Вступ. Ех, рано встае охорона 2

Присвячується пам'яті моїх батьків,
 похованих на Україні. Дитинству,
 юності та службі в Армії,
що пройшла там же.

 Юхим Туллер (Ефим Туллер)

Ех, рано встає охорона 2

                (Эх, рано встаёт охрана)

Видання друге доповнене та відкориговане

(на українськiй мовi)
 
P. S. Переклад з російської мови на українську
 здійснено за допомогою інтернет-програм.
 
       Редакція здійснена автором.


Усі описані у цій повісті події не вигадані, оскільки автор був або учасником цих подій, або безпосереднім свідком, хоча прізвища героїв змінено, крім тих, які могли збігтися випадково…




               
Як згадаєш, так здригнешся,
як здригнешся, так згадаєш!


Один день Івана Денисовича
або три роки Абрама Фінкеля

Чудовисько обло,
Величезно, бешкетно,
стогівно і лайяй!

А. Радищев





       Я сиджу перед підполковником, і він повільно, членороздiльно каже: “за існуючим положенням Ви після інституту повинні відслужити в армії ще два роки, вже офіцером!”
            Передбачаючи його подальші пояснення, я квапливо говорю:
           - Я розумію, що маю відслужити ще два роки, але чому знову саме ТАМ!?
       Не встигнувши отримати відповідь, раптом знову опиняюся в сірошинельному натовпі, в сутінках, виразно розрізняючи знайомі мені обличчя з карабінами на плечах, відкинутими багнетами, хоча, наскільки я пам'ятаю, багнети ми ніколи не відкидали!
         Усі пересуваються мовчки, не вимовляючи жодного слова, хоча чудово бачать і впізнають мене, незважаючи на те, що розрив у нашому побаченні вимірюється роками.
          Ось Серікбаєв з його, як завжди скептично стиснутими губами і поглядом, що ніби говорить:
“Я тебе наскрізь бачу!”
          Ось Гульмухамедов, добра душа, зі своїми вічними думками про дружину і дітей, що залишилися вдома!
           Далі: Аміров, Туляганов, Баратов, якого вже давно немає в живих, цілий хоровод – усі ті, з ким в першу сувору армійську стрійську зиму дико замерзали на постах ночами, незважаючи на кожухи та валянки.
          Замерзали так, що здавалося, застигав спинний мозок, і наші айзербаджанці підкладали у валянки солому, а обличчя загортали рушниками, але все це мало допомагало. Мерзли так, що хотілося вити.
            Ще б пак: ночами було до -37 за Цельсієм, та ще вітерець з Карпат, та на відкритому місці і чорт знає по скільки годин поспіль.
            А ми - діти і просто нещодавні жителі півдня (звичайний контингент подібного підрозділу): ташкентці, туркмени, айзербаджанці, які звикли до тепла... бррр, як згадаєш, так здригнешся, як здригнешся, так згадаєш! І не лише про це…
       Треба сказати, що цим самим дітям півдня з цілком зрозумілих причин діставалося значно більше, ніж решті. Так, забігаючи трохи вперед, наведу два характерні приклади.
       Перший рік служби у роті охорони. Сувора стрійська зима. Невелика кімната біля входу до караульного приміщення. Біля стіни на лавці сидять троє солдатів, відпочивають після зміни. На відстані метра знаходиться плита.
      Черговий розкочегарив її від душі - вугілля казенне. Зверху плита покрита кількома товстими металевими листами, що розжарилися від жару.
       Я стою поряд і перевзуваюся після зміни. З вулиці заходить замерзла "дитина півдня" і задубілими руками висипає на розжарену плиту десять патронів, що заіндевіли, з розрядженого перед цим карабіна.
       Я відразу інстинктивно своїм другим чоботом (один я вже встиг взути) змітаю ці патрони на підлогу. Зволікай я хоч трохи, невідомо, хто з нас п'ятьох залишився б живим...
       Одного ж морозного дня, заряджаючи перед відправкою на пост карабін у дворі варти, я відчув, як щось упирається мені в спину. Повернувся - а це така ж "дитина півдня" теж заряджає карабін (ще не встигнувши потрапити на пост, воно вже замерзло), і, нічого не бача, дулом свого карабіна підпирає мені спину.
        Після зарядки потрібно робити контрольний спуск курка. Але останній патрон у цих вояк часто потрапляв в патронник, і при спуску тоді відбувався постріл.
        А недостатнє для таких умов харчування! Хоча в караулах були свої кухарі, і нас годували набагато краще, ніж у гарнізонній їдальні.
        Командир роти, капітан, разом із старшиною щось говорили про додаткове харчування – одного разу вночі навіть був хліб із салом, яке на той час їли навіть азербайджанці.
        Але воно зникло кудись, як зникало все, що не вписувалося в рамки статусу, завдяки старанням тих же старшини і капітана та всіх інших, разом узятих пияків і шахраїв у погонах, як вище, так і нижче за рангом і чином!
       І тут я прокидаюся, ні, не в холодному поті, просто прокидаюсь. Мені вже, слава Богу, за тридцять (після демобілізації встиг закінчити інститут), просто прокидаюся і вкотре зітхаю з полегшенням.
        Адже сон цей періодично повторюється вже багато разів, точно за описаним сценарієм, і судилося йому ще не раз повторитися! Мабуть, не слабкий слід залишило в мені виконання обов'язку в рідній Радянській Армії протягом трьох довгих, здавалося, нескінченних років!
        Але тільки старослужбовці знали, скільки це становило випитих киселів і пройдених помивок у лазні! Особисто мені вистачало знання календарного терміну, що залишився.
         На першому році служби навіть не замислювався про бажаний "дембель" - надто далеким і нездійсненним це здавалося. Єдино пам'ятаю, що готовий був поїхати у будь яку геологічну експедицію, на будь-який термін, аби позбавитися цього постійного кошмару недосипання, приниження та інших принад караульної і просто солдатської служби.
          Я навіть подав рапорт командиру роти на ім'я командування частини (дотримання субординації) з проханням направити мене до офіцерського училища. Хоча за плечима в мене вже була десятирічка та технікум, тобто загальний мій рівень за ідеєю (і не лише за ідеєю, говорячи нескромно, але об'єктивно), відповідав рівню тодішнього випускника офіцерського училища.
         І я був готовий служити двадцять п'ять років, але тільки не тут! Здається, це був один із небагатьох випадків, коли антисемітизм і, на мою думку, особистий розрахунок капітана зіграв свою позитивну роль.
       Рапорт залишився лежати під сукном, а я продовжував ходити у варти. А час, як не дивно, минав швидко: хоча не можна сказати, що непомітно, вже й літо минуло, а разом із ним і майже рік служби.
        І я зрозумів, що наша армія не для мене ні в якому разі, і краще відслужити рядовим ще два роки, ніж двадцять п'ять з лихом років офіцером. Треба бути об'єктивним - це осяяння зійшло не тільки на мене, але про це пізніше...
       Після першого року служби, коли я мимоволі вже втягнувся в ці безрадісні армійські будні і згадане вище “осяяння” встигло відвідати мене, відбулася одна зустріч, яка майже повернула мене до жахливого первісного морального стану.
        А зустрів я солдата, знайомого ще з часів карантину і служив зараз у цьому ж гарнізоні, але в іншій частині. Він щиро і з подивом вигукнув:
                І ти ще не застрелився?

