Осiннiй етюд

Осінній вечір на запах нагадував смажений сир чечель. Я блукала парком, жбурляючи жовтогаряче листя у димку сутінок. Повертатись додому не хочеться аж ніяк, хоча вже треба.. Мене чекає Дартань’ян і він потребує моєї уваги. Ні. Я не зійшла з розуму, просто моя фантазія одного разу запропонувала мені назвати так мого кота. Так як нове ім’я придумувати було ліньки, прийшлось догоджати моїй музі.

 Сьогодні п’ятниця і можу побути сама із собою… Я дуже люблю самоту, коли можна зупинитись серед коловороту буднів і поставити собі кілька запитань: хто я зараз? Куди рухаюсь? Чи потрібно мені це все? Поки Сашко поїхав до батьків, у мене є цілі вихідні для самоти.. Тягнуло додому. І хоча винаймати квартиру – це не означало мати власну домівку, мій затишок сонячним світлом розливався по кімнатах, і моя зона комфорту була чітко окреслена.

Сьогодні дивно пахне вечір …так по-тривожному, і щось усередині щемить…мій внутрішній вовк скалить зуби..Я все сприймаю на запах і цей вечір, не такий як усі, віщував зміни. Вітер змін. Посміявшись зі своєї очевидної асоціації образів, вирішую йти додому…


Дома пахне тишею та теплом. Невдоволений  Дартань’ян  махає пухнастим хвостом. «Мене годувати хто буде?!» - читаю докір в зелених очах мого меншого друга. Кидаю сумку і не роздягаючись падаю на диван.Дзвонить телефон. Бурмочу щось і лівою рукою намацую на підлозі сумку.
- Алло-алло.
- Єво Петрівно?
- Так.
Не люблю офіціоз, але моя робота до цього змушує.
- Завтра відбудеться творча зустріч із Головою Національної спілки письменників України.
Я театрально закотила очі, все ж таки треба було вступати до театрального, а не на культурологію до Острозької академії.  Врешті-решт я ні про що не шкодую.
- Так, так я пам’ятаю, наша домовленість залишається в силі. Приймемо, напоїмо чаєм, словом, забезпечимо гостинний прийом.

Після цих слів, мені здалося, що мій співрозмовник на тому боці посміхнувся у слухавку. Завершивши розмову, бачу перед собою Дартань’яна, який ритуально затягує кігтями диван. «Привертаєш моюю увагу, котейко, і водночас марнуєш хазяйське майно!» - думаю я, а назовні виривається лаконічне : «йду,йду,пухнаста халепо».
Я одна із співорганізаторів творчого об’єднання «Аметист» і моя мета – сприяти культурному розвитку цього міста, думається, що головна функція нашого колективу  – просвітницька. Після університету я і кілька студентських друзів досить швидко розгорнули цю кампанію і заварили досить смачну кашу, як казав мій одногрупник Славко. Справи пішли вгору. І зараз усі творчі події міста, імпрези з митцями різних когорт : поети, письменники, танцюристи, художники,  - це все лежить на моїх плечах. Чому ж так? Друзі з часом найшли собі роботу «соліднішу», а я так і лишилась із Музою тут.  На жаль, в наш час не престижно любити мистецтво та пропагувати культурні цінності. А я просто повінстю погоджувалась із Григорієм Сковородою, який ще у давні часи віща про щастя спорідненої праці. Мовляв, кожна людина має працювати там, де лежить їй душа. Тоді всі будуть задоволені та й ситі. Щодо ситості не знаю, але душевну радість я отримую , Григорій не обманював. Організація розвивається і тепер я директор. Занадто складно для мене, не люблю керувати та й стоси паперів і офіціальних заморочок. Але якщо я вже полізла варити цю кашу , треба їсти, поки гаряча. Не так вже й погано у свої 24 роки бути директором.  «Керувальниця»  - каже моя мама. Насипаю котячого корму у миску, Дартань’ян робить потрійне сальто, два піруети і приземляється якраз біля синьої посудини. Чимчикую  до ванної кімнати й навіть не йду, а біжу до ліжка. Так мені хочеться у затишний світ Морфея.
Позапланова зустріч у суботу…А мав би бути вихідний. Витягую себе, фактично виганяю з ліжка, біля ніг урчить мій білосніжний захисник. Гладжу його рукою, такий собі комочок теплоти. От кому нікуди не треба у суботній ранок..Ех…Зриваюся, бо вже запізнююсь.

