(Максиміліан Волошин “У вагоні”)
ВОЛОШИН-35:
Манефік. Ви прекрасно читаєте мої вірші, браво! Доречі, цей вірш був написаний в травні 1901 року, в поїзді між Парижем і Тулузою. Але, якщо відверто, то не вагони та вокзали мене приваблюють. Ніякі подорожі мені не смакують краще, ніж солоно-терпка полинність гірських висот. Як же там, в Криму, у Коктебелі вільно дихається! Зараз осінь, а влітку наступного року я Вас запрошую до себе. І не відмовляйтеся, ніякі відмови не приймаються!

ВОЛОШИН-35 та АВТОР ручкаються та розходяться, ВОЛОШИН-35 прямує до стінки-ширми та стукає по ній, стінка розїжджає в боки, утворюючи простір, схожий на двірний отвір, в якому з’являється ЦВЄТАЄВА - молода 17-річна дівчина в шкільній формі, в окулярах, на голові чепчик.
 
ЦВЄТАЄВА (привітливо):
Добридень!
ВОЛОШИН-35 (вкрадливо):
Можна мені бачити Марину Цвєтаєву
ЦВЄТАЄВА:
Я.
ВОЛОШИН-35:
А я – Макс Волошин. До вас можна?
ЦВЄТАЄВА:
Дуже!
ВОЛОШИН-35:
Ви читали мою статтю про Вас?
ЦВЄТАЄВА:
Ні!
ВОЛОШИН-35:
Я так і думав і тому Вам її приніс. Вона вже місяць, як з’явилась.
ЦВЄТАЄВА:
То чого ж ми не заходимо в дім? Прошу!
 
ВОЛОШИН-35 заходить в двірний отвір. Стіна-штора зачиняється. Глядачі чують звуки немов хтось за щось чіпляється та вовтузиться. Голос ВОЛОШИНА-35: “Як же у Вас тіснувато, право Марино!” Штора відкривається, ВОЛОШИН-35 та ЦВЄТАЄВА проходять до кімнати.
 
ЦВЄТАЄВА (доброзичливо):
Вибирайте місце, пане Волошин!
ВОЛОШИН-35 (розпалюючись):
Я - Макс. Для Вас, - від сьогодні та назавжди. Звіть мене Макс. Чи це вам не до вподоби? Давайте пройдем праворуч.

ВОЛОШИН-35 та ЦВЄТАЄВА сідають на диван.
 
ЦВЄТАЄВА (зніяковіло):
А про що саме Ваша стаття, Максе?
ВОЛОШИН-35 (вкрадливо):
Вся стаття - то гімн жіночій творчості та сімнадцятиліттю. Вона давно з'явилася, більше місяця тому, невже вам ніхто не сказав?
ЦВЄТАЄВА:
Я газет не читаю і нікого не бачу. Мій батько й досі не знає, що я випустила книгу. Може, знає, але мовчить. І в гімназії мовчать.
ВОЛОШИН-35:
А ви – у гімназії? Так, ви ж у формі. А що ви робите у гімназії?
ЦВЄТАЄВА:
Пишу вірші.
 
Деякий час ВОЛОШИН-35 та ЦВЄТАЄВА мовчать, ВОЛОШИН-35 дивиться так уважно, що можна було навіть описати, безсовісно, якби не широка, все ширшаюча усмішка явного розташування - явно розташовує до себе.
 
ВОЛОШИН-35:
А ви завжди носите це?
ЦВЄТАЄВА:
Чепець? Завжди, я поголена.
ВОЛОШИН-35:
Завжди поголена?
ЦВЄТАЄВА:
Завжди.
ВОЛОШИН-35:
А чи не можна було б... це... зняти, щоб я міг побачити форму вашої голови. Ніщо так не дає людину, як форма її голови.
ЦВЄТАЄВА:
Будь ласка.
 
ВОЛОШИН-35 обережно, одночасно по-чоловічому та по-ведмежому, обома руками знімає із ЦВЄТАЄВОЇ чепець.
 
ВОЛОШИН-35 (дивиться поглядом скульптора або різьбяра по дереву):
- У вас чудова голова, найправильнішої форми, я зовсім не розумію… А чи не можна було б зараз зняти і...
ЦВЄТАЄВА:
Окуляри?
ВОЛОШИН-35 (радісно):
Так, так, окуляри, бо знаєте, ніщо так не приховує людину, як окуляри.
ЦВЄТАЄВА:
Але попереджаю, що я без окулярів нічого не бачу.
ВОЛОШИН-35 (спокійно):
Вам бачити не треба, це мені треба бачити. Ви на диво схожі на римського семінариста. Вам, мабуть, часто кажуть?
ЦВЄТАЄВА:
Ніколи, бо ніхто не бачив мене голеної.
ВОЛОШИН-35
Але навіщо ж ви голитесь?
ЦВЄТАЄВА:
Щоб носити чепець.
ВОЛОШИН-35 (радісно):
І ви... ви завжди будете голитися?
ЦВЄТАЄВА:
Завжди.
ВОЛОШИН-35 (з обуренням):
І невже ніхто ніколи не поцікавився дізнатися, яка у вас голова? Голова, адже це – у поета – головне!.. А тепер давайте розмовляти.
 
Перед глядачами з’являється штора-стінка, яка закриває кімнату. На календарі 1910 рік
 
ЯВА ТРЕТЯ

На сцену виходить АВТОР із зошитом, одягнений по-літньому у легкий світлий одяг курортників початку 21 сторіччя.
 
АВТОР (періодично зазираючи до зошита):
Ось так, в розмовах про мистецтво, про велике і мале, про тимчасове та вічне Цвєтаєва та Волошин проговорили 5 годин. Потім Марина написала:
“І ось бесіда - про те, що пишу, як пишу, що люблю, як люблю - повна віддача іншому, вникання, проникнення, очей не зводячи з лиця і душі іншого - і яких очей: світлих майже добіла, гострих майже до болю (так сльози виступають, коли дивишся на сильне світло, тільки тут світло дивиться на тебе), не око, а свердел, око дійсно - прозорливе. І тому, що не великих, тільки більше бачачих - і бачних. Зовні ж: дві краплі морської води, в якій спалили зіницю, за якою б запалили - що? нічого, такі бризки залишаються на руках, коли по нічному волошинському саду мчать з криками: скоріше! скоріше! море світиться! Не дві краплі морської води, а дві іскри морського живого фосфору, дві краплі живої води.
Під дозором цих очей, я тоді дуже дика, ще дичаю, не мовчу, а не змовкаю: суцільно - особисте, суцільно - зайве: про Наполеона, коханого з дитинства, про Наполеона II, з Ростановського «Aiglon»2, про Сару Бернар, до якої рік тому зірвалася до Парижа, якої там не застала і крім якої там таки нічого не бачила, про той Париж - про Його Париж, про мій Париж”.
 
АВТОР  ходить по сцені і розмовляє з глядачами:

АВТОР (весело):
Магія Волошина була настільки великою, що молода 17-річна дівчина одразу закохалася в нього. Але, не, як у людину, а в бога Зевса, знайшовши в своїй уяві начебто їхню схожість.
Ось, що вона написала про це (читає із зошита):
“Доречі, особливість його товщини, що увійшла, як приказка. Ніколи не відчувала її надлишком жиру, завжди - надлишком життя, як воно і було, бо він її легко носив (хочеться сказати: вона його і носила!) і зі своїми сімома пудами ніколи не збуджував сміху, завжди серйозні почуття, як у жінках любов, у чоловіках - дружбу, у тих та інших - якийсь священний трепет, що ніколи не давав сходитися з ним остаточно, впритул, великий бар'єр божественної поваги, тобто його божественного походження, даний ще й фізично, у вигляді його дивовижного котового живота.
Дійсно, не тільки весь простір, що не існує, а все повітря витіснене його зевесовим явищем. Однієї б його голови вистачило, щоб нічого не вмістилося”.
АВТОР (спокійно, виважено):
А вранці наступного дня після першої зустрічі посильний передав молодій дівчині листа, де був вірш Максиміліана Волошина “Марині Цвєтаєвій”:
В радості до Вас душа без втоми!
О, яка тут благодать чеснот
Віє від "Вечірнього альбому"!
(Чом "альбом", не "зошит", не “блокнот”?)

Нащо чепчик чорний втаємничив
Чистоту чола, на очах скло?
Тільки погляд боязкий помітив,
Щік дитячих збудження зело,

Рот дитини, простота у рухах,
Поз спокійна скромність повсякчас...
Ваша книга - то є свято Духа...
Хто ж ви? Запитати хочу Вас.

Я лежу сьогодні - невралгія,
Біль дзижчить, немов віолончель.
Ваших слів доторкання незлії
І у віршах гойдалка-свірель

Біль заколихають... Ми скитальці,
Живемо для трепету туги.
(Ваші прохолодно-ніжні пальці
В темряві на скронях, мов боги!)

Ваша книга дивно схвилювала -
В ній таємне оголилось вмить,
В ній країна, де всі починали,
Та квиток назад вже не купить.

Пам'ятаю: передганок, хата,
Спрагу зразу всіх земних доріг,
Всіх шляхів... було все... так багато!
Як давно я перейшов поріг!

Хто вам дав оцю у фарб виразність?
Хто відкрив секрети влучних слів?
Чесно розказать: з дитячих ласок
До весняних фантастичних снів?

Ваша книга - “звідти” звістка людям,
Зранку благовіщення моє.
Я давно вже не сприймаю чуда,
Та солодко чути: "Диво - є!"
(Максиміліан Волошин "Марині Цвєтаєвій")

АВТОР (трохи загадково):
Як ви здогадалися наш шлях лежить  в літо 1911 року, коли Марина Цвєтаєва вперше завітала в Коктебель до Будинку поета. До того ж і мене, пан Волошин запросив до себе. Тож, вперед!

АВТОР підходить до штори-стінки, зриває листок з написом 1910. Глядачі бачать напис 1911. Штора від’їжджає по сторонам.

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Кабінет в Коктебелі. За столом керує дійством Волошин в костюмі грецького бога. На двох диванах сидять, про щось періодично розмовляють люди, серед яких: ЦВЄТАЄВА, ПРА та ЕФРОН. У всіх без винятку чудовий настрій.
 
АВТОР (велично):
Вітаю Вас, о Великий! Ave Maximilianus! Pulchra obviam iens te excipit! Слався Максиміліан! Той, хто йде на зустріч до прекрасного, вітає тебе!
ВОЛОШИН-35:
Дякую, мій вірний чоловіче.
Мене ти гарно возвеличив.
Заходь до нас в казковий сон.
Ось ПРА (показує на свою мати), а ось Сергій Ефрон (показує на худорлявого хлопця, який у відповідь схиляє голову).
А ось Імперії перлина -
Мон шер, Цвєтаєва Марина!

Всі сміються, плескають в долоні. АВТОР непомітно проходить вглиб кімнати.

