Ч. 5. Ех, рано встае охорона 2 Трохи про кохан. м-

Трохи про кохання місцевого населення
до Радянської Армії
          
       Одне з моїх звільнень на першому році служби. У місті заходжу в невеликий магазинчик щось купити. За стійкою стоїть продавець років сорока, з іншого боку на неї сперся вуйко (дядько) приблизно його ж віку, видно, що вони розмовляють уже не першу хвилину.

        При моїй появі - я у своєму парадному мундирі з блакитними погонами - співрозмовник продавця каже вголос, анітрохи мене не соромлячись:

- Ще не вмер москаль на Українi...

         Це я-то москаль! Пізніше я зрозумів, що місцевим жителям все одно на кому цей мундир, головне він уособлював ту силу, ту владу, з якою вони не хотіли миритися! Адже моє покоління, напевно, добре пам'ятає лубочні плакати, присвячені темі "визволення?" Західної України та Білорусії.
       Виявлялося це і в їхнім нестримним потягу до зброї - це майже через двадцять років після війни! Так, одного разу, йду аеродромом з карабіном, а назустріч вуйко (з обслуговуючого персоналу) з велосипедом запитує: "Карабін даси?" Я у відповідь: "Що натомість?" "Бери ровер!" (Велосипед)! "А жінку даси?" "Бери!", Каже, і до того ж, все це на повному серйозі!
         А на релігійні свята ближче до ночі зазвичай починалася стрілянина з усілякого виду зброї, може, тільки з кулеметів не стріляли...
       Інший раз ми були з хлопцями за межами варти. Всі із зброею. Неподалік якийсь вуйко пас кіз. Побачив він наші карабіни, помацав мій брезентовий ремінь і каже: “А за Польщею не такi були, а шкіряні!”. "Діду, - питаю я, - а з ким ти воював?" “З ким, з ким? З москалями розуміється!”…
       У 1965 році наприкінці моєї служби минув двадцятирічний термін відсидки багатьох материх бандерівців. Ми це відчули відразу:
       зупинився місцевий цегельний завод, згорів дотла великий стог колгоспного сіна, убитий був голова колгоспу.
       Нас, охорону, одразу кинули на додаткове оточення аеродрому. Але невдовзі його зняли. Видно, КДБ зі своїм завданням упорався швидко! ...
   

Вартові Батьківщини моєї

       "Хлопця в гори візьми - ризикни, там зрозумієш, хто такий!" ... Так співав герой Володимира. Висоцького у популярному кінофільмі "Вертикаль". У наших умовах достатньо було кілька разів “сходити” разом у варту... Там кожен був виден у своїй суті. Потім уже точно знаєш: "Пішов би ти з ним у розвідку чи ні?!"



Лютиков та інші…

        "Дивлюся, спочатку йде ніс, а потім Лютіков!" - так казав мені один із вартових, який змінив його після 8-ми годинноі, варти, (що було заборонено за статутом, але постійно відбувалося) на стоянці літаків. Ніс у нього був не просто великий чи довгий, а монументальний.
       Видно, Господь Б-г, задумавши його, вирішив зробити таким собі билинним степовим богатирем і почав з носа, але потім передумав і все інше зробив звичайним. Так і вийшов Лютиков, зі звичайним обличчям та... монументальним носом.
       Покликаний він був за рік передi мною. Одного ранку у вихідний, коли льотчики відпочивали, йду як помічник начальника варти зі зміною вартових на стоянку літаків. Першим має змінитись Лютиков, проте стоянка порожня. Немає і немає вартового! Але де ж він!?
        За самогонкою до села, начебто, зарано. Раптом моє немузичне вухо вловило якісь незрозумілі спочатку звуки. Прислухався! Наче хропіння! Рухаюся у напрямку звуків і під нагромадженням залишків бомбатори знаходжу мого дорогого Лютикова...

       З іншого боку аеродрому, на залізничних коліях, ніяк не можу знайти ще одного вартового, Макєєва. Він теж із ставропольців, добродушний такий хлопець із рязанською фізіономією.
        У світлі ліхтарів біля порожньої платформи бачу велику купу сухого гною.  Видно, перевозили худобу для армійських потреб, а залишки цього гною скинули на землю і він згодом ґрунтовно підсох! З купи стирчить дуло карабіна. Носком чобота акуратно розгріб це багно і виявив пропажу: прямо в кожусі, сопущего у ві сні Макєєва.
– Макєєв! Та ти чо, не соромно тобі, третій рік служиш, а закопався в багно!
- Так тяпло ж!
       Ідемо далі до складу ПММ (паливно-мастильних матеріалів) - бензин, гас, машинне масло, спирт - в окремій великій цистерні, під пломбою. Її щоразу перед закриттям складу ставить майор, начальник складу ПММ. Від регулярного запечатування такої важливої частини об'єкта, ніс його ґрунтовно та безнадійно почервонів.
         Особняком у дворі складу стоїть причіп з цистерною, в якій знаходиться спецпаливо, як нам казали, для ракет, попередивши, що воно дуже шкідливе, навіть на відстані.
      Мій вартовий, Вовк, лише кілька місяців тому покликаний із Західної України, сидить прямо на гаку причепа, затиснувши між ніг карабін, і солодко спить. Буджу його. Схоплюється.
- Вовк! - питаю його,
- Що робитимеш, коли додому прийдеш?
– Як що? Жінку трахати буду! (трохи іншими словами, звичайно).
- Та не зможеш!
- Та шо ви кажете! - і відразу відстрибує подалі від причепа...

       Відбувається це все протягом якихось двох годин звичайного буденного армійського часу.

       Сопотичний. З молодих. Постійно сексуально стурбований новобранець, набагато більш за багатьох інших. І не дивно! Сам маленький, а чоловіча гідність у явній диспропорції до зросту – у солдатській лазні далеко не сховаєшся! ...
       Зміна його з варти без пригод ніколи не обходилася. А міняв його завжди тільки начальник варти, який не міг відмовити собі в задоволенні, потім познущатися з нього із-за чергового приводу.
       Якось він застав Сопотичного сплячому на посаді (його зазвичай ставили "на шлагбаумі" при вїзді на аеродром), забрав у нього карабін. Той нічого не відчув і навіть не прокинувся.
       Іншим разом застали його в тій же будці з якоюсь сільською повією. Це особливо всіх розвеселило.

- Сопотичний, ну як же ти її зумів? ... Вона - он яка, а ти - ось який!

- Як як! Сказав їй: "Хатинка, хатинка на курячих ніжках, стань до лісу передом, а до мене задом!"
   
   

                Далi буде