Зустрічі відбуваються у різних залах, все ж орендуємо немалу площу. Цього разу приймати гостя будемо у меншій залі, там де вікна на стелі (таке собі ноу-хау), зате затишно та світло. Гостей планується небагато.  Сашко телефонує, вкотре вмикаю беззвучний режим. Не зараз. Італійська кава чекає,щоб її заварили. Позолочена таця із тістечками по-царськи лежить на столі. А ось і наш гість. Поки молода секретарка Юля метушиться і пропонує гостю зняти верхній одяг, я підходжу до вікна. Місто сіре, ілюзорне, верхівки домів та магазинів стирчать з-під ковдри туману. Накрапає дощ і  вже відчуваю конденсат на моїй шкірі навіть не відчиняючи  вікна.
– Доброго дня! Радий Вас бачити!
 Голова національної спілки письменників України люб’язно простягає мені кремезну долоню, настільки велику,що двох пальців вистачає, щоб зіжмакати мою малу п’ятірню.
– Олександре Арнольдовичу, ми дуже раді  вітати Вас у нашому місті!  Доїхали без пригод? Сідайте, ну і почувайтесь як вдома.
Пропоную йому м’яке шкіряне крісло, стандартні слова вилітають з моїх вуст, ба справді я рада його бачити?
– Погода не на нашому боці сьогодні, та врешті-решт…Хочеться привітати Вас  із презентацією нової книги «Гомін віків»… Кілька слів особисто для себе, про що вона?
Цікаво, що розповість він мені, перш ніж віддатися на поталу шаленій аудиторії, яка прийшла не лише заради хліба і видовищ, а й за автографами.
Поважний Олександр Арнольдович Парнас зашарівся та хитро посміхнувся.
– Єво, Ви вірите в подорожі у минуле? У ті часи, де хиталася колиска людської цивілізації? Де ваша тезка із парубком Адамом залицялися на тлі цнотливої природи? І що б було, якби змінити ту історію? Кожна людина мріє про те, щоб змінити сітку часових координат…Час – найцінніший ресурс станом на сьогодні. Ви погоджуєтесь?
Я хитаю головою… Всередині мене нагнітається щось тривожне. Серце б’ється об грудну клітку, наче ув’язнений птах. Треба певно, брати відпустку.. Змінити минуле? До чого він веде?
– Машина часу?
Олександр Парнас жваво підривається з крісла і починає наче мій кіт Д’артаньян виписувати піруети навколо мене, натхненно рухаючись по залі.
– Так, але не зовсім саме машина, а портали, що відкривають чорні дири у часі.. Розумієте?? Творець теж іноді може дати маху, авжеж? По цілому світі таких порталів дуууже багато! Ви не читали в інтернеті про кількість випадків, коли люди зникали безслідно, а потім замість них з’являлись отакі собі часові прибульці??? Я проводив дослідження. Не можу ж я написати з бухти-барахти отаку фантастику!
Чоловік самовдоволено засміявся, очі його горіли, напевно він сам мріяв, щоб часова дира якнайшвидше засмоктала його  в минулі століття.
– Так ось, я був у Греції, – письменник повернувся до свого крісла. – Тема подорожей у минуле, греки тямили у цьому, можливо не так точно, але у їх працях і метафорах натяки на безперервність часового простору…їй-Богу, перша подорож у часі відбулася саме у Греції!
Я почала смикати край свого плаття, це від нервів. Такий фанатизм не може не захоплювати, але щось мене розтривожило, і я не омгла зрозуміти що саме..Ще вчора під час прогулянки, наче хтось штовхав мене на визначену мені стежку, а я сліпець, не можу намацати її, хоча вона переді мною.
– …так-от, я кажу за те, що мій друг-грек якраз проводить розкопки в Афінах, він затятий археолог, на плечі йому накрапає слава Шлімана; ну і він ласкаво погодився розкрити мені одну із таємниць  – вони знайшли скриню, яка сповнена усіляких милих серцю археолога дрібниць : старі фібули, тіари, залишки одягу, а також 13 золотих монет, на яких викарбовано Яблуко. Ви здивовані? Ні,це не культ богині Деметри і навіть не Діонісія, кожне яблучко на монеті, а на іншій стороні монети давньогрецький напис, що його мій друг зважився повідомити мені : «згадай, що буде, у тунелях правди шукайте істини, і кожен крок буде виправданий..». Цікаво, не так?? Напис нечіткий, те, що я почитав,це лише частина …На кожній монеті написи затертий…це і не так важливо..Не хотіли хитрі греки,щоб ми його читали..Чого Ви мовчите? 