ВОЛОШИН-35 (в гарному настрої):
А давайте гратися в поезію. Може хтось знає про мене якийсь віршик. Неодмінно хочу почути. Зараз, неодмінно зараз.
ПРА (грайливо):
Ото вже в мене невгамовний син. Добре, що в гори не повів нас. А, якщо вірш не сподобається, то яка кара впаде на голову нещасному?
ВОЛОШИН-35:
Сьогодні всіх милую. І в гори також не піду, але не смійте мене сердити!
ПРА:
Ну тоді, як я отримала індульгенцію, розпочну. Нещодавно про Макса написала Олександра Петрова, яка збирається всі свої поетичні замальовки викласти в жартівливій поемі "Кімерія"
 
Незнані для феодосійців
Заворушились кіммерійці:
Глава та маг Максимільян
Вже налетів, як ураган,
З собою знову  захопив
З півдюжини московських дів.
Перед служінням Коктебелю
Засів в Ардавді, не на скелі.
У піфії Максимільян
Нам показав для мандр свій стан;
Небачених два-три костюми,
Віршів нечитаних волюми,
З гачком дебелий альпеншток,
Полинний, з стрічкою, вінок,
Циліндр чудового фасону,
Значок якогось-там масонів
І хто його там розбере,
Чого із собою він бере.
Та тільки стало дуже стильно
У піфії в її коптильні.
Сюди і соло, і гуртом
Спішать жерці, бо гримне гром,
Щоб рушила уся ватага
Ця до Жреця, до Макса-Мага,
І там, десь у його майстерні.
Знайти троянди, а не терні.
……………………………………
Своїх друзяк-кіммеріан
Шанує пан Максимільян:
Ні-ні, і скотиться з гори,
Як біс якийсь в тартарари.
І знов його в майстерні слід,
І знову тягне, як магніт,
Налаштував натхненно ліру
На славу скіфського жерця,
Авгурів вірнії серця,
Летять до Котика-кумира..
(М.А.Волошин, із поеми О.Петрової “Кімерія”)

Всі аплодують чутно крики: “Браво, ПРА!” та “Слава Максиміліану”.

ВОЛОШИН:
Дякую, незрівняна, єдина і найкоханіша моя жінка!
Чоловіки чому мовчать?
Щось має нам Сергій сказать! (і показує рукою на Ефрона)
ЕФРОН (трохи лякливо):
До тебе, Максе, вірш мій лине!..
Та вірш не мій, це вірш Марини.

Невелика пауза. Читає вірш:

Макс Волошин муркотів,
Ніжно Майєнку любив,
Підприємливий Бальмонт
Звав за обрій у П’ємонт,
В'ячеслав Іва’нов сам
Над колискою співав:
Баю баюшки баю,
Баю Майєнку мою.
(Марина Цвєтаєва "Макс Волошин муркотів…")
 
Оплески. Посмішки.

ВОЛОШИН-35 (погрозливо):
Велика зараз буде кара,
Співай Марина під гітару,
Сповий гріхи та дай розраду,
Тебе послухаємо радо!
ЦВЄТАЄВА (трохи зніяковіло).
Я про любов, не про Макса, вірш написала. Не дуже ажурний, але від душі.
Мабуть в житті у всіх у нас 
Були моменти грозовії,
Не профі, та співати вмію,
Увага, панство! Мій романс.

Під ковдрою я ніжусь з плюшу,
Й вчорашній зву до себе сон.
Хто переміг? - Спитати мушу.
Та де резон? Та де резон?

Все передумаю я знову.
Усім відмучуся я знов.
Не підберу я вірне слово,
Не підберу я вірне слово.
Невже любов?

Хто був мисливець? - А хто здобич?
Диявол, гучно реготів.
Чи зрозумів те, нащо робить,
Сибірський кіт, що муркотів.

У протиборстві, де свавілля,
Неначе м’яч жбурляло все,
Моє чи ваше серце вільне,
Моє чи ваше серце вільне
Злітало вверх?!

Я не второпаю, що збулось?
Чого так хочу? Та шкода.
Чи перемогу я здобула?
Чи це біда? Перемогла?!

(Марина Цвєтаєва: "Під ковдрою я ніжусь з плюшу" (романс на музику Андрія Петрова)

Коротка пауза… Потім бурхливі оплески.

ВОЛОШИН-35 (підходить до Марини Цвєтаєвої, цілує її у лоб по-батьківськи):
Щиро дякую від нас усіх!
Ясно бачу, що пройдуть роки. Не стане нас. Але і після Вас, Марино, люди будуть писать вірші, співать романси, навіть видаючи своє за Ваше, нібито це написали Ви. Доречі, і не тільки жінки, а й чоловіки. Бог дав Вам великий талант, не розгубіть його по дорозі життя.

ЯВА П’ЯТА

Перед глядачами стінка-ширма, на календарі напис 1913. Коктебель, літо. ЦВЄТАЄВА з чоловіком ЕФРОНОМ та маленькою дитиною приїхали погостити до Пана Коктебеля Макса. На сцені Автор в літньому вбранні з рушником на шиї


АВТОР (розважливо):
Ми знову біля Будинку Великого Чародія-Митця (в широкому значенні слова), бо його харизма вже не вміщається в жодні рамки. І не дивно, що одночасно про нього побутували діаметрально протилежні думки – від шарлатана і магнетизера до доброї дорослої дитини, навіть про Бога, Мандрівника просторами Всесвіту, Людиною, яка випередила свій час, а також, як Великого Пана Коктебелю.
На календарі 1913. За два роки від першого візиту до Коктебелю та зустрічі з Сергієм Ефроном, який став чоловіком Марини Цвєтаєвої, сталися значні події - у закоханих одне в одне молодят народилася дівчинка. А щодо Волошина, то (пауза), - він не без скандалу та певного театрального дійства та режисування подій відкрив перший нудистський пляж в Криму. І за це на нього скаржилися місцеві жителі, навіть позивалися до суду. Але нехай він сам нам про це розповість, тим паче, я вже чую голоси юрби, де головні ноти в хорі у Нього!

На сцену заходить юрба з декількох людей різного віку та статі з рушниками та клунками, попереду Волошин, за ним прямує Сергій Ефрон.
 
АВТОР(вітається):
Добридень, ваша Величносте! Добридень пані та панове відпочивальники!
ВОЛОШИН-35 (з пафосом, як актор на спектаклі):
Я завжди відчуваю себе щасливим. Ти знаєш чому? Тому що я нічого ні від кого не чекаю. Очікування завжди – біль… Життя коротке… Так що люби своє життя. Будь щасливим. І посміхайся. Перед тим, як казати, слухай. Перш ніж писати, думай. Перед тим, як витрачати гроші, зароби. Перед тим як молитися, прощай. Перед тим, як робити боляче, відчуй. Перед тим, як ненавидіти, кохай. Перед тим як померти, живи! І не просто живи, а живи яскраво!
АВТОР (з посмішкою):
Але це вже незадовго до Вас написав Шекспір.
ВОЛОШИН (з награним розпачем):
Та невже таке могло статися? Який сором, розмовляти фразами Волошина (посміхається).
Тоді продовжим подорожнє засідання членів товариства "Обормоти".
ЕФРОН:
О, Володарю наших думок! Ми, натуристи Коктебелю, свято виконуємо Ваші заповіти. Саме завдяки вашим стараннями з'явився перший нудистський пляж. І хоча місцева громадськість таку новацію сприйняла в багнети, а ініціативи місцевого Товариства Благоустрою біля Вашого будинку на пляжі вкопали стовпи із покажчиками "М" та "Ж", щоби ми, - чоловіки та жінки - не купалися голими впереміш, але Ви, Максе, не дали неукам відібрати в нас право бути самими собою і власноруч не тільки розпилили ці стовпи, а й спалили їх, відправивши у безодню!

Лунають аплодисменти від юрби.
АВТОР:
На Вас, Максе, наче в суд позивалися за цей нарочито хуліганський вчинок, чи не так?
ВОЛОШИН-35:
Яку тугу в собі ти не носи,
Стійкими бути змушують часи.
Все виніс я, твердні монолит.
Вам правду Короля дізнатись слід:
Пляж - не вбиральня, пляж - не туалет,
А тіл людських у просторі розлет,
Гімн радості, гімн волі та краси,
Не напис грізний: “Всім надіть труси!”
А штраф мені на суму "Три рублі"
Ми сплатим, як це роблять королі!
Чому не йдемо, ось вже рідний двір...
 
АВТОР:
Ці фрази певно нашептав Шекспір?
Яка різниця. Наголосим суть:
"В Криму нудизму і надалі - буть!"

Всі, окрім Автора виходять зі сцени в протилежному напрямку, звідки заходили.

АВТОР:
Якщо перекласти пафос Волошина на просту людську мову, то зауважу, що жителі Коктебеля поскаржилися на нудистів до поліції, і в справу особисто втрутився градоначальник. Він зажадав припинити неподобство, щоб знову вкопали стовп із покажчиками для роздільного купання М та Ж. Але Волошин у суді довів, що стовп принижує його гідність, оскільки такі вказівники ставлять лише біля туалетів, і відстояв право купатися з гостями так, як їм завгодно. Суд стягнув з Волошина лише штраф у кілька рублів - як компенсацію Товариству Благоустрою за псування їхнього майна. Тобто і надалі члени волошинського клубу, бентежили та шокували публіку, і купалися без одягу. До "Товариства обормотів" входили Вікентій Вересаєв, Марина Цвєтаєва з чоловіком Сергієм Ефроном, а також усі гості волошинського будинку. Коли їх збиралося понад десяток - Коктебель "стояв на вухах"!

АВТОР:
Дуже цікаво, що ж відбувається у будинку.

АВТОР підходить до штори-стінки, трошки розчиняє її та заходить всередину.
 
ЯВА ШОСТА
 
Кабінет у Будинку Поета. На вікнах все ще рожеві штори. За столом сидить ВОЛОШИН-35. На одному з диванів розташувалися ЦВЄТАЄВА, ПРА та ЕФРОН, на іншому також є люди.
 
ПРА:
Як добре зібратися усією нашою дружньою родиною цього погожого літнього вечора. А чи ти пам’ятаєш, Максе, як два роки тому ми заповнювали анкети та відповідали на питання. То що ти тоді відповів?
ВОЛОШИН-35 (задумливо).
Так матусю, пам’ятаю. Я і зараз не змінив своїх поглядів. (бере зі столу папірець та голосно, дивлячись на нього читає)

Народився в Києві й корінням роду пов’язаний з Україною. Моє родове ім’я Кирієнко-Волошин, йде воно – із Запорожжя. Знаю із книг Миколи Костомарова (1817-1885), що в XVI столітті жив в Україні сліпий бандурист Матвій Волошин; за політичні пісні з нього живого поляки здерли шкіру
А ось і питання:
1. Ваша улюблена чеснота? – Самопожертва та старанність.
2. Улюблена риса у чоловіків? – Жіночність.
3. Улюблена риса у жінок? – Мужність.
4. Ваше улюблене заняття – Подорож і розмова удвох.
5. Відмінна риса Вашого характеру? – Розкиданість.
6. Як Ви уявляєте щастя? – Володіти натовпом.
7. Як Ви уявляєте нещастя? – Втратити віру в себе.
8. Ваші улюблені колір і квіти? – Блакитний, конвалія.
9. Якби Ви були не Ви, ким би Ви бажали бути? – Олександром Матвійовичем Пешковським (мій співрозмовник).
10. Де б Ви хотіли жити? – Там, де мене немає.
11. Хто Ваші улюблені прозаїки? – Діккенс, Достоєвський.

ЦВЄТАЄВА: Ото пан Макс і блукає просторами Всесвіту у пошуках місця де б він був щасливий. Як от в “Зоряній короні” мандрує (читає вірш):
Світи кохань, - неправильні комети, -
Закритий шлях вже вивчених орбіт!
Реальність снів землі не загасить, -
Впівночних Сонць до себе ваблять злети.
 
Не хрещений в глибоких водах Лєти
Наш гіркий дух, і пам'ять нас нудить.
Жевріє біль образ, а з цим – не жить –
Вигнанцям, блукачам, поетам!
 
