Зоя Прокудiна - виконавець, педагог класу валторни

       Б. Турчинський (перевод и дополнения осуществлен в Ровенском Гуманитарном Университете)



Анотація. В статті висвітлюється питання життєвого та творчого шляху видатного педагога сучасності по класу валторни  Житомирського  музичного училища Зої Прокудіної.
Ключові слова: педагог, музикант, валторна.
Abstract. The article highlights the life and creative path of Zoya Prokudina, an outstanding modern teacher of the horn
class of the Zhytomyr Music School.
Key words: teacher, musician, horn.

***
    Життя дружини офіцера завжди було на 90% передбачуваним: переїзди, первинність кар'єри чоловіка... Про свою власну професійну реалізацію обґрунтовано могли думати здебільшого дружини, які входили в категорії "пед" і "мед".
    У долі Зої Анатоліївни Прокудіної певна нестандартність була, напевно, закладена від початку. Ця жінка,  значною мірою реалізувалася як професіонал, викладач, мама і щаслива дружина.
Але про все по порядку.
    Закінчивши музичне училище по класу фортепіано і готуючись вступати до Московської консерваторії, Зоя раптом дізналася, що прийом на її спеціальність закінчено! Оскільки час був повоєнний, то на такому "чоловічому" факультеті, як духовий, був недобір. Так піаністка стала єдиною дівчиною-студенткою духової кафедри, а забігаючи наперед, скажу, що і першою жінкою-валторнисткою в СРСР.
    Спочатку ситуація була загадково-надихаючою, але непростою. Займатися Зої доводилося дуже серйозно: по-перше, довелося з нуля освоювати новий інструмент, по-друге, дехто відверто в неї не вірив...
    А ще у Зої не було навіть свого інструменту - займалася на казенному, не бозна-якої якості. Це помітив відомий педагог і диригент В.А. Щербінін - він і організував придбання хорошої валторни.
    Минуло небагато часу, і молода вродлива дівчина встала за диригентський пульт духового оркестру – і тоді студенти чоловічої статі  переривали свої заняття, щоб з глядацьких місць насолоджуватись чарівними мелодіями.
  За новий інструмент Зоя розраховувалася три роки. Добре, що робочих місць вистачало: у ті часи в кожному театрі був оркестр. Ось Зоя і бігала від театру до театру. А у вихідні ставала диригентом у парковому оркестрі (в якому грали лише чоловіки).
    Так, наповнено, результативно й цілеспрямовано й живуть обдаровані, енергійні люди! Від "інструменту з нуля" до затребуваної валторнистки й диригентки. Але  не тільки це: ще і  молодої дружини! В День народження подруги познайомилася зі слухачем Військової Академії.
Нечасто в нашому   провінційному Житомирі надовго затримувалися музиканти з великих міст.
    Зоя Анатоліївна Прокудіна, випускниця консерваторії, опинилася в Житомирі, так склалися обставини: її чоловік, закінчивши ад'юнктуру, дістав призначення в місто Станіслав (сьогодні це Івано-Франківськ), а потім - у Житомир.
    Сім'я Прокудіних – підполковник зв'язку Андрій Кузьмович, його дружина Зоя Анатоліївна і дві їхні маленькі доньки - з'явилася в Житомирі 1956 року.         
    Звичайно ж, професіонал такої кваліфікації не може обмежити себе лише хатніми клопотами. До того ж Зоя була товариською,  чарівною жінкою і з музикантами порівняно невеликого міста познайомилася досить швидко.
    Вона грала в оркестрі музично-драматичного театру, виступала із сольними програмами та у складі інструментальних ансамблів.
    На початку 50-х років у Житомирі за активної підтримки директора музичного училища Якова Дреслера було створено симфонічний оркестр.
     Оркестр збирався тільки на літньо-осінній період і грав у парку популярну музику. Разом із Зоєю Прокудіною (перша валторна) в оркестрі грав і сам       Я. Дреслер. Пам’ятаю, ми з батьком завжди ходили на ці виступи. Інструмент Прокудіної –  завжди начищений, доглянутий. До речі, як і в Дреслера.
    Невдовзі Зою Анатоліївну запросили викладати валторну у  навчальних закладах міста. У різний час вона успішно працювала у Житомирському музичному та культурно-освітньому училищах.
Зоя Анатоліївна Прокудіна зі студентами класу валторни відділу духових та ударних інструментів Житомирського музичного училища.

