Ч. I. Ех, рано встае охорона 2. Про днi незабутнi

 
                Частина I

                Ну, а тепер про дні незабутні...

                Прибуття до майбутнього місця служби.

       Було воно досить тривалим – відстань від Ташкента до Львова ми долали сім довгих діб, замість десь чотирьох – тоді до нас ще не доходило, що наша служба вже почалася, як то кажуть: “Солдат спить – служба йде!”, і це були не найгірші її дні...
       Їхали ми так довго, тому що прямого рейсу не було, а був він, як зараз сказали б, "чартерний", тобто в певному сенсі "разовий", хоча ще один такий "разовий" ешелон попався нам десь на середині шляху, в Казахстані, на одному із півстанків. Ішов він із Кавказу до нас у Середню Азію - колоніальна політика згідно з девізом британських колонізаторів: "Поділяй і володарюй" - у дії!
       Ешелон цей разюче відрізнявся від нашого (теж не дуже спокійного) страшним шумом, гамом, просто дикими криками, що чутними з усіх вагонів, різноманітного сміття, що вивалювалося з вікон і дверей, розгублених супроводжуючих. Як зараз би сказали - відмінність у менталітеті була в наявності...
       Не знаю, як у інших вагонах нашого ешелону, але у своєму вагоні ми їхали дружно. Усю провізію та спиртне, яке у нас було, ми зібрали в першому купе, вірніше, на першому плацкартному місці, в одному нижньому відсіку для багажу. Ліжків, до речі, ніяких не було – тільки одні замизгані матраци... Оскільки я їхав не з дому, і жодної провізії в мене не було, то компенсував це грошима, благо “їх було в мене”. Все ж таки перед від'їздом встиг отримати свою скромну на той момент зарплату порівняно з нещодавньою зарплатою в полі.
       Щоправда, весь розрахунок я отримати не встиг (фінансувала нашу групу Таджицьке Геологічне Управління) – обіцяли його вислати на адрес матері на Україну. Снідали, обідали та вечеряли, збираючись, усі разом, у першому купе. Спочатку, перед їжею – традиційні сто грам. І хоч це було по три рази на день, п'яних у нас не було, бо не було й більше ста грамів за один раз.
       Якось до нас в вагон зранку занесло капітана - начальника ешелону, очевидно, з черговим обходом. Ми якраз усе приготували для сніданку, горілка вже була розлита, я сидів з краю - ближче всіх до вхідних дверей.
        Тримаю в руках свій законний стос, хотів навіть щось сказати, а тут “Явлення Христа народу!” Замість привітання, як само собою зрозуміле, питаю: “Не хочете?!”, а він чомусь не відмовляється, і я віддаю йому свій стопар! Хлопці мені відразу компенсують його іншою ємкістю...
         Потім кілька людей разом із капітаном вийшли до тамбуру покурити. У той черговий період свого життя я теж курив, але до того моменту, поки не побачив, як солдати збирають "бички", де тільки можуть (під нарами у варти, в урнах для сміття тощо).
         І це надовго відвадило мене від курева, принаймні на весь мій армійський термін, за рідкісним винятком, коли комусь надсилали домашній самосад, тоді на моє прохання мені теж згортали козячу ніжку...
       Серед кількох людей у тамбурі виявилося відразу аж два єврея: я і ще колишній студент одного московського престижного ВНЗ, виключений звідти за якусь неполіткоректність.
         Капітан, незважаючи на те, що випив у нас і, мабуть, уже раніше добре приклався, все-таки помітив це і запитав із явною підколупкою, як ми збираємося в Армії служити?
        Мельман Аркадій, старший мене на кілька років не забарився запитати його: "А ви знаєте, що євреї, Герої Радянського Союзу, за кількістю у відсотковому співвідношенні поступаються тільки російським?".
        Я б зараз додав, що це, незважаючи на неофіційний державний антисемітизм, що існував. Але тоді те, що я почув, було для мене одкровенням.