В мене  було відчуття, що десь в паралельних світах я вже чула це все… дежавю приперло мене, навіть стало важко дихати. Я обожнювала міфологію Стародавнього світу, але ніколи не чула за монети із яблуками. Отой грек і дійсно Шліман нашого часу. А Парнас зацікавився тим не на жарт…»Згадай, що буде»… Як можна згадати те, чого не було? Химерний натяк на подорожі у часі?
– Ви вразили мене, я…просто задумалась про своє..
Парнас  вдоволено похитав головою.
– Моя книга заставить суспільство по-іншому поглянути на історію. Відомі історичні факти, важливі події, можливо…хтось із майбутнього скеровував їх! Я не претендую на абсолютну достовірність та науковість, тим….
– За хвилину розпочнеться презентація! – я вимучено посміхнулась, – Впевнена, що Вам ще є що розповісти шанувальникам…
Секретарка почала запускати людей. Олександр Арнольдович підморгнув мені. – Ми ще поговоримо із Вами! Мені імпонує,що саме ваше об’єднання буде першим у презентації цього сенсаційного бестселеру!
Я помахала йому рукою, що-що, а у самопрезентації рівних йому не буде. Людина повинна жити своєю працею, щоб вміти зацікавити нею інших. Йому вдається, вдавалось і мені.. До цього дня. Я не запропонувала гістю кави, мовчала, наче заморочена,запитувала щось незрозуміле… Де, до біса, мій професіоналізм?!
Мій помічник дивився на мене із неприємним подивом.. Сьогодні мені чомусь важко дібрати потрібні слова.. А це досить дивно…Глянувши у дзеркало на стіні, я помітила,що я не біліша вді стелі..І можу зі сміливістю конкурувати з нащадками Дракули за блідістю шкіри. Прзентувати  Парнаса аудиторії пішов мій помічник, а я вийшла із зали, мене просто трусило. «Все ж закінчилося»,  – заспокоювала я себе. Невже він знову десь поруч? Треба додому…
Спускаючись сходами,  я наступила на щось маленьке та блискуче. Я підняла цю штуковину і втратила мову : або це чийсь невдалий жарт, або це грецька монета із розповідей Парнаса… Ось воно, яблучко, виблискує золотом, на тильній стороні таємничий напис, напівстертий віками..Захотілось побігти в залу і жбурнути цю знахідку Парнасу під ноги із криками «що за чортівня?», але це неадекватно..це мої нікому непотрібні нерви…Я заховала монету в кишеню чорного пальта,  розберемось із цим потім…
Дощ  зашепотів мені про спокій, якого в мене не було давно. Не виймаю парасольку. Йду просто до машини, може дощ змиє з мене мої гріхи? Стікають краплі по кінчиках пальців…Дощ був завжди І якщо людина дійсно на 85 відсотків складається з води, я пргану заповнити пустку всередині мене Сідаю в машину,голов падає на руль…Голосний гудок . …Вмикаю телефон.. Відразу дзвонить Сашко.
– Моя сонячна, ти не береш слухавку, мені варто хвилюватись? – віддані нотки його голосу стріляють в  мозок, мене дратує моя ж байдужість…
– Ні, все добре, любий, коли будеш дома? – вичавлюю з себе, запитую не тому, що сумувала, а тому, що рахую, скільки ж ще самоти мені залишиться до понеділка.
– О, ти сумувала за мною? Буду в понеділок вранці..Ти відпочила? Голос в тебе не дуже..
Мені важко казати неправду. Саша бачить мене наскрізь..І це його недолік, і це його чеснота. Він хоче залізти мені в душу і порпатись там, аж поки не наведе кришталевий порядок, викинувши геть усе минуле сміття. А я ж люблю творчий безлад, хаос  в мені, він потрібен… Я вже заплуталась, коли ж це його ніжна турбота перетворилась на  домашній психоаналіз.
– Я відпочину…Обов’язково.. – запевняю чи то його , чи то себе.
– Я люблю тебе.
– …і я.
