Про найцiннiше

З початку повномасштабної війни в Україні в мене кілька разів була грандіозна переоцінка цінностей. Реальність змінювалася миттєво і безповоротно.

Ставлення до України змінилося, до рідного міста, своєї мови, до життя в цілому.

Я не уявляю, що робиться в голові тих, хто воює зараз на фронті, не уявляю, як зараз їхнім близьким. Я відчула стільки відтинків та граней болю, навіть уявити складно. Біль за зруйновані будинки, за втрачені життя, за моє безсилля, за те, що витримати це важко.

За своє минуле "довоєнне" життя: безтурботні ранки в моїй кімнаті у Харкові, світанок сонця, яке обіймало променями мій балкон.

Мої мрії, надії, за все, що було мною.
Коли знищили ракетами мій університет - мені здалося, що мене вдарили в самі груди, потужно, шалено... Коли бабуся сказала, що був прильот у мою школу - воно ніби добило по голові.

Пам'ятаю, як читала Шевченка на кордоні зі Словакією. Всередині було пусто, не хотілось залишати рідний дім. Жадібно читала українські слова на білбордах, бо розуміла, що довго цього ще не побачу. Життя змінилось.

Коли я вперше почула на турнірі по мафії, що київські гравці, які вже давно грають на досить серйозному рівні, почали спілкуватись українською, мені десь всередині стало тепло. Україна - це люди. Які дбайливо зберігають її в серці, які воюють за її свободу, які в одну мить зрозуміли, що вона - найдорожче, що в них є.

Я досі дивлюсь кожне звернення мого президента зі сльозами на очах, досі не можу спокійно читати новини про Харків та кожен раз питаю себе - як вони там? Наші хлопці, які мужньо кожен день борються за перемогу, наші незламні волонтери, які співають українські пісні у полоні, усі українці.
Я відчуваю велику відповідальність, розумію ту місію, яку повинна зробити для своєї країни.

Сьогодні зрозуміла, що живу геть в іншій реальності, що моє безкінечне скиглення про те, що я хочу додому, нікому не допоможе.
Насправді, я роблю все, що в моїх силах, для України, але все одно цього замало. Мій народ вчить мене, як саме треба допомагати, своїм героїчним прикладом, кожного дня наближаючи нашу перемогу.

Я не знаю, яким буде життя після війни, але саме зараз мене переповнює неймовірна гордість за цих людей, які, попри все, тримаються. Це дійсно бесцінно.
Я ніколи не думала, що моя країна може подати мені такий потужний приклад людської волі до життя та цієі віри у перемогу.
Заради таких цінностей варто боротися, щоб потім передати їх своїм дітям. Хіба може бути щось важливіше?