      Яків Дреслер був чудовим директором музичного училища і зумів зібрати колектив першокласних викладачів. Про них – колег і друзів Зої Анатоліївни – хочу коротко згадати.
    Трубач і педагог, а також диригент духового оркестру училища Йосип Антонович Древецький, зав. відділом, вів усі предмети диригентського циклу. Мав чудову освіту - інститут військових диригентів. Вів клас труби, туби, кларнета. Під керівництвом Древецького духовий оркестр училища був одним із найкращих в Україні.
    Зельман Зусійович Ройтфарб – людина-легенда. Знав практично всі інструменти. Вів симфонічний оркестр училища. Чудовий організатор музичних колективів. Усі оркестровки робив сам. Любив це робити і робив на дуже високому рівні. Творив з душею, майстерно, талановито.
    Сергій Андрійович Каплун (впродовж багатьох років був завучем училища) – чудовий теоретик, винятково скромна людина. З верхньої кишені його піджака завжди стирчав червоний олівець. У нього була феноменальна пам'ять. Під час іспиту Сергій Андрійович проходив по рядах: "Це ви списали в Івана – там такі самі помилки . А це списано у Володі. Звірте..."
    Ці педагоги були гордістю музичного училища.
    І, звісно, Зоя Анатоліївна Прокудіна.
    Згодом з її учнів склалася прекрасна плеяда валторнистів.  Ю. Корецький – випускник Львівської консерваторії, викладач і диригент оркестру Житомирського музичного училища, В. Цурман – випускник Білоруської консерваторії, концертмейстер групи валторн симфонічного оркестру Білоруського радіо і ТБ, В. Яковчук -– концертмейстер групи валторн оркестру штабу Прикарпатського військового округу, працював солістом симфонічного оркестру Львівської філармонії й оркестру Львівського театру опери та балету; В. Штефанець – випускник Одеської консерваторії, соліст оркестру Одеського театру опери та балету; і найвідоміший її учень – Володимир Іванович Бондарчук, народний артист України, концертмейстер групи валторн Одеського філармонійного симфонічного оркестру, професор Одеської Національної академії музики імені А.В. Нежданової.
    Я добре знав Зою Анатоліївну: адже мій батько теж був валторнистом,… вони товаришували. Я бував із батьком у неї вдома, де на нас завжди чекав теплий прийом. Їм, колегам, було про що поговорити.
    Іноді батько підміняв Якова Дреслера в симфонічному оркестрі й грав поруч із Прокудіною. Грали вони разом і в деяких виставах  театру. "У неї прекрасний звук, і грає дуже музично", – пам'ятаю ці слова батька.
    А ще пам'ятаю, як 1969 чи 1970 року мене запросили на концерт духового відділу культурно-освітнього училища. У програмі, крім іншого, прозвучало і два квартети для валторн, де педагог З. Прокудіна грала разом зі своїми учнями – і це було неперевершено.

   Від автора:

    У Зої Анатоліївни серед колег було багато друзів, які поділилися своїми спогадами про неї.
Один із них – Борис Михайлович Фішерман, який нещодавно пішов у засвіти.
Борис Михайлович був натхненником багатьох моїх нарисів.
Б.М. Фішерман-кларнетист, диригент, заслужений працівник культури України.

