доля...

Люди, які читають цей допис, а особливо ті, хто з Росії - знайте, шо я люблю свою країну і я проти війни. Сподіваюсь, що ви мене почуєте і зрозумієте. Всім мир!

Якщо ви мене спитаєте, як я вляпався в цю історію, то краще залиште це питання при собі, бо відповідь вам не дуже сподобається.
Всі люди якимось прекрасним чином діляться на – відриті до спілкування та закриті.
Я, в свою чергу, абсолютно закрита людина. Чужі очі і чужі почуття мене особливо не хвилюють. Але одного разу, абсолютно не заплановано, сталась історія, яка викарбувалась в моїй пам’яті на довгий час.


24 лютого розпочалась війна. Як кажуть в рассєє – «спєцаперація». Ну, ну. Ми не такі кончєні, як російські громадяни, ми то одразу зрозуміли що до чого.
Було страшно, моторошно і смертельно одиноко. Всі як один підтримували один одного, але як не крути цього було мало. Невеличкими групками люди гуртувались і намагались перечекати цей морок. Пройшов день, два, три… Ми чекали, що все закінчиться і ми повернемось до звичного всі життя… Але збившись з рахунку днів та годин, довелось вийти на вулицю, під обстрілами ворожих ракет, і зрозуміти, що війна не закінчиться так швидко. Що доведеться боротись, і що найстрашніше – ціна буде надвелика. Людське життя. Мало хто з цивільних бачив як вмирає людина. І слава богу. Слава богу, що  людські очі звичайної людини не були затьмарені страхітливими картинами смерті і, найстрашніше – останніми подихами людини, яка за ручку з Хароном (перевізник душ) відправляється до світу мертвих. Це видовище не для людей зі слабкою нервовою системою. Повірте мені на слово, якщо не вірите. А якщо ви стали свідком такої, надто інтимної події, то ваша дорога життя закінчиться біля кабінету психотерапевта.
Я поганий порадник, адже моя дорога завела мене абсолютно не туди куди треба було. В обхідному листі чорним по білому була написана лише одна рекомендація – «консультація психотерапевта», але я не скористався цим привілеєм.
Моє життя ділилось рівно на біле та на чорне. Тільки хороші або погані. Тільки солодке або солоне. Ніяких винятків.
Чоловік створений для того щоб боротись, воювати, захищати. Тож коли розпочалось це так зване ****ське вторгнення на територію моєї рідної країни я не міг тримати себе в руках, не міг стояти осторонь.
В далекому 2017 мене призвали на службу у Збройні Сили України, боротись з ворогом, але він був невидимий. Ми не стріляли, не боролись, не відбирали назад, ті території які були законно наші. Я був шокований, адже це не та війна, яку я собі уявляв. Звичайно кожна людина, яка потрапляє на війну вважає себе героєм, захисником, воїном. Але, що це за воїн, що стоїть і нічого не робить. Щохвилини, щогодини, щосекунди.