Кладу слухавку. Його слова не віддзеркалюються в мені. Так не повинно бути.. Ми разом майже 3 роки. І я не можу не любити його. Сашко став тією частиною мене, яку я не знаю, яка ,як я думала, була атрофована в мені. Як засохлу рослину, він відновлював мої душевні ресурси, поливав мене своєю щирістю, огортав собою, навіть у моїх примхах він бачив прояв моєї божественності. Абсолютне захоплення читаю в його очах. Я люблю себе поруч із ним. Та коли мого велетня немає поруч я не належу собі, я забуваю його і ненавиджу себе …Він справді кохає. І лячно стає від усвідомлення : а чи я відчуваю те саме?
Кохання це не ток-шоу і не обгортка вді цукерки …В моєму світі вона приходить поступово, а не в один момент, чи не тому я дала Сашкові шанс? Я люблю його, наче свою дитину, гніваюсь на нього і сперечаюсь, очікуючи на примирення. Але він не вміє мною керувати…Якби умів, я давно була б вільною. Позбутись тягара я не в змозі.
Заходжу в під’їзд, відкриваю двері, біля ніг мурличе Д’артаньян…Я кидаю сумку і знову провалююсь  в обійми ліжка…Апатія триває не перший місяць…Моя прихована сонливість і небажання щось робити. Чую, що мій кошак мурличе вже у сумці, бажання бути ситим ніхто не відміняв. О! Згадала про монету. З темпом медузи  виймаю монету…Це дійсно золото? Все ж думаю, що без дядька Парнаса тут не обійтись..Це його історія і 99 відсотків ймовірності, що й іого монета…Якщо це так, треба вертати. Пошукавши в гулі все,що могло б стосуватись цих монет, розумію, що нічого не знаю..Це хвороба нашого покоління в пошуках інформації бігти до комп’ютера , а не до бібліотеки та архівів…Ілюзія інформаційної всеохопленості. Пізніше зв’яжусь із Парнасом. Задзвонив телефон і я посміхнувшись думаю про Сашу :
– Алоо, моя увага належить тобі
На тому боці секунда мовчання і глибокий тембр відповідає.
– Приємно це чути. А я думав про тебе.
Мої вени, мої жили, я вся перетворилась на оголений нерв. О ніі, мене затрусило…знову він…заради кого починався мій новий етап… наївна, думала,що це все завершилося.
– Ваня, не дзвони мені більше… Я все сказала тобі…
– Я перед  твоїм домом, вийди, вийди!! – його голос зривається, да він знову п’яний..
Мене пронизує той страх, коли розумієш, що від тебе нічого не залежить…Це не страх за твоє життя, як у фільмах жахів, це страх за ту дійсність, яку ти твориш…Кожен мій крок може бути хибним…якщо я не вийду до нього, заподіє він собі щось? Якщо не вийду, мій внтуршній вовк згризе мене зсередини..Пробую вести перемовини.
– Ваню, йи додому, на тебе чекають..
– Для чого мені це все? Я чекаю тебе тут. Завжди чекав..Треба поговорити..
– Наші розмови ні до чого, коли все сказане…Я не хочу тебе бачити. Нести цей тягар.
Карбую кожне слово, як колись карбували монети, і моє внутрішнє дитя, воно плаче…Вона, моя дівчинка ніколи не пробачить мені. Я кладу слухавку… Чую стукіту двері… Для чого я показала йому, де я живу…але мій дім був там, де і він.. так було раніше. Але не зараз. Час не чекає, поки ми виправимо свої помилки.
– Відкривай!!Ти чуєш!! Я виламаю двері..
Його агресія як і мій розпач, вони не знають меж.. Солоні струмені з моїх очей, вони змивають апатію…фарби,барви, тихе божевілля вривається разом із ними.
– Я не хочу без тебе нічого! Єво…Відкривай.
Спокійний твердий голос змінює крики, коливання його голосу, я вже е чую що саме Ваня говорить, але чую як…Його голос , наче колискова з дитинства… У наших відносин теж було дитинство. Я мовчки сповзаю уздовж дверей по вертикалі. Стукіт не припиняється, він не хаотичний, як я, він чіткий та розмірений, як пульс  у аортах. Хоч десь існує стабільність.
– Я вб’ю тебе!!  – кричить він. – Обіцяю тобі. – вже не кричить , а шепоче..

Чомусь я йому вірю. А потім мій світ стає вузьким та темним. Я засинаю…