Коло звужу ться

 Коло звужується. Воно звужується так швидко, що я не помітила, як все почалося.
Мабуть, почалося з того, що у п'ятьдесят років до вічності відійшли мої друзі. А я все живу і не хочу вмирати.
Слухаю кожен день зведення про втрати на фронті та серед цивільного населення. Гори трупів і до цього не можна звикнути.
Вмирають молоді зовсім невинні люди, які віддають своє життя за батьківщину.
Дивлюся з величезним сумом на що перетворюється світ.
З якимось карликом не може справитися усе людство. Нагло всміхаючись, він рахує, що цілий світ під його нікчемними ногами. Як сучив він тими ніжками на одній із зустрічей із таким же диктатором, як сам.
Хочеться крикнути:
– Схаменіться, люди! Він веде вас у прірву, клоаку, яка швидко закриється над вами!
Веселий шабаш на стадіоні у Лужниках з приводу річниці війни. Для чого? Щоб перевірити свою непохитність, свою безмежну владу? Скільки радощів на обличчі цього диявола. Там гинуть і твої, йолопе, співвітчизники. Гаразд, ти хочеш потопити свого так званого ворога у крові. А як же твій народ? У що ти його перетворив? У блазнів, які повзають біля тебе, наче ті слимаки.
А з чого я починала? З кола, що звужується.
Ти вже одна на цій планеті, захлинаєшься у самоті.
Кожну ніч до тебе приходить хтось із мертвих родичів та друзів.
Сьогодні – рівно рік, як 24 лютого 2022 року почалася війна.
Чого тільки не пережили за цей рік...
Володимир Зеленський провів урочисті заходи біля Михайлівського собору з приводу річниці цієї страшної війни, вручав нагороди захисникам вітчизни.
А я плачу, тому що через раз нагорода вручається родині, тому що воїн загинув.
Як витримати цей біль, що впав на наші плечі, як винести це навантаження.
Сварюсь, коли чую брехню по телевізору наших "освободітєлєй". З такою впертістю вони говорять, що захищаються від нас, від НАТО, від цивілізованого світу. Кажуть, що їм щось загрожує, що вони рятували Донбас від "нацистів". Але що ж вони там тепер накоїли? "Освободітєлі" знищили всю інфракструктуру.  Люди, що залишилися, ховаються по підвалах, де нема ні їжі, ні тепла.
Хоча є серед них такі, що все ще чекають на "руський мир". Вони так і не стали справжніми українцями.
Мене виводять із рівноваги люди, що живуть в одній державі, а думають про іншу.
Невже можна їсти хліб та сало, отримувати пільги від своєї неньки та зраджувати їй, навіть у помислах.  Чим приваблює росія людей? Своєю звичкою нікого не поважати, жити старими поняттями? Гнити? Світ не стоїть на місці, але там люди, здається, застрягли у минулому чи позаминулому сторіччі. І головне, чому не відкривається їх мозок, чому не розуміють, що жили лозунгами, які ніколи не виконувалися. Скільки людей загубив Сталін, але ж він "батько усіх народів".
А мій народ прозрів і не бажає жити за старими звичками, де процвітав садизм і терор, зневага до людей і де патріотизму було так мало.
Подивилася фільм Дмитра Комарова "Рік". І ще більше була шокована від побаченого.
Тут, у тилу, ми страхались і страхаємося будь-якого вибуху, виття сирен.
Пам'ятаю перший вибух на аеродромі на початку війни. Я сиділа у корідорі і він пролинав дуже сильно. Як було страшно.
А потім вибухи на об'єктах інфраструктури, на нафтобазах. Перші загиблі.
Люди розповідали, що бачили, як летять беспілотники. І діти та дорослі лякалися цього видовища.
Але те, що побачила у фільмі, той жах не стоїть і близько до наших маленьких страхів. Дома обгорілі, як привиди у Бучі, Гостомелі, Харкові, Херсоні. Купа трупів вздовж дороги – молодих та старих людей у різних позах, в яких застала їх нагла смерть. А Петрович, маленький старичок у шість років, розмовляє, як дорослий.
Ще раз була у захваті від нашого президента. Як вчасно його вибрали. Він не покинув вітчизну в ті буремні часи. Він був зі своїм народом. Ще раз захопилася вчинком моєї дочки, що лишилась у Києві в ті страшні часи. Якось на відстані я цього не відчувала. Йшли зведення про те, що коїть ворог у передмісті столиці, а вона чула ті вибухи і разом із кішкою ночувала у прихожій. Я сказала, що вона і люди, що лишались у Києві – герої. А вона просто відповіла: "Було страшно".
Знаходяться "розумники", що відразу дали оцінку цьому фільму. Один з них назвав цей фільм суто "пропагандистським". Що він мав на увазі?
Що показали Зеленського, який рік прожив у скромній кімнаті, спав у ліжку схожому на казармене? Чи те, що він із першого дня ходить у війсковому одязі? Так, він носить темний одяг, бо він разом із народом. Сум, що застряг у його очах, говорить про невимовний біль. Він змужнів за рік.
І Залужний тепер для мене став особливим. Ми на нього покладаємося, ми віримо у ЗСУ.
Своєчасно вийшов цей фільм. І чим більше людей його побачить, тим більше зрозуміє про цю війну. Зрозуміє, за що борються українці. Вони виборують свою незалежність, хочуть жити у мирі зі світом, хочуть насолоджуватися життям. Не хочуть, щоб їм заважали жити.