Всім зрячим, хто від світла дня сліпий,
Хто в темнім склепі, та усе живий,
Кому земля - священний край вигнання,
 
Хто бачить сни, хто знає імена, -
Не радість від побачень тим дана,
А темний захват вічного прощання.
(Максиміліан Волошин “Вінок сонетів”)
ЕФРОН:
Хоча Ви збираєтесь блукати все життя, але нас з Мариню Ви поєднали!
ВОЛОШИН-35 (загадково):
Саме яким чином?
ЕФРОН:
Ось погляньте не цей кулон на шиї моєї дружини. Це генуезька сердоліка буса, саме її я знайшов на березі моря. Ніби підслухав вашу розмову 1910 року, коли на Ваше питання “За кого вона вийде заміж?”, Марина жартівливо відповіла: “За того, хто відгадає мій улюблений камінець”
ВОЛОШИН-35:
І я сказав їй приблизно так: “Марино! Закохані, як відомо, дурнішають. І коли той, кого ти полюбиш, принесе тобі камінь, ти повіриш, що це твій улюблений камінь!”
ЦВЄТАЄВА:
Я і зараз не відмовлюся від своїх слів. Як тоді, я і зараз відповім: “Максе! Я від усього розумнішаю! Навіть від кохання!”
ВОЛОШИН-35:
Я прийшов у світ у Богодухів день, як говорили за старих часів, “коли земля – ;;іменинниця”, це на 51-й день після Великодня, коли відзначається особливе церковне свято – на честь третьої Особи Трійці. Мабуть тому в мене є схильність до духовно-релігійного сприйняття світу, незнищенна любов до буяння плоті й матеріального в усіх його формах і проявах. Минуле мого духу уявлялося мені завжди у вигляді одного з тих фавнів або кентаврів, які приходили в пустелю до Святого Ієроніма і приймали таїнство Святого Хрещення. Я – язичник у плоті, тож вірую в реальне існування язичницьких богів і демонів – але, разом із тим, не можу його мислити поза Христом.

Так, я шукач, блукач у Всесвіті. Але вже дуже скоро не я один, а вся країна, і не по своїй волі буде змушена зірватися із місць проживання та плестися, йти, їхати світ за очі в пошуках простого людського щастя. Щастя жити там де ти хочеш, розмовляти на тій мові, якою володієш саме ти, і якою сам себе ідентиіфікуєш, допомагати не многоликому демону, а єдиному нашому Богові Ісусу Христу!
А поки що моя мрія навіть після смерті залишити для людей цей будинок, наректи його Будинком поета, скласти про нього вірш, який будуть цитувати люди. Я навіть в своїй уяві вже зробив перші мазки:
Відчинено. Переступи поріг.
Розкрив я дiм назустріч всіх доріг.
В холодних кельях, мазаних вапном,
Зітхає вітр, i рокiт гуркотить
Хвиль, що пласуются на береги верхом.
I трiск цикад полинно дух щемить.
 
А за вікном розплавленеє море
Горить парчею, як блакить просторо.
Навколо пагорби плюндрує
Й коле сонце. Срібний блиск полину
Пустельно й шиферно окалиною плине.
Стирчить вихром кудлато, як сивини.
 
Земля молитвенна могил i медитацій -
Біля будинку вiддала мені
Скупий посів айлантiв i акацій
У тамарисків стражi. В глибині
 
За їх листом, роздертим вщент вітрами,
Скелястих гір зубчастий виднокрай
Замкнув затоку, як Алкея віршi,
Асиметрично-твердими рядками.
 
Тут стик хребтів Кавказу і Балкан,
І узбережжям цих країн мізерних
Великий пафос лірики з печерних
Тих початкових днів, коли вулкан
Жбурляв вогонь iз надр глибинних ран.
 
І димним факелом у небі тряс усе,
Ось там - де профіль прибережних скель,
Відобразили начебто подобу
(Мій рот, мій ніс, щоку і навiть лоба), -
 
Немов готичний завалившийся собор,
Оскалом непокірним зуби скалить,
Неначе з казки, як базальтом спалить
Широко вип'ячений полум'я узор.
 
Iз сизої імли, над морем дальнiм
Встає стіна ... Як в Карадазi складно
Не вицвітати пензлем на папері,
Чи висловитись хоч би у мізерi.
 
Багато бачив. Дівам макромиру
Вiддячив словом та картинами я щиро.
(Максиміліан Волошин "Будинок поета" (Уривок)
 
Пауза. Волошин дістає гітару та йде до ЦВЄТАЄВОЇ
 
ВОЛОШИН-35:
А зараз ми попросим незрівняну Мариноньку нам заспівати свій романс. Прошу, прошу.
ЦВЄТАЄВА (бере гітару, починає грати та співати):
Немов метелик до вогню
Летіла так я нездоланно.
В любов, в країну чарівну,
Туди, де скажуть: “Ти - жадана!”
Де кожен день чарівний знов,
Там, де без бід прожити вдасться.
Країна щастя є – любов, лише любов,
Бо, тільки в ній буває щастя!

Прийшли безрадісні часи,
Тебе нема, то ти збрехався,
Любов – блюзнірство для краси,
Де не знайти, нажаль, нам щастя.
Моя біда та маячня,
Що я довірливий апостол,
Любов – країна, де брехня, одна брехня.
Вбиває нас, неначе постріл.

Чому сльозу проллю я знов,
Та посміхнусь так недоречно.
Оманлива для всіх любов,
Тут кожен зрадить безсердечно.
Та знов зазеленіє нам
Трава крізь прикрощі й завади,
Любов – завжди лише весна, лише весна,
Де щастя принесе розраду.
(Марина Цвєтаєва романс “Немов метелик до вогню…”, музика А. Петрова)
ЯВА СЬОМА


Початок та перші роки Першої світової війни. На ширмі-стінці напис 1916 рік. Між нею та глядацькою залою прогулюються представники різних верств населення царської Росії: міщани, робочий клас, солдати та офіцери царської армії, бабуся продає соняшникове насіння (насипає його спочатку в гранчак, а потім в уривки газет, періодично викрикуючи: “Насіння! Пузанки! Кому насіння?!”). Серед людей АВТОР та ЕФРОН у воєнній формі.

АВТОР:
Початок війни 1914 року, яка ввійшла в усі підручники, як Перша світова війна, Волошин зустрів у Європі. Влітку 1914 року, захоплений ідеями антропософії, Волошин приїхав у Дорнах (Швейцарія), де разом із однодумцями більш як із сімдесяти країн (у тому числі з Андрієм Білим, Асею Тургенєвою, Маргаритою Волошиною та ін.) приступив до будівництва першого Гетеана. антропософського суспільства, заснованого Р. Штейнер (перший Гетеанум згорів у ніч з 31 грудня 1922 на 1 січня 1923).
У 1914 році Волошин написав листа військовому міністру Росії Сухомлінову з відмовою від військової служби та участі, як він висловився “у кривавій бійні” Першої світової війни. У 1915 році вийшла книга антивоєнних віршів “Anno mundi ardentis 1915” (“У рік світової пожежі”). Епіграфом М. Волошин ставить цитату з Книги Ісаї, що випала у гаданні на Новий 1915 рік, який автор зустрічав у Коктебелі з Мариною Цвєтаєвою, її сестрою Анастасією та Сергієм Ефроном: «Ось я роблю нове. Нині воно з'явиться. Невже ви й цього не хочете знати? (Кн. Ісаї, 43:19) [1, с. 7]. Біблійний текст підкріплює провиденційний характер книги, вводить у семантичне поле християнську аксіологію. Слід також нагадати, що в новорічну ніч у поетовому будинку трапилася пожежа, що було сприйнято і ним самим, і гостями як недобрий знак. Пожежа в будинку метафізично екстраполюється автором на світові події, що відбилося в назві книги – “У рік світової пожежі”.
АВТОР (декламує):
Сил ворогуючих геній
Братським зав'яже вузлом,
І зло в битві цій шаленій
Ще більшим долається злом.

Здіймається стяг переможний…
Що з того, Росіє, тобі?
Залишся, як є, - неспроможна,
Не зраджуй хоча б ти собі.

Люблю, як тебе зацькували,
Зганьбили, коли ти в імлі,
Коли таємничими стали
Красоти твоєї землі.

Коли себе рабством покриєш,
Люблю, як ти в тиші полів,
Бабиним голосом виєш
Над трупами власних синів.

Як серце вже никне та сяє,
Зв'язавши, коли по ногах,
Навідмаш господар шмагає
По лагідним ніжним очам.

Міцна у не нашій ти мірі,
І пристрасть - не наша, густа,
Також очманіло у вірі
Твої запіклися вуста.

Дай слів, щоб за тебе молитись,
Домислити, хто то ти є,
Скорботі твоїй причаститись,
Згоріти во ім’я твоє.
(Максиміліан Волошин "Росія")
ЕФРОН: Мої вітання, пане АВТОРЕ.
АВТОР (трохи здивовано): Ви мобілізовані? Невже, зважаючи на не богатирський стан Вашого здоров’я це так було потрібно?
ЕФРОН:
Так, потрібно. Тим паче, що цього хотіла Марина. Лицар її серця просто не мав права відсиджуватися в тилу, коли батьківщина у вогні. Нещодавно, а саме 10 травня 1916 року по мобілізації мене прийнято на військову службу на правах 1-го розряду. Я зарахований до списків 1-го підготовчого навчального батальйону. Доречі десь поруч повинен бути Макс Волошин, він тільки-но приїхав з Європи. Як раз він не збирається йти до лав армії не тільки за станом здоров’я, а й за своїми переконаннями.
 
Вони вдвох підходять до чоловіка, яких фігурою нагадує Волошина-35. Чоловік повертається, то змінившийся не тільки телесно, але й духовно Волошин-40.

АВТОР та ЕФРОН (в один голос): Невже це Ви, Максе?
ВОЛОШИН-40: Так, це ваш кімерійський філософ та провидець, брат та вчитель, друг та найбільший доброзичливий критик Макс. Тільки-но вчора прибув, стільки вражень, стільки новин. А то інформація в руськомовних газетах, м’яко кажучи не комільфо. Я рік тому в Парижі про це вірш написав, але в газетах і у 1916 році все так само неправдиве та ура-патріотичне (декламує):
Я поглядом мерщій збираю
Вістей пекельних письмена,
І душу, зсушену до дна,
Ще зранку ядом обпікаю.

В рядках кривавого листа
Кишать смертельнії трихіни,
Які ж проникливі лезини,
Неубієнні, як мета.

Бродила помста, дріжджі гніву
Вникають в думку, тлін в серцях.
Туманять дух, цвітуть в бійцях
Вогнем диявольського сіву.

Брехня стягла мізки, як тоскно.
Дрімотна тягкість хлороформу,
І напівправди слабка форма
Тече і ліпиться, як воском.

Гнилий пронизаний тремтінням,
Томлюся, чую я в тиші:
Знеболююче з брехотиння
Відтяло часточку душі.

Не чуть, не бачить і не знати.
Як солі шмат піти в сніги…
Не дай проклясти ворогів
І не зненавидіти брата!
(Максиміліан Волошин “Газети”)

АВТОР: Відчувається рука майстра, але Ви змінилися не тільки зовні, змінилася Ваша ментальність!
ВОЛОШИН-40. Безумовно війна наклала свою кістляву лапу і на мене, хоча я був за кордоном і не відчував війни надто близько. В ситій Європі життя і в умовах війни не найгірше. Так, я не той, що був навіть декілька років назад. Зовсім не той буян-смерч з ідей, задумок та планів. Життя поділилось на “до” та “після”. Не знаю, що саме буде відбуватися зі мною та нашою батьківщиною, та переконаний, що війна, як одне з найтяжчих випробувань, має всіх змінити.
Сталість в поведінці - то риса обмеженості та недієздатності. І не тільки однієї людини, не тільки груп людей, а й країн. Скільки їх було та безслідно згинуло на шляху розвитку цивілізації? Їм немає ліку. Те саме чекає і постійно нетверезу, брехливу та образливу, нелюдяну до всіх країн Росію. Не друга, а ворога та недруга. Сплине лише одне століття, можливо трохи більше і в світі її не буде. Тільки через самознищення, через ріки та моря крові на цій території може відродитися нове життя. Прийде час і я напишу про це. Напишу правдиво, щоб прийдешні покоління не робили тих самих помилок, що і ми з вами!
 
