Ч. 7. Ех, рано встае охорона 2. Тугушi

      Тугуші

       На третьому році служби до мене у відділення потрапив Тугуші. Уродженець Кавказу, який закінчив ветеринарне відділення сільськогосподарського інституту, комсомолець, спортсмен.
       Відомий фільм Гайдая “Кавказька полонянка” з'явився пізніше, але мушу сказати, що Тугуші, на мою думку, відповідав параметрам головної героїні, тільки в чоловічому варіанті та з істинним кавказьким походженням, однак у більш банальній за місцем та часом ситуації.
         В результаті однієї з чергових ідіотських реформ (зокрема, скасування військової кафедри у багатьох вищих навчальних закладах) великого реформатора та "почесного шахтаря", або, як я його називав про себе, "почесного свинопаса" (теж мені ще фіга в кишені!), Хрущова, він мав після закінчення інституту один рік відслужити рядовим.
       Рядовим у нас служив і один із членів Спілки письменників України, який закінчив університет. Вдень він зазвичай працював на кухні, а вечорами часто у солдатському клубі читав свої вірші.
       До речі, в результаті тих же реформ я теж не зміг одразу після вступу до інституту розпочати навчання.
       Тут не можна не згадати, як жителі міста Києва, і насамперед ми, студенти, зустрічали Хрущова. Цього, як було сказано, “великого реформатора” і “демократа”.
       Простіше кажучи, "кукурузника", як його величали в народі. Він прибув разом із Гомулкою, Першим секретарем ЦК ПОРП (Польської Об'єднаної Робочої Партії), здається, ранньою весною 1959 р. Пам'ятаю тільки, що було сонячно, але досить прохолодно. Після проїзду цих “великих державних чоловіків” у відкритій машині вулицями Києва та нашого тривалого дефілювання по них ми всі опинилися на величезному стадіоні імені “великого демократа.”
       Нас, молодь, посадили прямо на траву футбольного поля перед трибуною, де мали відбутися виступи. Першим почав говорити Хрущов. Не пам'ятаю, про що саме він говорив, але поніс нісенітницю, і ми всі почали сміятися. Хтось із тих, хто сидів поруч, трохи старший сказав: “Ну, і набрався Хрущ!”...
       Трансляція велася Всесоюзним Радіо і на стадіон. Раптом усі почули різке клацання і зрозуміли, що трансляцію на Всесоюзне Радіо припинено: хтось із спритних адміністраторів швидко зреагував у найпотрібнішому на даний момент напрямі.
       Після цього мені довелося бачити Хрущова ще двічі, у тому числі влітку 1962 року в Ташкенті, коли через оточення прорвалася якась жінка і кинулася до нього в надії, очевидно, передати листа, який був затиснутий у неї в руці. Але її встигли перехопити пильні люди в цивільному, яких тут було більш ніж достатньо...
       І ніякої, навіть мінімальної, поваги глава нашої держави в мене вже викликати не міг, незважаючи на всі бачені до цього грандіозні кольорові документальні фільми, типа: “ Перебування Хрущова в Америці” тощо.
       Тому дуже буденно в 1964 році, вже в Армії, було сприйнято мною повідомлення замполіта особовому складу частини, що товариш Н. С. Хрущов знятий з усіх своїх постів за “ізми”, а саме: суб'єктивізм, волюнтаризм тощо, що виявилися в його діяльності на посаді глави держави та керівника партії...
       Але повернемося до Тугуші. Був він симпатичний, безглуздий (на відміну від просто хитрого Мулдабаєва), невисокого зросту, міцної статури (спортсмен все-таки). У моє відділення його, очевидно, визначили недаремно, а може, він сам напросився, не знаю. В караулы його не посилали, але на роботу на кухню він ходив регулярно і досить охоче, незрозуміло чому.
       Якось я був черговим за підрозділом, відповідав за харчування роти і перебував у цей день у їдальні. Тугуші ж був у черговому наряді на кухні.
       До речі, про їдальню, солдатську їдальню. Якось туди з інспекційною перевіркою (для галочки, звичайно), потрапив начальник політоділу дивізії, підполковник. Запитує на ходу у солдатів: “Ну, як? Смачно? І тут "мій Юрко", простягає свою ложку - "А, Ви, спробуйте, товаришу підполковник!"... Але, підполковник, звичайно, не Суворов, проходить повз...
       Так ось, у їдальні на кухні, я й побачив, як Тугуші без жодного сорому серед білого дня обтискає одну з “ложкомийок”, як ми, солдати, тоді зневажливо називали вільнонайманих жінок, які працювали на кухні.
      Звідки мені було знати, що через “якихось” тридцять років багато хто, подібний менi, обтяжений знаннями, дипломами і навіть ступенями, зароблятиме собі на життя таким способом.
       Т. е. "ложкомойством" - хто в Ізраїлі, хто в Америці, хто в інших країнах. Спочатку принаймні. Але таке ставлення до них "ложкомойкам", було, звичайно, не тільки через їхню діяльність. 
       Достатньо було побіжного погляду на представниць цього контингенту, (вони не мали ні гарної зовнішністі, ні привабливості, не були вони обтяжені й хоч якимось інтелектом), щоб побачити справжнє соціальне дно тодішнього радянського суспільства.
       Коли ж увечері в казармі я запитав Тугуші, як він, такий цікавий та освічений хлопець, може опуститися до таких контактів, він відповів:

- Що ж мені чекати, поки сперма з очей бризне? ...