       І тільки вже придбане за рік деяке моральне загартування, а головне, свідомість, що цього “задоволення” залишилося на рік менше, повернуло мене у вже звичайне, наскільки це було можливо в тих умовах, нормальний стан...
       Іноді з жахом думаю, що було б, якби дали заяві хід!
       Адже з армії тоді добровільно піти було неможливо – не відпускали! Залишалося лише два виходи:
       Перший – чекати закінчення терміну служби з неминучою деградацією наприкінці та...
       Другий - повільно спиватися, що очікувало найбільш мислячу частину офіцерського корпусу з не дуже сильним характером. Тоді їх, які вже спилися, просто комісували, тобто звільняли з армії.
       За час карантину (курс молодого бійця) так було звільнено старшого лейтенанта Тархова, попередника нашого капітана, найрозумнішого мужика, який перевершував за своїм інтелектом багатьох офіцерів, старших його за званням і посадою.
        Так, але що це я з кінця? Адже треба ж по-порядку, і, хоч би, спершу, представитися!
       Тож будемо знайомі! Звати мене Ілля Гендлер, тобто за паспортом можна бити одразу! А, що стосується фізіономії, то моєму шкільному товаришеві пощастило в цьому плані набагато менше: його били одразу, особливо в часи знаменних для євреїв подій - справи лікарів, Суецької кампанії та ін.
        Iноді вистачало простого дотику, щоб потекла кров... Але для досвідчених антисемітів і моя зовнішність не була особливою таємницею, вони відразу бачили “who is who”.
        Так, на прийомі у декана геологорозвідувального факультету Київського Державного Університету (коли я робив спробу перекладу з другого курсу геофаку Ташкентського Політеху, щоб бути ближче до родини), “огрядному, щирому” українцю, яким він виявився, не потрібен був паспорт, ким були мої батьки.
        Він сказав, що переклад можливий тільки після четвертого курсу, тобто через три роки, чудово розуміючи, що через такий термін ні він, ні його факультет мені вже не буде потрібен.
     Десь тижнів за два, декан вже Московського геологорозвідувального інституту сказав, що я можу перевестися на другий курс уже цього року, за умови доскладання необхідних за навчальною програмою предметів.
        Прізвище декана було Мануйленко, мабуть, він був обрусілим українцем. Але на той час бажання перекладатися кудись у мене вже просто зникло.
       Тут доречно згадати, як після вступу до ТашПІ на вечірньо-заочне відділення і відразу призову, що одразу послідував, я спробував почати навчання в Армії.
       На запитання, поставлене нашому замполіту, рожевощокому, вгодованому майору, такий собі котигорошок з української народної казки, але тільки в майорській шинелі:
"Чи зможу я під час служби складати сесії?",
       він мені коротко і категорично відрізав:
"Ви приїхали сюди службу нести, а не всякими дурницями займатися!"
       За деякий час його перевели на підвищення: цінний кадр виявився! ...
       Коли ж за три роки я відновився в інституті - на лабораторних заняттях з хімії бачив єфрейтора, який відвідував заняття регулярно, без перепусток! Ні, явно я "рилом" не вийшов! І за що я тільки дівчатам нарешті почав подобатися?! Чи змужнів?! А може, наївності в очах поменшало? А, може, й те, й інше?!
       Знову, вже за звичкою, забігаю вперед! Адже щоб відновитися, потрібно "лише" відслужити ні мало, ні багато три роки і не де-небудь, а в роті охорони! І це з моїм прізвищем! ... Причому, благополучно: тобто не застрелити нікого, і щоб тебе не підстрелили – ненароком чи навіть спеціально; не захворіти, не потрапити в дисбат, та просто не здуріти! ...

                далi буде