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ

ДІЯ ДРУГА

ЯВА ПЕРША
 
Лютий 1917. Кабінет в Москві, де зупинився ВОЛОШИН-40. По наповненню кімната дуже схожа з кабінетом Волошина в Коктебелі, лише штори на вікнах пурпурово-червоного кольору. Стіл в центрі кімнати, за столом АВТОР.
 
АВТОР (держить в руках листки паперу та час від часу читає з них):
Пророцтво Волошина справдилося. Жахи Першої світової війни в наступному році не те, що не закінчились, а навпаки, ставали ще огиднішими та все більш руйнівними. Перша в 2017 році революція, яка була тільки початковою сторінкою в жахливому коловороті зміни світового порядку, застала Макса в Москві. Про події, які відбувалися поряд з ним, Волошин напише в публіцистичному дописі “Росія розіп’ята” (читає з аркуша):
 

Лютий 1917 застав мене в Москві. Москва переживала петербурзькі події радісно та з ентузіазмом. Тут із ще більшим захопленням і з великим правом тріумфували "безкровну революцію", як було прийнято висловлюватися в ті дні. Першого березня Москва прочитала маніфест про зречення престолу Миколи II. Звичайне суспільне життя, перерване трьома днями тривоги, тривало за інерцією. На цей день було призначено відкриття посмертної виставки Борисова-Мусатова. І виставка відкрилася.
      На вернісажі було багато людей. Зібралися, щоб зустрітися і обмінятися новинами, ніж дивитися картини. І навряд чи багато хто підозрював тоді, що ця виставка — останній огляд поміщицьким ідиліям російського життя, що ледь-ледь човпе.
… Наступне, ще глибше враження прийшло за кілька днів. На Червоній площі було призначено революційний парад на честь урочистості революції. Танув сніг. Москву розвезло. По мокрому снігу під кремлівськими стінами проходили війська та групи демонстрантів. На червоних плакатах вперше цього дня з'явилися слова: "Без анексій та контрибуцій". Завдяки відсутності поліції до Москви з навколишніх сіл зібралося безліч сліпців, які, розташувавшись по папертях і сходах Лобного місця, тужливими голосами співали давньоруські вірші про Голубинну книгу про Олексія — людину Божу.
Урочистий натовп із червоними кокардами проходив повз, не звертаючи на них жодної уваги. Але для мене, можливо підготовленого вже попереднім, ці запівки, від яких віяло всією російською старовиною, звучали закляттями. Від них відкривався час, провалювалась сучасність і революція, залишалися тільки кремлівські стіни, чорний московський натовп та червоні кумачові плями, які здавалися кров'ю, що проступили з-під каміння Червоної площі, обігрітої кров'ю всієї Русі. І тут раптово і до жаху виразно стало зрозуміло, що це тільки початок, що Російська революція буде довгою, божевільною, кривавою, що ми стоїмо на порозі нової Великої Руїни Руської землі, нового Смутного часу”.


Коли я повертався додому, приголомшений зрозумілим і побаченим, у думці складалися строфи першого вірша, навіяного мені революцією. Ось воно у своїй остаточній формі (“Москва”).

Чується голос Волошина, але його на сцені немає

ГОЛОС ВОЛОШИНА:
Червона площа у Москві,
Пречорний-чорний люд
Йде до Кремлівської стіни,
Човпе з усіх усюд.

В районі місця Лобного
Край церкви Покрова
Підносяться до Господа
Неправедні слова.

Свічки тут не засвічені,
Обідню не дзвонять,
Червоним груди мічені,
Червоний править шмат.

Мовчать… забули каяття,
Ногами місять бруд.
Сліпців пісні на папертях
Про кров, про страту, суд.
(Максиміліан Волошин "Москва")

АВТОР встає із-за столу та виходить на центр сцени

АВТОР:
1917 рік – важкий період у житті Марини Цвєтаєвої. Безтурботні часи, коли можна було дозволити собі жити тим, чим хотілося, відступали все далі в минуле. “Із історії не вискочиш”, – ці слова, сказані нею пізніше, збувалися, можна сказати, щокроку. Марина Цвєтаєва хотіла жити виключно особистим, приватним життям, а Час невпинно вторгався у це життя. Вона прагнула піти в “одноліття почуттів”, поринути в писання віршів і не підозрювала, що історія диктувала “сюжети” її почуттям і творчості, адже будь-який вчинок спонукається часом, обставинами, скільки не намагатиметься протистояти йому, піти, сховатися…

Восени 1917 року Цвєтаєва одна їде до Волошина в Коктебель, щоб побути з сестрою, у якої померли перший і другий чоловіки та молодший син Альоша. Там вона виявилася свідком того, як революційні солдати громили місто та винні склади.

ЯВА ДРУГА

ВОЛОШИН-45 та ЦВЄТАЄВА разом йдуть по вулиці в Коктебелі. Назустріч їм сунуться веселі та нетверезі люди й горлають пісні, грає гармошка, чується брутальна лайка, хтось із пляшкою горілки лежить під ширмою-стінкою з ворованим клунком та не може підвестись на ноги.

ВОЛОШИН-45:
Шановна Марино! Давайте присядем перепочить. Ось і вільне місце є.
ЦВЄТАЄВА (з гіркотою в голосі):
Що це коїться? Куди летить Росія? Що то буде?

Подорожні сідають з краєчку на лавку, біля якої лежить нетверезий. Волошин спочатку підходить до п’янички.

ВОЛОШИН-45:
Вам зле, пане? Може Вам потрібна допомога?

До поета підходять декілька людей, які горланять: “Не зачіпай нашого товариша!”, “Слава революції!”. Вони беруть під руки п’яничку і всі виходять зі сцени.

ЦВЄТАЄВА (після невеликої паузи):
Ну ось нарешті й тиша. Зловіща тиша, наче перед бурею.
ВОЛОШИН-45:
Так, моя рідна. Ми на порозі ще більших катаклізмів, ніж просто оскотинення народу Росії. Хоча й цю революцію назвали безкровною, але саме вона відкрила ящик Пандори, коли не самогон буде литися ріками, а людська кров, коли життя людини та її права не будуть вартувати більше, ніж алтин (декламує):

У присілках жахітних, згорілих,
Де тинється й шастає люд,
П’є та вештається очманіла
І горлає страмнючіший бруд.

Матюкається, кличе напасті,
Скаче гола та ловить екстаз.
І для повного оркського щастя,
Порохняво мотлошить щораз.

А проспавшись, знов б'є себе в груди,
Мочить хустку та зве бісенят,
Про розстріляних діток усюди
Прореве, про загиблих дитят.

То округлить, як блюдці очища .
Вп'ється, вчепиться, буде волать:
“Не залиште жебрачить в грязіщі,
Нетверезою згубно конать.

У проблеми зі мною заглибся,
Пригорюнься за нових мерців,
Не продай басурманам та вбивцям,
На потіху для диких ссавців…

Все життя в теремах примусове.
Вже натішились з мене всі вкрай...
Припаскудили капосним словом,
Припоганили, як зазвичай”.

Хіба можна таку залишити,
Відвернутись, позбутись, забуть?
Ні молитвою не відмолити,
Ні коханням вже не повернуть.

Розступися ж, кривава безодня!
Щоб у всьому об’ємі буття
Всенародно, всесвітньо, природньо
Нам відкрилася правда життя!

(Максиміліан Волошин "Русь розпутна")

ВОЛОШИН-45 та ЦВЄТАЄВА підводяться та виходять зі сцени



ЯВА ТРЕТЯ

Кабінет Волошина. В кабінеті ВОЛОШИН-45, ЦВЄТАЄВА, ПРА та АВТОР, які сидять на дивані. За столом АВТОР

АВТОР:
Перед приїздом в Крим Марина Цвєтаєва написала Волошину декілька листів (почергово дістає аркуш за аркушем та читає написане в кожному з них):

Лист перший:
Москва, 7 серпня 1917 р.

Дорогий Максе,

У мене до тебе величезне прохання: влаштуй Сергію в артилерію, на південь. (Через генерала Маркса? [Маркс Нікандр Олександрович генерал-лейтенант, який очолив влітку 1917 р. штаб Одеського військового округу, був давнім другом М. Волошина.]) Найкраще у артилерію в фортецях, якщо це неможливо - то у важку. (Спочатку говори про фортеці. Найкраще б — до Севастополя.)

Зараз Сергій у Москві, у 56 піхотному запасному полку.
Особа, до якої ти звернешся, сама вкаже тобі форму переходу.
Тільки, Максе, благаю тебе - не відкладай.
Пишу за згодою Сергія.
Чекаю відповіді.
Цілую тебе і Пра.

(Кухарська, Борисоглібський пр<овулок>, б<удинок>6, кв<артира>3.)

Лист другий:
Москва, 9 серпня 1917 р., середа.

Милий Максе,

Виявляється, треба зробити поправку. Сергій каже, що у фортеці надто безпечно, що він хоче у важку [Я про артилерію фортець написала тобі з чужих слів, не знала різниці (прим. М. Цвєтаєвої).].

Якщо ти ще нічого не робив, то скажи - у тяжку, якщо справа вже зроблена і незручно міняти - залиш так, як є. Виходить, доля.

Сергій дуже хоче у Феодосію, він каже, що там є важка артилерія.

Милий Максе, якщо можна — не відкладай, я в постійному страху за Сергієву долю. — І принаймні важка артилерія будь-де краще піхоти.
Скажи Пра, що я щойно отримала її листа, що завтра їй відповім, подякуй їй.
Сьогодні у мене дуже зайнятий день, всі дрібниці життя. У Москві шалено важко жити, як я хотіла б перебратися до Феодосії! — Влаштуй, Максе, Сергію, прошу тебе, як можу.

Цілую тебе і Пра.


- Максе! Ти можеш думати, що я дура, сама не знаю чого хочу, — я просто не знала різниці, тепер я вже нічого міняти не буду. Але якщо справу розпочато — залиш, як є. Покладаюся на долю.

Сергій би сам тобі написав, але він з ранку до вечора на Ходинці, вчить солдатів, або чергує в Кремлі. Так втомлюється, що навіть говорити не може.

Лист третій

Написано <Рукою С. Ефрона>

Милий Максе, страшенно хочу, якщо не Коктебель, то хоч на околиці Феодосії. Прошу про артилерію (чи легка, чи важка - байдуже), бо піхота не для моїх сил. Вже зараз-порівняно в хороших умовах - від одного навчання солдатів - втомлююся до нудоти та запаморочення. За моїми відомостями на околицях Феодосії артилерія має бути. А якщо на околицях Феодосії не можна, то кудись у Крим — ближче до Муратова чи Богаєвського [Муратов Павло Павлович - мистецтвознавець, письменник. Богаєвський К. Ф. - живописець].

Життя в мене зараз дивне й не без певної приємності: ніяких думок, ніяких почуттів, крім почуття втоми, одужав і оздоровився. Цілими днями навчаю солдатам-маршам, військовим артикулам та ін. У цю хвилину теж поспішаю на Ходинку
Чекатиму на твою відповідь, щоб у разі невдачі зробити щось інше. Але все інше менш бажане - хочу до Феодосії!