      Що й казати, сформульовано досить чітко і, напевно, професійно (ветеринар усе ж таки...), а головне, по-чоловічому...



      Сретень

       Звали його Паша, покликаний був із Донбасу, на рік пізніше за мене, нещодавній шахтар. Навіть серед своїх друзів, шахтарів – хлопців далеко не слабких, він видрізнявся своєю міццю.
       Може, саме через це, або завдяки й цьому (у нашого капітана принаймні) одразу після карантину його послали до сержантської школи, незважаючи на п'ять класів освіти. Повернувся до роти він уже сержантом.
       На той час і я наказом у частині теж був проведений у сержанти. Щоправда, перед цим я мав здати залік за статутом стройової служби капітанові – начальнику штабу частини.
      Той при здачi екзамену дивувався, чому я не знаю цей статут напам'ять. Але установка про виробництво мене в сержанти була вже дана і, на мою думку, зміцнивши серце, залік він мені все-таки поставив...
       З Пашей я стикався мало, але відчував, що ставився він до мене (незрозуміло чому) шанобливо і доброзичливо. Якось пізно ввечері, коли всі вже відпочивали, а я був черговим по роті, зателефонували зі штабу частини і попросили одну людину в караул на заміну вартовому.
       Сретень, що в той момент замінював комвзвода, не спав разом зі мною. Усі, хто був у роті, були з його взводу. Я звернувся до нього: "Паша, потрібна людина в караул на заміну, кого ти виділиш?" У відповідь чую: "Буди Савчука!" (Той закликався одночасно з ним).
       Я почав будити Савчука, але спочатку безуспішно. Коли я, нарешті, розбудив його і пояснив, що треба йти в караул, у відповідь пролунало: "Пішов геть, жидівська морда!" Я просто здивувався від несподіванки: з одного боку зрозуміле відчуття людини, яку без належного відпочинку посилають в наряд, з іншого, до чого тут моя національність? Армія є армія, до того ж Радянська...
       Про все це я розповів Паші і запропонував самому з ним розібратися. Той підійшов до Савчука, наказав йому одягнутися (він одягнув галіфе та чоботи) і в такому вигляді повів його до канцелярії роти, куди покликав і мене.
       Ротна канцелярія була невеликою кімнаткою метра півтора на два. Поміщалися там тільки стіл, два стільці та невеликий сейф на табуретці у правому кутку від вхідних дверей.
       Я зайшов у канцелярію першим, за мною Паша, який лівою рукою вштовхнув Савчука, правою потяг за собою двері і тут же, не встигнувши зачинити її, обрушив кулак на голову Савчука. Той полетів у лівий кут, хоч і летіти там не було куди! Наступним ударом Паша послав його у правий кут прямо на залізний сейф! Так тривало кілька хвилин, поки я насилу не відтягнув його від Савчука.
        Не пам'ятаю, чи тоді Савчук вирушив у варту, але те, що він цей вечір запам'ятав, не сумніваюся, адже кожен Пашин кулак був як мої два, разом складені...
       Пізніше я зрозумів, що побиття непокірних - це звичайна для багатьох сержантів практика в роті, просто вона не афішувалась перед такими чистоплюями як я (а таким мене, мабуть, вважала більшість ротних сержантів).
       На жаль, не вперше і востаннє образили мене тут як єврея, але я не завжди був таким безпорадним. Просто тоді все трапилося несподівано і в позаурочний час, до того ж, Савчук на той момент був менi підлеглим, та ще й лежачим, а “лежачих, як відомо, не б'ють...”. Але, як виявилося, не всі наші сержанти, страждали на подібний комплекс чистоплюйства...
         Коли на політзаняттях один "новоспечений" сержант з нашого ташкентського заклику обізвав мене "жидом" (мабуть, я заважав йому слухати розкривши рот, "змістовну" лекцію з основ марксизму-ленінізму, особисто мені давно набившим оскому), я довго не думав. Підвівся, не кваплячись, підійшов до стола, за яким той сидів, розвернувся і з усього розмаху врізав йому при всіх по його тупій фізіономії, а потім вийшов з ленкомнати.
         Сержант цей був із п'ятьма класами освіти, як завжди в нашій роті і без полкової школи (думаю, це його старший двоюрідний братик, який теж служив з нами, ґрунтовно “підметушився”, дуже був бивалий). На перерві в коридорі цей “інтелектуал” мені здоровенько “всипав”, бо був набагато сильнішим фізично, і я це чудово знав, але менi це вже не мало жодного значення.
       До штрафбата ні мене, ні його не послали. По-перше, час був не військовий, і обидва ми були сержантами. По друге, командир роти не був зацікавлений "виносити сміття з хати", адже як виявилося, мордобій, хоч і в прихованій формі, у роті був присутній постійно.
        Капітан тільки весь час допитувався, за що це я його "так!", хоч чудово все знав і розумів. Я йому порадив спитати самого сержанта. На цьому допит закінчився, але з того моменту нас почали посилати тільки в різні караули. 

                Далi буде