Ч. 2. Ех, рано встае охорона 2. Подяка вiд ком. по

Як наше відділення ще у карантині отримало
"подяку" від командира полку

       Якось у карантині, наше відділення зібрали по тривозі. Виявилося, що треба було перевезти командира полку на нову квартиру.
       Пам'ятаю, працювали дружно і швидко: все якась різноманітність у цьому сірому житті, та й командир, полковник, Герой Радянського Союзу. Щоправда, його самого ми не бачили, але це дрібниця, людина вона зайнята.
       Після повернення до роти замість того, щоб вести нас на обід, все відділення вишикували в казармі по лінійці. У голові майнула думка: напевно, хочуть оголосити подяку - попрацювали, як то кажуть, “на совість”.
       Але натомість капітан, який керував заходом, - звільнений секретар парторганізації частини - оголосив:
    “При переїзді у командира полку з кишені кітеля зникла записна книжка із секретними відомостями та чотири рублі...
        Наказую всім роздягнутися для огляду”.
        Тобто догола. Ніхто навіть не заїкнувся про правочинність такого наказу і не спитав, чому секретні відомості були в записнику, а не в сейфі штабу - надто “зелені” ми були для таких питань. Та й горьківське: “Людина – це звучить гордо!”, як відомо, у радянському житті було демагогією чистої води, особливо в умовах солдатської дійсності.
        І почався "шмон", інакше це не назвати. Мушу сказати, що капітан робив це дуже ретельно, можна сказати, професійно, очевидно, подібну операцію він робив не вперше. Та за такого огляду він знайшов би не тільки записник, а й презерватив у потайній кишені, якби він у когось виявився...
       Вже до кінця "шмона" до капітана підійшов черговий по роті сержант, і щось тихо сказав. Капітан скомандував: "Відставити!" і наказав усім одягтися. Виявилося, був дзвінок із квартири командира полку: записник із секретними відомостями і, напевно, чотири карбованці знайшлися в іншому кителі...
       Подяки не було, не було вибачень. Найголовніше, ніхто на них не чекав і не просив, але за логікою людських відносин, все це малося на увазі. Саме за логікою людських відносин, а не за логікою мислення кадрового радянського армійського партпрацівника.
        І саме цей факт повсякденності та рутинності того, що відбулося – свідомої зневаги до людини одягненой в солдатську форму, приховано став менi одним із найсильніших моментів для переосмислення самого поняття – що ж таке солдат взагалі і солдат Радянської Армії, зокрема?
 

Як я заробив свою першу подяку

       Вперше я заступив у варту разом з іншими молодими солдатами після місячного карантину, де ми пройшли ази армійської служби. Це був день перед настанням Нового Року! Потрапив я в другу варту, що знаходилася на аеродромі.
        Мене поставили на шостий пост – найдальнiша стоянка літаків – за дві години до Нового Року. Попередили, що заступаю на чотири години. Пізніше, вже без попередження, могли залишити і на всю ніч... Годині до 12-ї під'їхала вантажівка, з кабіни вийшов старшина, начальник варти, і привітав мене з наступаючим Новим Роком! Здається, відповів що належить:

        Служу Радянському Союзу!

       Старшина поїхав. Наступний свій Новий Рік я теж зустрічав на варті, але я не пам'ятаю, щоб хтось тоді приїхав і привітав зі святом, як у цей момент.
        Ще приблизно через півгодини бачу, що до посту наближається якийсь військовий у чоботях, технічній куртці, солдатській вушанці із зав'язаними тасьмами нагорі

       Як і належить кричу:
- Стій, хто йде?

       Відповідає: "Свої!" Я знову кричу: "Стояти!"

       А морозець градусів під 25! Потім були морози і суворіше трохи!

       Я ж одягнений відповідно: валянки, кожух із піднятим коміром, товсті солдатські трипалі рукавиці, зимова шапка з опущеними та зав'язаними внизу тасьмами. Карабін я вже давно взяв наперевагу.
       А солдатику? Холодно! І бігти боїться - а раптом дурень вартовий, "салага зелена", як він уже, напевно, здогадався, стрільне і відповідати не буде! І холодно просто стояти - ось він і танцює на місці від холодриги!
       Карабін, хоч він всього чотири кілограми, довго на вазі в такому екіпіруванні не потримаєш. Я його поклав на шасі крайнього літака, біля якого ми знаходилися, і вожу дулом відповідно до напрямку рухів його тіла...
        Думаю, хвилин двадцять, не менше, він так потанцював - його щастя, що не більше. Тут раптом знову під'їжджає вантажна машина, з кабіни в одній тілогрійці вискакує помічник начальник варти і звільняє затриманого. Видно, начальство розуміло ситуацію, і було напоготові!
       Пізніше й ми стали тямущішими... Правда, тямущість мене іноді підводила... Так, через кілька місяців, ранньою весною, після безсонної ночі, під ранок до мене на стоянку літаків, перед її офіційним відкриттям, заїхала автомашина з аеродромної роти.
       За кермом був самовдоволений широкомордий водила мого заклику. Я його попросив від'їхати, щоб у мене не було непорозумінь із черговим офіцером, який мав розкрити стоянку. У відповідь отримав, що я тупий валянок і інше, і інше...
      Тут у мені все й розігралося: і безсонна ніч, і покинуте навчання, і його по-справжньому тупа самозадоволена морда. Я вмить зірвав карабін з плеча, пересмикнув затвор і не встиг навести на нього, як той вже скочив у кабіну, натиснув на газ і тільки я його разом із машиною і бачив.
        А самовільник, старослужбовець із роти аеродромного обслуговування, яким був мій затриманий, мав знати, що на Новий Рік мають заступити молоді солдати. Але, вочевидь, після вливання в самоволці зовсім змарнував це, за що й поплатився!
        Зате під прицілом мого карабіна на морозці він мав гарну нагоду освіжити свої розумові здібності!
       Після зміни варти мені і була оголошена перша подяка за службу!
       Перша, але не остання. З усіх наступних мені найбільше запам'яталася подяка, отримана після участі у відновленні греблі на штучному ставці, прорваної талими водами напровесні.
       Майже дві години, у складі цілого взводу солдатів, ми безуспішно намагалися закинути величезний пролом, куди нестримно проривалася вода зі ставка, загрожуючи йому повним обмелінням.
       Діру закидували совковими лопатами, наповненими, набраними в них камінням та піском. Це відбувалося до тих пір, поки я не підсковзнувся на глинистому схилі, спускаючись за черговою порцією піску, і в моєму мозку мимоволі виникла фраза з технікумівського конспекту з гідрогеології: "глинистий водотривкий шар..."
       Я відразу порадив капітанові, який очолював наші роботи, закидати дірку глиною. Хвилин через двадцять пролом засмоктало цією глиною, і загроза обмілення озера зникла.
       Але, думаю, що подяку мені оголосили не за цінну пораду, а за те, що, перед тим, як я підсковзнувся на схилі, хтось впустив мені на схилену голову “добрий шматочок” льоду, що підтанув (добре був у зимовій шапці), але я в запалі продовжував працювати... Може тільки тому й згадав те, що згадав...
 
                Далi буде