Цілую тебе і Пра. Пра напишу окремо.

Сергій.

Москва, 24 серпня 1917 р.

ПРА (ніжно тримає руку ЦВЄТАЄВОЇ):
Маринонько, доню! Розкажи, яке нині життя в Москві, а то ми з Максом маємо сумні повідомлення.
ЦВЄТАЄВА:
В Москві голод, а вже дуже скоро і холод, всі мене вмовляють залишити Москву. Дякую Максу за вірші, вони підтримують та не дають розкисати (цитує):


Русь! Настали фатальні години:
Всі безодні розверзнуться нині,
Пристрасть збуриться, вспіниться знов.
Старовинне вогнище усобиць
Лиже ризи твоїх Богородиць
На парканах Печерських церков.
Знов настануть часи невеселі,
Затуманиться мрякою шир,
І залишаться двоє в пустелі.
В небі – Бог, на землі – богатир.
(Волошин “Дике поле”)

ЦВЄТАЄВА:
У Вас на вікнах нові штори. Колір дуже яскравий, болюче яскравий, я б сказала.
ПРА:
Так, Макс настояв, щоб ми не забували, що коїться в столицях, які від нас доволі далеко. Це збуджує, це мотивує жити, а не виживати. Не плентатись по землі, а жити. Наперекір, не скорюючись обставинам. Хоча ангел покарання Росії вже прилетів (декламує вірш):

Народ Росії, я твій Ангел Покарання!
Я в чорні рани - вікові розори знов
Насіння кидаю. Відлинули страждання.
Мій голос - сполох. А хоругва – наче кров.
На буйних скопищах народного витійства,
Примари-квіти насаджу, всіх багряній.
Я в серце дівчини вкладу наснагу вбивства,
І в душу дитинчат – кривавих мрій.
І дух полюбить смерть, солодку крові алість.
Про щастя мрії я сльозами всі заллю.
Із серця жінки я святу дістану жалість,
П’янкою люттю очі жінці заліплю.
Бруківки камені, яких одного разу
Торкнулась кров! І це від мене не втече.
Закляттям спраги закляну каміння зразу ж,
І кров за кров тоді без міри потече.
Скажи повсталому: Я злючу їдкість сталі
В твоїх руках надам картонному мечу!
На стогнах міст, там де жіноцтво катували,
Я “знаки Риб” на стінах швидко насічу.
Я синім полум'ям пройду в душі народу,
Червоним полум'ям пройдусь і по містам.
Устами кожного я прокричу: “Свобода!”,
Та різний сенс при цьому кожному надам.
Я напишу: “Завжди за Справедливість!”
Побачить ворог, що “Пощади більш нема"...
Я вбивство вдіну у принадливу красивість,
І душу месника хай мара підніма.
Меч справедливості - караючий, помститись, -
Віддам у натовп... І тоді в руках сліпця
Він стрімко блисне, наче громовиця, -
Ним стратить матір син, а дочка вб'є отця.
Скажу я кожному: “Тобі ключі єдині.
Ти бачиш світло, а для інших вогник згас”.
Він буде скиглити, розірве одежину,
І звати інших... Та оглухнуть всі в той час.
Не збереже сівак колючий колос сіву,
Меч, хто прийняв, то той і випустить свій дух.
Хто пригубив хоч раз хмільну отруту гніву,
Той стане катом, чи то жертвою катюг.
(Максиміліан Волошин "Ангел Покарання")

ВОЛОШИН-45:
Як швидко життя змінює не тільки, і не стільки навколишній світ, скільки нас самих. Марина не з Сергієм, Сергій в Москві, а не з нами. І хто знає коли ми ще разом зберемося хоча б так, як сьогодні?

ЯВА ЧЕТВЕРТА:


Ширма-стінка посередині сцени. На календарі напис 1917 пурпурового кольору, Перед глядачами біжать більшовики та матроси, які переслідують офіцерів, серед яких Сергій Ефрон. ЕФРОН пробігає, а потім повертається, озираючись. З іншого боку до нього виходить АВТОР.


АВТОР (до ЕФРОНА):
Ви ще в Москві? Ви ж хотіли до Криму в Феодосію.
ЕФРОН:
Так склалося. Тепер вже точно мій шлях лежить чи то в Крим, чи то на Дон. Криваві жорна розтрощують людину разом з кістками, світ здичавів. Точніше здичавіла Росія, як бродяча собака, яка якщо не покусала всіх інших, то забризкала слиною суцільної ненависті та злоби, жагою відтяти все, розвалить фундаменти будівлі під назвою Росія.
АВТОР:
А, що таке Росія? Сучасна європейська держава, чи продовження шляху Орди? Росія з дивовижною пристосованістю виношує смертельні есенції отрут, бактерій і блискавок. Союзники роблять розсудливо, коли остерігаються втручатися у внутрішні справи Росії і не хочуть брати активну участь у її житті. Англійці тисячу разів мали рацію, коли, боячись доторкнутися країни, простягали їй їжу та припаси на кінці жердини, як це робили прокаженим.
Внутрішня спорідненість теперішнього більшовизму з революційним російським самодержавством разюча. Так само як Петро, ;;вони мріють перекинути Росію через кілька століть уперед, так само як Петро, ;;вони хочуть створити їй нову душу хірургічним шляхом, так само як Петро, ;;цивілізують її стратами та тортурами: між Преображенським наказом та Таємною канцелярією та Надзвичайною комісією немає жодної суттєвої різниці. Відкинувши революційну термінологію та офіційні гасла, що вже стали такими ж стертими і порожніми, як “самодержавство, православ'я та народність” недавнього минулого, за одними фактами та заходами ми не зможемо дати собі звіту, у якому столітті та за якого режиму ми живемо.
      Ця подібність говорить не тільки про державну гнучкість радянської влади, а й про неминучість державних шляхів Росії, про той жах, який є російською історією у всі століття!

ГОЛОС ВОЛОШИНА (читає вірш):
Розходились біси, загуляли
По Росії, роблять, що не слід.
Снігові шматує покривала
Дикий льодовий Північний Схід.

Вітер нежиттєвих плоскогорій,
Вітер тундр, полісій та поморій,
Чорний вітер крижаних рівнин,
Вітер смут, погромів та побоїщ,
Мідних зорь, безкрайніх диких скопищ,
Хмар червоних та лихих годин.

Вітер цей був вірним нашим другом
В пошуках страшних новітніх бід:
Сотні років плентались ми цугом,
З півдня йшли ми на Північний Схід.
Вийте й війте, снігові стихії,
Труни хай покриє сніг рясний;
У цьому вітрі весь талан Росії,
Шаленілий фатум-буревій.

У цьому вітрі - гніт вериг пудових,
Русь Малют, Іванів, Годунових,
Хижаків, опричників, стрільців,
Шкуродерів для живого м'яса
Смерчу, чортогону, свистоплясу
Від царату до більшовиків.
Що мінялось? Знаки та лукавство?
Той же ураган на всіх шляхах:
У комісарах - дур самодержавства,
Вибух Революції - в царях.

Сподіватись вибити з підкліття,
І жбурнуть вперед через століття
Всупереч законам всім єства.
Хміль той самий, як і трин-трава.
Нині чи давно? - все також дике:
Вовчі морди, машкери та пики,
Спертий дух, розплющені мізки,
Розшуки Таємних Канцелярій,
П'яний гик та крик кривавих арій,
Свист шпіцрутенів пекучий та різкий,
Військові поселення - знущання,
Фаланстери, бійки, муштрування,
Павлов, Аракчеєв та Петро,
Страшних Гатчин, диких Петербургів,
Задуми від збочинців-хірургів
І майстрерно вибите тавро.

На віки тупих тортур звірячість,
Та не всім катам дісталась вдячність,
І їх список не закритий в нас.
Маячня Розвідок, Надзвичайок,
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Не переживали гірший час.

Бий в обличчя, тіло ріж ножами,
Заколот зроби ти, - все теж саме,
Що робили ми, й робилось нам.
Ми підем  вперед, хоч по крижинах.
Не дійдемо ... в завірюсі згинем
Чи знайдем спустошеним наш храм —

Поважаєм задуми Господні,
Витримаєм все, лише поклич.
Вихоре з полярної Безодні,
Я тебе вітаю, Божий Бич!
(Максиміліан Волошин "Північний схід")

Світло під час звучання ГОЛОСУ ВОЛОШИНА поступово притишується. В цей час АВТОР виходить, залишаючи ЕФРОНА насамоті.

ЯВА ЧЕТВЕРТА

На сцені ЕФРОН та люди різних верств народу Росії з валізами, клунками та пожитками. Це переселенці, які піднялися з насиджених місць у пошуках прожитку. Всі знесилені життям та сплять, де і як кому вдалось.

ЕФРОН:
Злочинна Росія! Тільки ти одна можеш так знущатися над своїм народом, робити з людини звіра, який поїдає собі подібних. Не знаю, наскільки мені дано витримати ці випробування. Твій шлях, то дорога в нікуди, це вокзальна станція, куди збирається люд, але всі поїзди у світле майбутнє вже відправилися за своїм маршрутом, (декламує вірш):

В каламутному світлі зів'ялих
Електричних нових ліхтарів
На клунках, тюках, покривалах
Серед кошиків, скринь та ларів,
На соняшниках, на недокурках,
У серм'ягах, шинелях, бурках,
То нарізно, то купою, в ряд,
На підлозі, на сходах сплять:
Одні — розкидавшись — ніби
Підкошені, без кореню,
Інші — викрутивши круто
Шию, стегно, ступню.
Між ними бродить зараза,
Отруює їхню кров:
Тиф, холера, проказа,
Ненависть та любов.
Їдять їх жадібно поїдом
Мухи, москіти та гнус.
Вони задихаються в смороді
З випаровувань тіл та душ.
Як в потойбічному вирі,
Де кожен зробив із чеснот
Противаги та гирі
Денних кипінь та турбот.
Так сплять вони по вокзалах,
Вагонах, платформах, залах,
По ринках, по площах і там -
У стін, у відхожих ям:
Біженці із зголоднілих,
Битих нещадно столиць,
З міст у війні обгорілих,
Селищ, аулів, станиць,
Містечок: прірва зіниць.
І соціальний месія,
І баба з дитятками в ряд,
Офіцер, грабіжник, солдат,
Спекулянт, мужики
вся Росія.
Лежить вона, розіпнута сном,
На вікових розлогах,
Розплескана по дорогах,
Бита мечем та вогнем,
Із запікшимися губами,
У бруді, в крові та у злі,
І ловить повітря руками,
І кидається по землі.
В маячні не може забути,
І не може прокинутись, спить.
Чи не все всім попрощається, люди,
Хто страждав, як вона, щоби жить?

На сцені з’являється ЦВЄТАЄВА, вона йде назустріч ЕФРОНУ, але чоловік та жінка наче не бачать одне одного. На іншому кінці сцени ЦВЄТАЄВА зупиняється.

ЦВЄТАЄВА:

Росію знищено… вона вже пшик,
Її всі прогалділи, протринділи,
Пролузгали, пропили, харкотіли,
Замизкали на площах ми брудних,

Розпродали на вулицях. В новинах:
Кому землі, республік, і свобод,
Цивільних прав? Їх неньку сам народ
На гноїще закинув, як трупнину.