Моє завзяття щодня стихало і заростало гнівом і роздратуванням. І от, одного погожого дня, наш загін викликали на зібрання і оголосили терміновий виїзд на воєнний об’єкт. Моїй радості не було меж. Нарешті справжня робота, справжня чоловіча справа. Нас так довго готували до зустрічі з ворогом і ось цей день настав.
Зібравши всю амуніцію, зброю, наш загін вирушив у воєнну, так звану експедицію. Їхали натхненно і згуртовано. В думках було лише одне – захистити батьківщину і подолати ворога, як в давнину робили наші пращури козаки.
Коли ми доїхали до кінцевого пункту призначення, то були вже й самі не раді, що впряглись в цю всю історію. Україна - понад усе, але жити все таки хочеться.
За перші пару годин загинула половина нашого загону. Ті що лишились живими, були майже смертельно поранені. І я один з них.
Якщо ви мене спитаєте, що найстрашніше я бачив в житті, то я вам скажу, що це беззаперечно тіло пораненого на смерть товариша. А особливо, якщо не має можливості його витягнути з поля бою. Тобто я хочу, але не можу. Бо уб’ють ще й мене. Так, це звучить огидно, але так і є. Ніхто не хоче померти. Ось така жорстока правда цього галімого життя. Війна йде, але іноді мета не коштує того, що в неї вкладають. Людські життя – це найважливіше, що є на планеті Земля. Але іноді правителі держав про це забувають і надають більшої цінності своїм амбіціям і можливостям.
Коротше говорячи, якщо вам дуже цікаво, мене не вбили. Я повернувся додому. Без відзнак і почестей. Але повернувся. Як сказала моя матінка «Бог тебе вберіг». Ну, ну. Вберіг то вберіг, але я повернувся не сам. Разом зі мною з війни приїхали панічні атаки, психічні напади, безсоння і агресія до всього земного світу. Всі хто мене оточував, щоденно отримував дозу негативу незмінно. Алкоголь і нікотин стали моїми незмінними супутниками по життю. А чому б ні? Вони мовчазні, не задають тупих питань і не чекають відповіді.
Звичайно є дівчина, яка старанно вдовольняє всі мої чоловічі потреби. Звичайно є друзі, які намагаються вийняти мене з помийної ями моїх страшних і водночас надзвичайно реальних приступів. Але все це не задовольняє мене. Лише на деякий час. Трошки притупити цей біль, який я ношу в собі.
Тільки я знаю, як це прокидатись вночі в холодному поту, на підлозі. Тільки я знаю, як це кричати ім’я свого товариша і намагатись його врятувати в стопятесятий раз. Тільки я і моя мати, яка витерпіла стільки всього що не варто бажати і більшого для її нервової системи.
Страшно. Іноді мені дуже страшно. Страшно, що це відбудеться насправді. Що коли я впаду зі свого ліжка, то опинюсь в окопі. Поруч буде мій товариш і я поруч з ним. Ми безоружні, а ворог поруч. Але слава богу, кожен раз це лише сон. Нічого цього більше не буде насправді. Я буду вдома. Буду нестерпним для своїх рідних, але в мене є перевага. Я – живий.

