Чарiвники

- Не рухатись, це напад!
Кремезний чоловічок у балаклаві, впиваючись своєю крутістю, розмахував штурмовою гвинтівкою. Він глузливо спрямовував зброю то на бліду, як стіна, касирку, то на повнувату даму біля банківської стійки, то на худого молодика в поношеній куртці, то на перелякану стареньку жіночку з ролятором, аж зі ствола випурхнув синій птах. Слідом за ним вирвалася шипаста гілка з величезним червоним бутоном. Квітка розкрилася, і жінки здивовано ахнули. Відкинувши гвинтівку, що стала непридатною, грабіжник кинувся до виходу і мало не влетів з розбігу в обійми двох поліцейських. Злочинця скрутили і відвели, а третій охоронець закону неквапливо наблизився до хлопця у поношеній куртці.
- Айзек Вайншток?
- Так, - відповів хлопець, виймаючи руки з кишень.
Його доставили в дільницю та три години тримали у кімнаті для допитів. Як злочинець, закутий у наручники, Айзек смирно сидів на стільці, розглядаючи забрані ґратами вікна, висячу лампу над столом і невиразні тіні гілок на стіні. Нарешті двері відчинилися і ввійшов комісар з картонною папкою під пахвою.
- У чому мене звинувачують? - спитав Айзек.
- У п'ять років Ви вперше знешкодили злочинця – квартирного злодія. Перетворили його револьвер на пляшку кока-коли, - почав читати комісар, сівши за стіл і розкривши перед собою папку.
- Я злякався, - заперечив Айзек. – До того ж любив колу.
- У 2035 році під час заворушень у Чикаго ви одночасно роззброїли демонстрантів та поліцейських. Також випустили в повітря хмари конфетті, чим погіршили видимість майже до нуля.
- Могли загинути люди.
- Це був протестний рух за права чорних.
Айзек безпорадно знизав плечима. Тихо брязнули наручники.
- Я, знаєте, далекий від політики. Просто не люблю насильства.
- Після цього випадку вас обстежили в державній клініці в Цинциннаті, звідки ви втекли, зробивши у стіні дверцята і спустившись з п'ятого поверху гірляндою з квітів. З 2036 по 2038 ви роз'їжджали країною з мандрівним цирком, виступаючи в магічному шоу. Що, до речі, чистої води шахрайство.
- Чому?
- Люди приходили до вас дивитися фокуси, а ви їм показували чудеса.
- А є різниця?
- Звісно. Як між штучними квітами та живими. Не можна дурити споживачів, підсовуючи їм інший товар. Так далі. Півроку тому ви нагодували два десятки бомжів, перетворивши гору сміття на першокласні продукти. І ось сьогодні у банку... Ви, Вайншток — небезпечний мутант, — підсумував комісар поліції, захлопуючи папку. - До того ж, асоціальний та політично неграмотний тип.
Айзек зітхнув.
- Що ви зі мною зробите?
- Формально вам нема чого пред'явити. Зараз не середні віки і немає закону про чаклунство. Тому замість в'язниці, де вам саме місце, вирушите до закритого інтернату. Не зваблюйтеся - він охороняється краще за в'язницю. Втечете знову - ми вас знищимо. Тож краще і не намагайтеся.
- Не буду, - погодився Айзек.
Всю дорогу до інтернату він дрімав у незручній позі, прихиливши голову на ремінь безпеки. Поліцейську машину раз у раз трусило на поворотах. Дивна, звивиста сільська дорога. Його везли в якусь глушину. Але Айзеку було байдуже. Він втомився. Неймовірно втомився. Він знав, що його важко вбити. Хіба що уві сні. Навіть чарівнику потрібно іноді спати, і в цей момент він розслаблений і вразливий. І, певна річ, він міг втекти. Достатньо перетворити віконні грати на сонячні промені, а машину — на відкритий візок. Охоронці? Нехай стануть жайворонками і трохи політають. Він би й сам обернувся кимось крилатим і, як Ікар, поринув у небо. Далі від землі - до стратосфери, до космосу. Яка різниця? Поодинці не змінити світ.
Оточений високим муром, як лицарський замок, інтернат потопав в осінніх фарбах. Дикі яблуні в стиглому золоті плодів. Зворушені винним рум'янцем клени. Вічнозелений плющ, ніжним оксамитом вкриваючий холодні кам'яні стіни. З Айзека зняли наручники і вштовхнули всередину. Він стояв посеред просторого холу і озирався. Конвоїри зникли. Гвинтовими сходами до нього спускалася дівчина в ковбойці і джинсах - та що там, дівчисько, звичайне, трохи розпатлане, одягнене по-домашньому.
- Привіт, - усміхнулася вона, простягаючи Айзеку обидві руки. - Я - Аліса. Не бійся, ти серед своїх. Ідемо, познайомлю тебе з дітьми.
- Діти? – здивувався він. - Які діти?
- Йдемо-йдемо, - засміялася дівчина і, сівши верхи на перила, легко ковзнула вгору.
Величезна кімната дзвеніла дитячими голосами та пташиними трелями. М'які іграшки, що ожили, танцювали в обійму з дітлахами. Кружилися під стелею паперові літачки, яскраві метелики та пелюстки квітів. А сама стеля — прозора і блакитна — струменіла різнокольоровими хмарами, сяяла зірками, сонцем і місяцем, гублячи на підлогу блискучий теплий сніг.
- Вони ще зовсім малеча і не можуть контролювати свої чарівні сили, - вибачилася Аліса.
- Нічого, я у дитинстві теж так грав.
Вони присіли на мохисту купину поруч із крихітним озерцем, у якому маленький хлопчик ловив золоті рибки.
– Тепер нас двоє – дорослих, – серйозно сказала Аліса. - Ми навчимо їх усього.

* переклад: Антар Габин

Источник: "Чародеи" http://proza.ru/2021/02/03/123