О, Господи, розверзни, розточи,
Направ на нас вогнь, виразки, бичі,
Педантів німців та орди приблуду,
Віддай назавжди в рабство, не допоки,
Щоб відмолить смиренно і глибоко
Іудин гріх нам до Страшного Суду!
(Максиміліан Волошин “Мир”)

ЯВА П’ЯТА


Кабінет Волошина. За столом ВОЛОШИН-45, в кімнаті АВТОР, який сидить на дивані.

ВОЛОШИН-45:
Світ будується на рівновазі. Дві дуги одного склепіння, падаючи одна на одну, утворюють незламний упор. Дві правди, два принципи, дві партії, протиставлені одна одній у стійкій рівновазі, дають точку опори для всієї будівлі. Повна поразка та загибель однієї з партій загрожує провалом та руйнуванням усьому будинку.
Громадянська війна говорить тільки про те, що склепіння російського царства будуються високо і міцно, але що точку взаємної опори ще не знайдено.
АВТОР (до ВОЛОШИНА):
Так само, як і Ви, пане Максе змінилися втретє, так і Росія з її кривавістю перетворилася в якесь давнішнє царство, де не є один закон - закон сили. І навіть кров уже не зупиняє противників.
ВОЛОШИН:
Кривавість подій жовтневої революції 1917 року та громадянської війни в Росії набагато жорстокіші, ніж будь-де!


Зимою вздовж доріг валялись трупи
Людей та коней. Дикі зграї псів
В'їдались в животи їм, рвали м'ясо.
А східний вітер вив у вікнах битих.
Ночами цокотіли кулемети,
Свист куль, як бич, по м'ясу тих нещасних
Жіночих й чоловічих мертвих тіл.

Весна прийшла
Зловіща, схудла, хвора.
Дивилось сонце в світ незрячим оком.
Зі стислих чресел в світ полізли недоноски
Безрукі та безокі… То не бруд,
А сукровиця поповзла по схилах.
Під талим снігом оголилися кістки.
А проліски мигтіли наче свічки.
Фіалки гнилом пахли. У конвалій - ;;тління.
Ще й стовбури дерев, обгризених конями
Голодними, стирчали непристойно,
Як ноги трупів. Листя та трава
Здавалися червоними. А зелень злаків
Була обпалена у вогнищі та в гної.
Природи лик спотворений був гнівом
І жахом.
А душі видернутих
Насильно із життя вились у вітрі,
Носились шляхом в кучугурах-вихорах,
Живі, ковтнув той хміль, впадали в раж та сказ
Незжитих пристрастей та навіженого життя,
Плодили помсту, паніку, заразу.
Зима тоді була в Страсну неділю,
Червоний травень сплівся із кривавим Великоднем,
Але Христос в ту весну вже не воскресав.
(Максиміліан Волошин "Червона паска")

АВТОР:
Але ж Ви, шановний, пережили в Криму не одну зміну влади. Кого там тоді не було: білі, червоні, анархісти, державники, прибічники царя та його супротивники, війська Антанти. Ви комусь симпатизували, чи хоча б вітали чиїсь наміри?
ВОЛОШИН-45:
Я поет. Я писав та пишу вірші. Я дуже далекий від політики.
Це вірші, написані під час революції та відповідальні на поточні політичні події. Але остерігайтеся називати мої вірші політичними. Це поняття і тоді, і зараз несе в собі небажаний сенс.
Прикметник “політичний” має на увазі причетність до партії, сповідання тих чи інших політичних переконань. Нас виховували у тому, що обов'язок кожного — належати до певної політичної партії, що свідомий громадянин повинен мати жорсткі політичні переконання.
Поетові та мислителю зовсім нічого робити серед безладних зіткнень хотінь і думок, які називають політикою. Але поняття сучасності та історії не покриваються словом “політика”. Політика - це тільки дуже популярний і дуже безглуздий підхід до сучасності. Але слід додати, що розумний підхід до сучасності дуже важкий і дуже рідкісний.
Якщо для ліричного твору поету достатньо однієї сили почуття та яскравості враження, то для вірша, написаного на теми сучасності, цього аж ніяк не достатньо. Необхідне усвідомлення того, що відбувається. Кожен жест сучасності має бути відчутний і зрозумілий у зв'язку з дією акта, що переживається, а кожен акт — у зв'язку з розвитком усієї трагедії.
І актор, і глядач можуть бути учасниками політичного дійства, нічого не знаючи про зміст наступного акту і не передчуючи фіналу трагедії, а поет має бути учасником задумів самого драматурга. Важливіше окремих осіб йому загальний план дії, що розгортається, архітектурні співвідношення груп і характерів і очисне таїнство, приховане Творцем у задумі трагедії. Загибель героя йому так само дорога, як його торжество.
Тому становище поета у суспільстві дуже далеко від угруповань політичних партій, що борються. Поет, що відгукується на сучасність, повинен поєднувати в собі дві протилежні якості: з одного боку, аналітичний розум, для якого кожне нове угруповання політичних обставин є математичним завданням, вирішення якого він повинен знайти незалежно від того, чи воно узгоджується з його бажаннями та переконаннями, з іншого боку - глибоку релігійну віру в призначеність свого народу і раси. Тому що кожен народ має свій месіанізм, іншими словами, уявлення про власну роль і місце в загальній трагедії людства. Перше - це логіка розвитку драматичної дії, якій підпорядковується сам драматург, а друге - це причетність до творчого задуму драматурга.
А щодо громадянської війни, то я одночасно, як не був симпатиком ні білих, ні червоних, так і симпатизував їм, бажаючи здоров’я. Я просто за них молився!

Одні з двох із підпілля встали,
Із фабрик, рудників, заслань,
Отрути вольницю ввібрали
Гірку містечок димних хлань.

А другі вийшли з лав військових,
З дворянських спорожнілих гнізд,
Куди на цвинтар кожен ніс
Батьків й братів в труні сосновій.

В одних і досі ще не згас
Хміль згарищ, ними кожен марив,
Розгульний дух звав повсякчас
До Разіних, та Кудіярів.

У тих, хто без коріння жив,
Тлетворний дух в столиці Невській:
Толстой та Чехов, Достоєвський -
Надрив та смута наших днів.

Одні розносять на плакатах,
Верзуть, що буржуа всі злі,
Про світлих пролетаріатів,
Про рай міщанський на землі...

У інших - гнилісність Імперій,
Все золото, весь тлін ідей,
Блиск усіх марень тих людей,
Всіх забобонів та містерій.

Одні знов йдуть, щоби звільнять
Москву і закувать Росію,
А другі вольницю стихію
Збудить, щоб світ весь розламать.

У обидвох війна вдихнула
Гнів, жадібність та хміль розгулу,

Назустріч лицарям й вождям
Хижак крадеться загребущий,
Щоб міць Росії багатющу
Розтринькать, здавши ворогам:

Згноїти всі пшениці груди,
Знеславить весь розмай краси,
Багатства зжерти, випалить ліси
І висмоктать моря та руди.

І не змовкає гуркіт битв
На півдні у степів просторах,
В полях безкраніх неозорих
Конями стоптаних пожив.

І там і тут межи рядами
Звучить один і той же глас:
“Хто не за нас – той проти нас.
Нема байдужих: правда з нами”.

А я стою один між них
В ревучім полум'ї та димі
І силами всіма своїми
Молюсь за цих, і за отих.
(Максиміліан Волошин “Громадянська війна”)



ЯВА ШОСТА
На сцені ширма-стінка. На ній репродукції картин Волошина. Перед стінкою АВТОР


АВТОР (роздивляючи картини):
Макс любив малювати Кіммерію, збереглося безліч акварелей. Це були не просто малюнки, не просто краєвиди. Американський космонавт Ніл Армстронг, розглядаючи альбом акварелей Волошина зауважив: “ Таке почуття, що ця людина побувала на Місяці”. Кримські геологи, познайомившись із пейзажами Волошина, замовили йому альбом - його малюнки дуже точно відображали геологічну структуру рельєфів місцевості. Недарма Волошина часто порівнюють з Реріхом - схожа енергетика, світогляд, пейзажі містять у собі ретроспективний портрет місцевості, начебто поєднують потенціали минулого та майбутнього. Медитація з гірських пейзажів. Взаємозв'язок цивілізацій, взаємодія землі та космосу. Щільно-прозорі силуети гір короною замикають море та небо у рамку буття. Трініті, свята трійця. Гори – батько, море – син, а небо та повітря – святий дух.
У молодості Макс багато мандрував. Була мета – познайомитися з культурою різних країн, пізнати всі релігії світу, повернутися до Росії та застосувати це. Католицизм, буддизм, масонство, теософія, антропософія плюс екстрасенсорика допомогли глибше зрозуміти православ'я. Він був здатний якщо не з'єднати, то наблизити Захід та Схід, зловити зв'язок часів та подій.
Але саме Росія своєю безглуздістю та одержимістю, своїм юродством, своєю жагою до знищення усіх, хто має альтернативну до офіційної думку, до самознищення себе самої врешті решт вбила і Максиміліана Волошина!

То ж для тебе Суздаль із Москвою
Землі відбирали, а грошвою
Й золотом наскиртили суму?
У шафарнях придане копили,
Наречену школили й ліпили
У мальованій темниці-терему?

Це ж тобі на річкових витоках
Тесляр-Цар побудував широко.
Дім, де навкруги є п’ять морів?
Наречена войовнича й гарна,
Чи не ти завжди була жадана
Для заморських княжичів синів?

Та тобі з дитинства були любі
По лісах глибокі скитів зруби,
Степ, де не було пересторог. 
Вільниці, роздолля та вериги,
Самозванці, злодії, розстриги,
Солов'їний посвист і острог.

Заміж за царя не захотіла
Наче для душі знайшла ти діло:
Ворог звав: розвій та розточи,
Віддавай скарбницю всю багатим,
Злидням - владу, силу - супостатам,
Смердам – честь, а зрадникам – ключі.

Піддалась підмові та нарузі,
Віддалась розбійнику й злодюзі,
Підпалила посади, хліба,
Родове житло ти розорила
І пішла злиденна, бо зганьбили,
І раба останнього раба.

Чи я можу в тебе кинуть камінь?
Пристрасть засужу та буйний пламінь?
Чи обличчям в бруд не поклонюсь?
Слід ноги босої ріже лезом,
Ти безхатченко, гуляща, нетвереза,
У Христі оскаженіла Русь!
(Максиміліан Волошин “Оскаженіла Русь”)

АВТОР:
Волошин-громадянин розумів до якого дна скотилася Росія. Цікава у цьому контексті роль поета, який має бути адептом. У Волошина є стаття “Поезія і революція”, де прямо порушується питання про громадянську сутність поета: “Існує схоластичне питання, про яке люблять іноді сперечатися в російській літературі: чи повинен поет відгукуватися на поточні історичні події”. Революція і громадянськість погано поєднується з мистецтвом: Але взагалі часи революційні мало сприяють мистецтву. Зрештою від того, що революціонери, як люди прямолінійні, пристрасні та наївні, бувають у мистецтві крайніми консерваторами та академістами; з іншого боку тому, що Революція найбільше інших тиранів вимагає собі дифірамбів, лестощів і фіміаму. Набагато складніше питання, що цінно, що безцінно у творах поетів, що віддаються політичному вихору епохи…. Теоретично відповісти на це питання начебто дуже легко: нецінне все партійне, а цінне все спільне. Але практично, саме питання виявляється набагато складнішим… Натхнення у вищому значенні цього слова – це саме те, що розкривається як одкровення, по той бік ідей та цілей поета.