Здавалось, що все йде стабільно і нічого не може перекреслити мого світлого майбутнього. Але пам'ять – це думки, а думки – це пам'ять. Ні що не забуте, ніхто не забутий. Кожного дня. Кожної грьобаної хвилини. Ніхто мене не зрозуміє. Тільки той, хто був на тій стороні фронту. Але таких дуже мало. І слава богу. Ви потрібні тут, а не там. Лікарі, вчителі, кухарі. Хтось повинен вчити, лікувати і куховарити. А смертей і так вистачає, навіть без вас.

Моє життя, як і у всіх складалось з простої рутини – прокинутись, попрацювати, прийти додому, поїсти, лягти спати. На вихідних (іноді серед тижня) зустрітись зі своєю дівчиною, задовольнити свої природні потреби (хто не зрозумів – потрахатись). І так по колу. Нічого не могло порушити моїх «шалених» планів на життя. Адже їх просто на просто не було. Жив собі, да й жив. Нічого не планувати – це теж діяти. Я так собі придумав.


Тож на такій мінорній ноті ми повернемось у 24 лютого. В той день коли ми з моєю дівчиною трошки обісрались від ранкових обстрілів. Вона так щиро і злякано тулилась до мене, що не одразу зрозумів, що до чого. Але того ранку було взагалі не до обнімашек і ранкових ніжностей. Я злякався. Злякався до всрачки. Ховатись не було ні часу, ні місця. Я повинен був заспокоїти свою дівчину, свою родину. Але я не міг. Та, бляха, як я можу заспокоїти всіх, якщо я не тримаю себе в руках?
Прийшовши до тями, я зрозумів, що це все насправді – війна розпочалась. І це війна не така, яка була з 2014 року, а повномасштабна. Тобто вся Україна. Все чого я боявся відродилось насправді. Все відбувалось насправді. Ворог прийшов на наші землі вночі, як збоченець, який не хоче бути поміченим.
Поки я приходив до тями пройшло три місяці. Три місяці обстрілів, три місяців страху і невизначеності. Що робити далі? Як жити далі?
Я знав відповіді на ці питання. Просто йти на поле бою і все. Чим швидше – тим краще. Перших самозголошених беруть у лави військових веселіше. Я подав свої данні одним із перших. Але яке було розчарування, коли виявилось що вже і так достатньо добровольців і військових, що задіяні у військовому супротиві.
Залишалось тільки сидіти і чекати. Але я був би не я, який сидить просто на місці нічого не робить. Ні, я не просто сидів вдома, я працював. Працював плідно, на стільки, що сам собі зібрав повний набір всього щоб потрібно військовому на полі бою і не тільки.
Я був готовий. Не важливо до чого. Але я був готовий – морально і матеріально. Моральний аспект був найкрихкіший. Матір плакала кожного дня, сестра погрозливим поглядом гляділа на мене мовчки (дякую). Невже вони не розуміють важливість моєї прямої причетності до цієї війни? Я повинен там бути. Я повинен захистити Батьківщину. Не важливо якою ціною. Навіть якщо ціною свого життя. Але це буде недаремно. Можливо я пошкодую про це, про ці думки, коли мене вже не буде, але буде Україна.

Місяці йшли. Моє терпіння вривалось щоразу, як лунав дзвоник у двері. Адже я чекав. Чекав повістку. Цей «яскравий» лист, який уповноважить мене на відважні справи. Адже країна чекає, як вона може без мене. Але не було нічого. Німе очікування. Пустота. Я був майже психопат, який переслідував свою жертву, але ніяк не міг наздогнати.
Ми з хлопцями, тобто моїми товаришами, за ці місяці війни випили 50 літрів горілки, якщо не більше. Мені немає чим пишатись, але це яка не яка, але цифра.
Стан алкогольного сп’яніння – це найпрекрасніший стан, що може бути. Коли алкоголь доходить тої поділки коли ти вже вважаєшся смертельно п’яним, але ти ще можеш функціонувати. Коротше – це мій улюблений стан. Насправді, я не алкоголік, просто бачити всі картини війни і одночасно на них чекати – я по іншому не можу. Треба тільки бухати.


Бухати – це звичайно прекрасно, але це надзвичайно шкідлива і пагубна звичка, яка впливає не тільки на здоров’я, а й на стосунки з оточуючими. Тому я перестав систематично вживати (бухати), щоб не викликати сумнівних підозр у своїх рідних. Максимум пиво на вихідних, і то дозовано, без перебору. Але тут на моєму шляху з’явилась вона…