       Невелика зупинка у Ніжині. Висадили нас на великому плаці. Вишикувались. Запитали: Хто хоче служити в батальйоні охорони? Мені чомусь не схотілося. Сказали, що решту повезуть до Стрия. Там уже рік служив мій товариш, з ним я провчився десять років в одному класі.
         Жили поряд, разом ходили в ліс, бігали влітку городами, лазили чужими садами... Подумав: “Хоч, хтось із своїх буде поряд!”. Новобранці, що залишилися, доїхали до Києва. На вокзалі висадилися, стали чекати на поїзди у Львівському напрямку.
      Запитав у надстроковиків, які супроводжували нас, скільки часу потрібно чекати, виявилося кілька годин. Я попередив, що на годину відлучусь, і вийшов на добре знайому мені привокзальну площу.
       Взяв таксі і "махнув" на Поділ до тітки. Вона була вдома, і моя поява для неї була повною несподіванкою. Пригостила мене чаєм, дала на дорогу півкурки і тут же на таксі я повернувся на вокзал.
        Чесно поділився з надстроковими куркою, і через деякий час ми всі вже сиділи у вагоні поїзда “потрібного” нам напрямку. Ось уже й засніжений Львів (перший сніг, який я бачу цього року), а там, через кілька годин, що пройшли в дорозі, ще більш засніжений Стрий. Як пізніше нам сказали: "Місто дощів, б----й і велосипедистів", у чому кожному з часом була можливість переконатися...
       З вокзалу на критій військовій вантажівці нас відвезли до гарнізонної лазні, де в передбаннику вже чекав старшина з ручною машинкою для стрижки волосся. Нею він кожного знову прибулих "обнуляв", позбавляючи нас рослинності, що встигла вирости після призовної комісії, давав кожному по шматку господарського мила, і тільки потім відпускав нас в лазню ...
        Після лазні ми вже одягали обмундирування. Надягали довго, дуже все було незвично... Вигляд, звичайно, був жахливий: все висить мішком, перекособочено, жах! ...
       Пізніше нас навчили одягатися трохи швидше (за час, необхідний для згоряння однієї сірники), але вигляд наш від цього не набагато покращився... Пам'ятається, через місяць після карантину, перед Новим Роком ми заступали до варти.
       Перед вишикуванням біля штабу частини, щоб не замерзнути, я почав у своїх кирзачах трохи пританцьовувати. Повз проходили дві жінки, чиїсь дружини, чи офіцерів, чи, швидше за все, надстроковиків. Подивившись на мене зневажливо жалісно, одна з них сказала: "Танцюй, танцюй, тобі ще довго так танцювати доведеться!"…
       Тепер заднім числом я можу уявити, як виглядав тоді. І так зроду худий до смерті, а після місяця муштри надголодь на мені взагалі все висіло. Скрючений від холоду, карабін на правому плечі гне донизу в цей же правий бік, у довгій шинелі до п'ят, ще жодного разу не обрізаної, та ще солдатська шапка вільно оберталася навколо стриженої голови, ну, взагалі, пародія на солдата.
       Правда, вже на другому році служби картина різко змінилася: одного разу після прибуття з варти до підрозділу я чистив на вулиці карабін. Ремінь, щоби не заважав, зняв, ноги для стійкості розставлені.
        Ззаду проходили два молоді солдати, і один одному сказав про мене, але так, що я почув: “Ось це солдат!”, як то, кажуть, “ні більше, ні менше”..., але для цього потрібно було лише всього -навсього прослужити дві зими і одне літо (майже як у відомій пісні), тобто півтора роки...
       Зрештою, я все одно потрапив в охорону, але не в батальйон, а в роту - роту охорони авіаційного полку. В Армії казали: "Де починається Авіація, там закінчується порядок!" Пізніше я переконався, що безлад був повсюдний, тобто Всеармійський!
       Між іншим, товариша мого, коли я був у карантині, разом з його батальйоном відправили на Далекий Схід...

                Далi буде