Роль поета у перетворенні – у залученні сутностей із духовного та душевного світів у матеріальний. Все матеріальне, конкретне перетворюється на слово, шукає свого імені, знака; все ж таки духовне, все емоційне прагне знайти собі матеріальну непорушну форму. Поезія працює над розмиванням твердих порід світу і втіленням їх у слово… у поета – один обов'язок: стати голосом речей та явищ глухонімих за своєю природою. Виконуючи його, поет звільняє великих та бунтівних духів.



ГОЛОС ВОЛОШИНА:
Кожен день гидотнішає масно, ;
Ціпеніє ніч до німоти.
Тухлий вітр, як свічки, долі гасить:
Ні гукнуть, волать, допомогти.

Згубний жереб на Русі в поета:
Вбивчий рок несе в коловорот -
Пушкіна під дуло пістолета,
Достоєвського на ешафот.

Чи мій жереб теж такий, єдиний?
Гіркотинна дітовбивця, - Русь!
Я на дні твоїх підвалів згину,
У калюжі з крові послизнусь,
Та Голгофи рідної не кину,
Від твоїх могил я не зречусь.

Злість та голод ручкались зі мною,
Та, мій хрест, прошу - не омини!
Як вмирать, то помирать з тобою
І, як Лазар, підвестись з труни!

(Максиміліан Волошин "На дні пекла")

.


ЯВА СЬОМА

На сцені Всі актори: АВТОР, ВОЛОШИН-35, ВОЛОШИН-40, ВОЛОШИН-45, ЦВЄТАЄВА, ПРА та ЕФРОН

ЦВЄТАЄВА:
Макс Волошин часто нагадував велику дитину, зберіг дитячу первозданність і дитячі манери. Велетень з дитячим характером. Деякі знайомі вважали його незрілим, але це був спосіб пізнання світу та людської душі. Він любив ігри та розіграші, у кожній маленькій людині бачив особистість і легко знаходив з ним спільну мову. Але з владою налагодити добропорядні стосунки Волошин не зміг.

АВТОР:
Всі старання Макса Волошина отримати дозвіл на публікацію своїх творів розбивалися об глуху стіну більшовистської цензури. Навіть зустріч із Львом Камєнєвим нічого не дала, навпаки з 1922 року за розпорядженням Камєнєва, який особисто обіцяв допомогти, поета було занесено до “чорних списків”. 2 квітня Волошин був у Кремлі та читав свої вірші Леву Борисовичу та його дружині Ользі Давидівні. Організував цей захід літературний критик Петро Коган, який разом із Леонідом Сабанєєвим (головою Ради музично-наукового інституту) і привів поета до партійного зубра. Сабанєєв згадував: «Я, Петро Семенович Коган і бородатий величезний Максиміліан Волошин… рушаємо втрьох до Кремля на побачення з Каменєвим. Волошин хоче прочитати Камєнєву свої „контрреволюційні“ вірші та отримати від нього дозвіл на їхнє опублікування „на правах рукопису“. Я та Коган зображали у цій ході Державну Академію художніх наук, яка підтримує це клопотання. Проходили всі етапи неминучі для відвідувачів Кремля. Похмурі сторожі діловито накочують на багнети наші перепустки. Господарі зустрічають нас дуже привітно… Волошин мішкувато представляється Камєнєву і відразу приступає до читання „контрреволюційних“ віршів…

Каменєв уважно слухав... Громовим, пророчим голосом... читає Волошин, нагадуючи пророка Іллю, який викриває жерців... Ольга Давидівна нервово грає лорнеткою... Коган і я з нетерпінням чекаємо, чим це скінчиться. Волошин скінчив. Враження виявилося чудовим. Лев Борисович - великий любитель поезії та знавець літератури. Він хвалить, з алюром справжнього літературного критика, різні деталі вірша та виразів. Про контрреволюційний зміст ні слова, ніби його взагалі немає. І потім йде до письмового столу і пише в Держвидав записку про те ж, повністю підтримуючи прохання Волошина про видання віршів „на правах рукопису“.

Волошин щасливий і, розпрощавшись, йде. Я і Коган залишаємось. Лев Борисович підходить до телефону, викликає Держвидав і, не соромлячись нашою присутністю: “До вас прийде Волошин із моєю запискою. Не надавайте цій записці жодного значення…“
А все, що Максові залишалось, це написати в 1925 році свою Автобіографію:

ВОЛОШИН-35:
Я доживаю сьоме семиріччя життя, яке правильно розташовується за цими циклами:

Перше семиріччя: Дитинство (1877-1884).
Кирієнко-Волошини – козаки із Запоріжжя. По материнській лінії - німці, що обрусіли з XVIII століття.
Народився у Києві 16 травня 1877 року у Духів день.
Ранні враження: Таганрог, Севастополь. Останній у руїнах після облоги, з Піранезієвими деревами з розбитих будинків, з перекинутими тамбурами доричних колон Петропавлівського собору.
З 4-х років - Москва на фоні “Боярині Морозової”. Жили на Новій Слободі біля Підвісків, там, де вона в ті роки якраз і писалася Суріковим у сусідньому домі.
Перше враження російської історії, підслухане з розмов старших, - “1 березня”.
Любив декламувати, ще не вміючи читати. Для цього завжди ставав на стілець: почуття естради.
З 5 років – самостійне читання книг у межах материнської бібліотеки.

Друге семиріччя: Отроцтво (1884-1891).
Обстановка: околиці Москви — майстерні Брестської залізниці, Ваганьково та Ходинка. Пізніше — Звенигородський повіт: від Воробйових гір та Кунцева до Голіцина та Саввінського монастиря.
Початок вчення: крім звичайних граматик, заучування латинських віршів, лекції з історії релігії, твори на складні за віком літературні теми. Цією різноманітною культурною підготовкою я завдячую своєрідному вчителю — тоді студенту М. В. Туркіну.
Суспільство: книги, дорослі, домашні тварини. Однолітків мало. Кінець отроцтва отруєний гімназією.

3-те семиріччя: Юність (1891-1898).
Туга та огида до всього, що в гімназії та від гімназії. Мрію про південь і молюся, щоб стати поетом. Те й інше здається немислимим. Але незабаром починаю писати погані вірші і доля несподівано приводить мене до Коктебеля (1893).
Феодосійська гімназія. Провінційне містечко, життя поза батьківським домом сильно полегшує гімназійний кошмар. Вірші мої подобаються, і я отримую перше щеплення літературної “слави”, що згодом виявилася корисною в усіх відношеннях: виникає вимогливість до себе. Історична насиченість Кіммерії та суворий краєвид Коктебеля виховують дух та думку.
У 1897 році я закінчую гімназію та вступаю на юридичний факультет у Москві. Ні гімназії, ні університету не зобов'язаний ні єдиним знанням, ні єдиною думкою. 10 найдорожчих років, начисто викреслених із життя.

Четверте семиріччя: Роки мандрівок (1898-1905).
Вже через рік я був виключений з університету за студентські заворушення та висланий до Феодосії. Висилки та поїздки за кордон чергуються та завершуються посиланням у Ташкент у 1900 році. Перед цим я вже встиг побувати в Парижі та Берліні, в Італії та Греції, мандруючи на гроші пішки, ночуючи в нічліжних будинках. 1900 рік, стик двох століть, був роком мого духовного народження. Я ходив із караванами по пустелі. Тут наздогнали мене Ніцше та “Три розмови” Володимира Соловйова. Вони дали мені можливість поглянути на всю європейську культуру ретроспективно — з висоти азіатських плоскогірь і переоцінити культурні цінності.
Звідси дороги ведуть мене на захід — до Парижу, на багато років,— вчитися: художній формі — у Франції, почуття фарб — у Парижа, логіці — у готичних соборів, середньовічної латині — у Гастона Паріса, ладу думки — у Бергсона, скептицизму — у Анатоля Франса, прозі — у Флобера, вірша — у Готьє та Ерредіана... У ці роки — я тільки губка, що вбирає, я весь — очі, Весь — вуха. Мандрую країнами, музеями, бібліотеками: Рим, Іспанія, Балеари, Корсика, Сардинія, Андорра... Лувр, Прадо, Ватикан, Уффіці... Національна бібліотека. Окрім техніки слова, опановую техніку пензля та олівця.
У 1900 році перша моя критична стаття друкується в “Російській думці”. У 1903 р. зустрічаюся з російськими поетами мого покоління: старшими - Бальмонт, Вяч. Івановим, Брюсовим, Балтрушайтісом і з однолітками - А. Білим, Блоком.

5-е семиріччя: Блукання (1905-1912).
Етапи блукання духу: буддизм, католицтво, магія, масонство, окультизм, теософія, Р. Штейнер. Період великих особистих переживань романтичного та містичного характеру.
До 9 січня 1905 р. доля привела мене в Петербург і дала відчути всі майбутні перспективи російської революції. Але я не залишився в Росії, і перша революція пройшла повз мене. За її подіями я прозрівав смуту наших днів.
Я пишу в ці роки статті про живопис та літературу. З Парижа до російських журналів і газет. Після 1907 р. літературна діяльність мене поступово перетягує спочатку до Петербурга, і з 1910 р.— до Москви.
У 1910 р. виходить моя перша книга віршів.

ВОЛОШИН-40:
6-е семиріччя: Війна (1912-1919).
У 1913 р. моя публічна лекція про Рєпіна викликає проти мене таке газетне цькування, що всі редакції для моїх статей закриваються, а книгарні оголошують бойкот моїм книгам.
Роки перед війною я проводжу в коктебельському затворі, і це дає мені можливість зосередитися на живописі і змусити себе знову перевчитися з самих азів, згідно зрілим розумінням мистецтва.
Війна застає мене в Базелі, куди приїжджаю працювати під час будівництва Гетеанума1. Ця робота, висока і дружна, пліч-о-пліч з представниками всіх ворогуючих націй. За кілька кілометрів від поля перших битв Європейської війни, була прекрасною та важкою школою людяного та позаполітичного ставлення до війни.
У 1915 р. я пишу в Парижі свою книгу віршів про війну "Anno Mundi Ardentis". У 1916 р. я повертаюся до Росії через Англію та Норвегію.
Лютий 1917 року застає мене в Москві і великого ентузіазму в мені не породжує, тому що я весь час відчуваю інтелігентську брехню, що прикриває справжню реальність революції.
Редакції періодичних видань, які знову відкрилися для мене під час війни, захлопуються знову перед моїми статтями про революцію, які я маю наївність пропонувати, забувши, що там, де починається свобода друку, свобода думки закінчується.

ВОЛОШИН-45:
Повернувшись навесні 1917 р. до Криму, я вже більше не залишаю його: ні від кого не рятуюсь, нікуди не емігрую — і всі хвилі громадянської війни та зміни уряду проходять над моєю головою. Вірш залишається для мене єдиною можливістю вираження думок про те, що відбувається. Але в 17-му році я не зміг написати жодного вірша: дар мови до мене повертається тільки після Жовтня, і в 1918 р. я закінчую книгу про революцію “Демони глухонімі” та поему “Протопоп Авакум”.