Вона сиділа схилившись на телефоном. Я одразу її помітив – шкіряна куртка, спортивний костюм, серйозний погляд – моя сусідка. Зосереджений погляд вивчав інформацію, що їй видавав телефон. На долю секунди я зупинив свою руку перед датчиком магнітного ключа.
- Привіт, як ти? В тебе все добре?- запитав я. Навіщо? Можна було просто відкрити магнітним ключем двері, зайти в під’їзд і не встрявати в цю історію. 
- Привіт, - вона підняла на мене свої п’яні карі очі. – А ти як? – з одного погляду на мою сусідку було зрозуміло, що вона підшофе. Це не входило в мої плани. Я ж не нянька, в кінці кінців.
- Чого ти тут сидиш, ще й сама? – дружелюбно (на скільки це можливо) спитав я.
- Нічого. Просто. – запинаючись, відповіла вона. З одного погляду на неї буде зрозуміло, що вона після вечірки, ще й добрячої. В пакеті, що поруч неї, пиво.
- Якщо хочеш, можемо сходити, випити пива, - ніяково запропонував я. Навіщо?
- Та в мене наче є, - відповіла вона, показуючи на свій пакет. В цей же час вона вийняла з пакета пляшку і вимовила, - Хочеш?
- Та ні, дякую, - відповів я. Фу. Я ніколи не дозволяю собі пити з чужої пляшки. Хай би хто з неї пив.
- Ну як знаєш, - відповіла сусідка і зробила великий ковток. Після цього вона дістала пачку цигарок, вийняла одну, підкурила і смачно затягнулась. Я був трохи шокований, адже думав що вона молодше від мене на 100500 років і ще мала для випивки і сигарет.
- Я не знав, що ти куриш. – серйозно сказав я, наче старший брат. Боже, чи мені не пофіг?
- Ти багато чого про мене не знаєш, - загадково відповіла вона. – Те, що ми сусіди, нічого не значить.
- Дійсно. – відповів я. Мовчки я подивився на неї – вона спокійно сиділа на лавці і ногою вистукувала якийсь ритм. Очі були збуджені, але не агресивні. Отже, вона була п’яна, але на налаштована агресивно, як я зазвичай. 
- Чого ти на минулому тижні влаштував скандал? – вона порушила тишу. Я занімів. Вона чула? Я думав, що цей безглуздий концерт чула тільки сестра і мама. Як виявилось не тільки вони.
- Я не знав, що ти чула. Вибач. Якби ти вийшла в коридор, скандал би припинився, - з грайливою посмішкою, відповів я.
Вона звела брови на переніссі і на хвилину задумалась. Я б навіть сказав, замріялась.
- Сумніваюсь. Ти психована людина. Це схоже на тебе. – наче піддих вдарила мені її відповідь. Хай бог милує. Невже я така страшна людина?
- Обіцяю, що буду тримати себе в руках, - Що? Навіщо я обіцяю, те що не зможу дотримались.- Не хочу щоб люди сахались мене.
- Не переймайся, всі і так тебе бояться. Хоча сперечатись з тобою досить приємно, - з лагідною посмішкою сказала вона. Вперше за всю розмову вона підняла очі і подивилась в мої. Стало набагато спокійніше. Затишніше, я б сказав. Наче тебе маленького взяли і закутали у теплу ковдру. От вона була наче тепла ковдра, про яку не просили. Вона просто взяла і впала з неба.
- Головне, що ти мене не боїшся. До речі, комендантська година на носі, треба додому. – відповів я. Видно, що вона напружилась і стала на два речення далі від мене.
- Я не боюсь тебе і комендантську годину теж. Якщо хочеш, можеш йти додому, - грубо, майже наказово відповіла вона. Але я знав, що нікуди не піду. Не залишу її саму.
- Добре, я тебе почув. Але не забуваємо, що на разі, в країні триває війна і ми маємо миритись з тими правилами, що є, - наче вчитель випалив я.
- Дякую за нагадування, - розгнівано вимовила вона, - а ти ж був на війні? Тільки не на цій, а на тій що триває з 2014 року?
О, тут мені рота не закрити. Я розказав їй все. Ні краплі не приховав. Розказав про смерті і біль, що приносить війна, і що ЦЯ війна забере набагато більше життів ніж всі інші разом взяті. Розказав що я максимально зібраний що морально, що фізично, що матеріально. Розказав що з дня на день чекаю повістку і що дуже хочу поїхати на лінію фронту. Треба захищати країну і без мене вони не справляться. Без мене вони не розберуться, бо я ж дуже розумний і вправний у військовій справі.
Вона шоковано дивилась на мене, поки я розповідав їй про свої плани. Поки йшов мій монолог, її мама подзвонила, мабуть триста разів, але вона відповідала «Да, мам, я щас буду. Пять минут». Але не йшла. Слухала мене. Коли дослухала, сказала одну фразу:
- Не час помирати, пішли додому. – одна проста фраза і я стояв як вкопаний. Можливо не час вмирати.
Назавтра мені прийшла довгоочікувана повістка, але вже не така радісна була моя реакція, бо в голові засіла фраза сусідки.
Але ні, я піду на війну, я буду воювати, але не помру. Адже не час помирати. Бо вона не боїться і я не буду боятись.