7-е семиріччя: Революція (1919-1926).
Ні війна, ні революція не налякали мене і ні в чому не розчарували: я на них чекав давно й у формах, ще жорстокіших. Навпаки: я відчув себе дуже пристосованим до умов революційного буття та дії. Принципи комуністичної економіки якнайкраще відповідали моїй огиді до заробітної плати і до купівлі-продажу.
19 рік. штовхнув мене до громадської діяльності в єдиній формі, можливої ;;при моєму негативному ставленні до будь-якої політики і до будь-якої державності, яка утвердилася і влаштувалась за ці роки, — до боротьби з терором, незалежно від його забарвлення. Це ставить мене в ці роки (1919-1923) віч-на-віч з усіма ликами і личинами російської усобиці і дає мені великий і дорогоцінний революційний досвід.
З найглибших кіл пекла Терору і Голоду я виніс свою віру в людину (вірш “Нащадкам”). Ці ж роки є найбільш плідними у моїй поезії як у сенсі якості, так і кількості написаного.
Але оскільки моєю темою є Росія у всій її історичній єдності, тому що дух партійності мені ненависний, тому що будь-яку боротьбу я не можу розглядати інакше, як момент духовної єдності ворогів, що борються, і їх співпраці в єдиній справі,— то звідси випливають такі особливості літературної долі моїх останніх віршів: я маю вірші про революцію, які однаково подобалися і червоним, і білим. Я знаю, наприклад, що мій вірш “Російська революція” був названий найкращою характеристикою революції двома ідейними вождями протилежних таборів (імена їх замовчу).
У 1919 р. білі та червоні, беручи по черзі Одесу, свої прокламації до населення починали одними й тими самими словами мого вірша “Брестський мир”. Ці явища - моя літературна гордість, тому що вони свідчать, що в моменти вищого розладу мені вдавалося, говорячи про найсуперечливіше і найсучасніше, знаходити такі слова і таку перспективу, що її приймали і ті, й інші. Тому ж, зібрані до книги, ці вірші не пропускалися ні правою, ні лівою цензурою. Тому ж вони поширюються Росією в тисячах списків — поза моєю волею і моїм веденням. Мені казали, що до східного Сибіру вони проникають не з Росії, а з Америки, через Китай і Японію.
Сам же я залишаюся все в тому ж становищі письменника поза літературою, як це було й до війни.
У 1923 р. я закінчив книгу “Неопалима купина”. З 1922 пишу книгу “Шляхами Каїна” - переоцінка матеріальної та соціальної культури. В 1924 написана поема “Росія” (петербурзький період).
У ці роки я багато працював аквареллю, беручи участь у виставках “Світ мистецтва” і “Жар-цвіт”. Акварелі мої купувалися Третьяковською галереєю та багатьма провінційними музеями.
Відповідно до мого принципу, що корінь усіх соціальних лих лежить в інституті заробітної плати,— все, що я роблю, я роздаю безоплатно. Свій будинок я перетворив на притулок для письменників та художників, а в літературі та в живописі це виходить само собою, бо все одно ніхто нічого не платить. Живу на “акозабезпечення” ЦЕКУ

АВТОР:
Але восьме 7-річчя Волошину дожити не судилося. Хвороба не відступала, а перейшла у хронічну форму. Просто на очах поет спливав, відтепер за ним потрібен був постійний догляд. Лежати в ліжку любителю довгих прогулянок в Каньйони або на Кара-Даг, було несила. А ще – хворий задихався, тоді Максиміліана Олександровича влаштовували в солом’яному фотелі на дворі.
Великий Пан Коктебеля надзвичайно розтовстів, розлізся вшир, важко, зі свистом дихав, бурмотав щось невиразно. Відтепер чоловіка розуміла тільки дружина Маруся, яка збилася з ніг, страшно хвилюючись і нервово втомлюючись. Всі пожильці гостинного будинку зголосилися по черзі чергувати – хто ночами, хто вдень. Іронічний, розумний, чарівний лев втомився і хворобі опір більше не чинив.
Вірші писати він покинув давно – однаково їх ніхто в цій СРСР не друкував. Та й не читав. Останньою творчою пристрастю Мандрівника Всесвітом залишався живопис, адже нехай зрідка, але авторську роботу Максиміліану Олександровичу вдавалося продати.
Волошин помер 11 серпня 1932 року. 
Марина Цвєтаєва написала вірш-посвяту Максові.

ГОЛОС ЦВЄТАЄВОЇ:
Над скелею вороною
Білий світанку рукав.
Ногу неначе пристроїв,
Насилу сюди закопав

У землю радія, що перша
Встала, у зорях вінець.
Максе! Початок звершень -
Присінок твій, рідний стілець!

Пізніше, в полудень найвищий,
Під дзвони на шиях кіз,
З горбика та на горбище,
З брили та на хмароріз

По трисаженим кріслах:
— Тронам інших епох! -
Максе! Приємно, дійсно,
Лізти з тобою - Бог

Знає куди! Так, види
Завше, — тереновий тріск.
З брили на піраміду,
З риби на обеліск.

А потім, вже на пологій
Вишці — орли навкруг.
Максе! Немов у Бога,
Їсти у тебе з рук,

Божих або ведмежих,
Випереджаючих “дай”,
Рук дбайливих безмежно,
За наш опалений край

В ранах, у розбратах клятих,
У вірі суцільній, в печі.
Максе, я спала, як в брата,
Схилившись на скелі-плечі!

(Гори... Отак ото вгорі
Бачу, бо гарно видно,
Місце: з нього два моря
Аж по самісіньке дно

Безодні ... два моря відразу!
Дочки чужої пори,
Хто вам два ока, як фразу,
Отак піднесе з гори?)…

Тільки тепер, у підпіллі,
Бачу загасле, як вдох,
Світло – мені так вільно
Було в охопленні двох

Рук твоїх… У зустрічних
Царствах - небачених всіх,
Максе, хотілося вічно
Бути на грудях твоїх!

* * *

Вже ні травинок ніяких,
Тиша, а не буревій…
Максе! Не зможу так м'яко
Спать, як на скелі твоїй!
(Марина Цвєтаєва "Над скелею вороною  …")

АВТОР:
Нажаль наше покоління не змогло дочути пересторог, які нам надсилав справжній український патріот і митець Максиміліан Олександрович Волошин. Ранок 24 лютого підтвердив пророчі слова Волошина:
“ Велика російська рівнина - споконвічна країна біснуватості. Звідси в давнину йшли до Греції оргічні культи та діонісичні надходження; тут з давніх-давен бродить хміль безумства.
Властивість бісів - дроблення та множинність.
 "Ім'я мені легіон!" — відповідає біс на запитання про ім'я. Вигнаний з одного одержимого, біс стає безліччю, населяє ціле свиняче стадо, а стадо захоплює пастухів разом із собою у прірву.
Переганяти бісів з людини в свиню, з свині в прірву, з прірви знову в людину — це означає лише сприяти бісівському коловращению, завірюшної хуртовини, що замітає Російську землю.
Мій єдиний ідеал - це Град Божий. Але він знаходиться не лише за межею політики та соціології, а й навіть за межею часів. Шлях до нього – вся хресна, пристрасна історія людства”.
 
Пауза

АВТОР:
А історія така, що віроломний напад наших недругів поставив людство практично до стінки. Нині весь прогресивний світ став на бік України і дає відсіч рашистам.

Звучить пісня Володимира Висоцького “Рашисти з групи ЗЕТ”

Москаль - то міць орди,
Москаль - і жди біди!,
І пил ми, як завжди,
Товчемо чоботом з доріг.
Крокуєм без зупинок,
Ану не верещать!
Над нами ні хмаринки,
Ще й чоботи блищать!
По трупам та руїнам
За метром метр
Плюндрують Україну
Рашисти з групи “ЗЕТ”.
На “перший - другий” ти рахуй!
І не гальмуй…
Перший крок вперед - біс забирай!
- Слину ковтай…
А другий отой - також герой -
Потрапить і він, як перший той,
- В ад, а не в рай.
В ад, а не в рай.
В ад, а не в рай…

(2)
А перед нами все цвіте
За нами все горить.
Не треба думать! - з нами той,
Хто з бункеру триндить.
Веселі, й хай всім трясця,
Вернемось в Рашку ми,
Марухи нас ціцькасті
Чекають ще з зими!
Не люди, а тварини
За метром метр
Плюндрують Україну
Рашисти з групи “ЗЕТ”.
На “перший - другий” ти рахуй!
І не гальмуй…
Перший крок вперед - біс забирай!
- Слину ковтай…
А другий отой - також герой -
Потрапить і він, як перший той,
- В ад, а не в рай.
В ад, а не в рай.
В ад, а не в рай…
(Володимир Висоцький “Рашисти з групи “ЗЕТ” в російськомовному варіанті пісня мала назву “Солдати групи “Центр”)

АВТОР:
Ця літературно-художня історія, яку ви пережили разом з нами - акторами, була створена в час проведення мистецького марафону “Відсіч. Житомирщина дає свою мистецьку Відсіч в російсько-українській війні”. І саме сьогодні ми повинні згадати про Воїна з великої літери, який одним із перших став на захист нашої Батьківщини, бо війна для нього почалася приблизно о 4 годині ранку першого дня навали.
Кореспондентка ТСН Оксана Радіонова спілкувалася зі справжнім Героєм України мешканцем Житомирського району полковником загону швидкого реагування прикордонних військ Володимиром Шубравим. Він разом із 30-ма своїми підлеглими зупинили 10-кілометрову колону рашистської наволочі, яка вранці 24 лютого прямувала по найкоротшому напрямку до столиці України - міста-героя Києва. Тобто наш земляк дав справжню воєнну відсіч агресору, на декілька годин затримавши просування ворожої техніки!


Глядачі бачать кадри сюжету з мережі ЮТуб “Ексклюзив ТСН від 5 вересня 2022 року: інтерв’ю з прикордонником, який 24 лютого не пустив російську колону в Київ”
https://youtu.be/1JciERkY4Mw

АВТОР:
Низький вам уклін, справжні українські Воїни!
Слава Україні! Слава Героям!
 
Актори стають на одне коліно. Хвилина мовчання. Метроном відліковує час. По закінченні актори підіймаються на ноги.

АВТОР:
Слава Нації! Смерть ворогам!

АВТОР:
Хто розповість нащадкам нашу повість?
Ні записи, ані думки й слова
До них не дійдуть: лизом злиже пломінь
І виїсть кров незрячі письмена.
ЦВЄТАЄВА:
Але, можливо, шаноблива пам'ять
Вірш випадковий вусно збереже.
Ніхто з вас і не знав про те, що нами
Під корень зрубано, аж досхочу, з горою:
ВОЛОШИН-45:
Ми свідки величезного розпаду,
Ми зріли божевілля цілих рас,
Загибель царств, кудлатисті світила,
Прообраз суду, як в останній раз:
Пережили ми Іліади воєн
І Апокаліпсис революцій.
ПРА:
На шлях ми вийшли, коли вік нездужав,
Як тиш всесвітня покидала нас,
Коли слова про звірства і про війни
Всім бачилися казкою, не більше.
АВТОР:
Та морок, лайка, мор, і боягуз, і глад
Застигли посередині дороги:
Розверзлись хляби душ і глиб життя,
І вир нічний злизав нас, як одного.
ВОЛОШИН-35:
Став кожен кожному в момент отой - диявол;
Кров породнила душі; а законом стало - вижить;
І боргом — помста.
ВОЛОШИН-40:
Та не скорились ми:
Єства законів неслухи
В собі самих укрили наше сонце,
На дні темниць народжували силу
Непереборного кохання, і в тортурах
Навчилися ми вірити й молитись
Лиш за катів, бо зрозуміли, - кожен
Є полонений ангел у диявольській личині,
АВТОР:
Вогні катівень виплавили радість
Про місію та розвиток людини,
Ніколи вже не мріяли красивше
І полум'яніше, як в час останній доль.

ВОЛОШИН-45:
Нащадки всі майбутні, пам’ятайте:
Якщо у всесвіті вам жити доведеться,
Де кожна частка, де клітина кожна
З другою злита в самозреченій любові,
І людство вже нарешті подолало
Закон про необхідний смерті фатум,
УСІ РАЗОМ:
То і офіра наша в тому світі є!
(Максиміліан Волошин "Нащадкам" (“Під час терору”)

ЗАВІСА