    "Зоя Анатоліївна була дивовижною людиною. Цікава співрозмовниця і, зауважу, дуже ерудована. Іноді ми й сперечалися, але завжди поважали думку один одного. Роки, проведені в стінах консерваторії, зустрічі з провідними музикантами країни не могли не вплинути на Зою як на особистість і в житті, і в музиці. Цікава вона була і в розмові про музику, і в обговоренні досягнень наших учнів, і в своїх спогадах-байках про життя в столиці. Зоя любила дивовижну природу нашої Житомирщини. Не раз казала, що вже звикла й полюбила наш край.
    Тривалий час я був диригентом училищного оркестру, і вихованці Зої Анатоліївни мене завжди тішили гарною грою, манерою виконання, читкою з листа. Я із Зоєю влаштовував спільні концерти, які завжди проходили з незмінним успіхом. Недарма багато її випускників вступили до консерваторії і стали професійними музикантами. Єдиний в Україні валторнист   – народний артист України Володимир Іванович Бондарчук, професор Одеської консерваторії – її учень. Це її велика заслуга, успіх і, як то кажуть, "відмінна робота". У класі Зої Анатоліївни займався і молодший брат Володимира – Валентин. Як і старший брат, він закінчив Одеську консерваторію і багато років викладає в Житомирському музичному училищі.
     У 1986 році Зоя Анатоліївна з сім'єю переїхала до  Москви, а в 1991 році вони зі старшою донькою Ольгою переїхали до Іспанії".

Згадує донька Зої Анатоліївни, Ольга:

"Мамі подобалося все нове. Коли в 60-ті роки у нас з'явився автомобіль, мама, не замислюючись, навчилася на ньому їздити і робила це добре. Тоді досить рідко можна було побачити жінку-водія, це було дивиною. Житомиряни, побачивши за кермом жінку, бували шоковані. Прохання підвезти і привезти сипалися з усіх боків. Як вона всюди встигала - не знаю.
    Мама дуже любила своїх учнів і часто запрошувала їх до нас додому. Насамперед пригощала чим могла, цікавилася їхніми життєвими проблемами. Допомагала в пошуку інструменту, ходила з ними по інстанціях, домагалася стипендії... З багатьма потім листувалася. Учні завжди вітали її зі знаменними датами. А ще вона була супер обов'язковою людиною з великою енергією. Вона завжди говорила: "Є таке слово - треба!". Можна сказати, це був девіз її життя.
    Епізод із мого дитинства. Мені запам'ятався один із концертів, на якому виконувала соло мама. Вона вийшла на сцену в неймовірно красивій сукні, з блискучою, майже золотою валторною. Я від радості підстрибнула на місці й закричала: "Це моя мама!" Гордість за неї буквально переповнила мене.
У Житомирському музичному училищі імені В. Косенка займалася і я. Добре пам'ятаю своїх учителів і однокурсників. Навчалася на диригентсько-хоровому відділенні, потім вступила до Московського державного інституту культури (диригентсько-хоровий факультет).
Сім'я у нас дуже музикальна. Знаменитими стали мій син Андрій, онук Зої Анатоліївни, і моя 20-річна онука Андреа Дель Байє, яка незабаром їде навчатися до Кремони, в престижну школу А. Страдіварі (вступила, впоравшись із великим конкурсом). Пишаюся ними! Вони скрипкових справ майстри. Таким чином, у нас у родині - вокал, валторна, скрипка і скрипкові майстри".
Андрій Шюдтц – скрипковий майстер із Кремони.
"Свою першу скрипку Андрій зробив в 11 років, а в 15 він уже брав участь у міжнародному конкурсі скрипкових майстрів імені Чайковського, будучи наймолодшим його учасником за всю історію існування цього конкурсу.
Згодом навчався в місті Кремона (Італія), в інституті скрипкових майстрів імені А. Страдіварі. З успіхом закінчив навчання та отримав диплом. У 1998 році Андрій Шюдтц відкрив у Кремоні власну майстерню, і відтоді його відомі інструменти розпочали свою подорож усім світом".
 
Михайло Дікер – кларнетист, композитор:

    "Дякую, Борисе, що ти звертаєшся до історії нашого музичного училища, розповідаєш про його чудових педагогів і випускників. Зоя Анатоліївна серед них посідає особливе місце. Чому?
    У той повоєнний час із викладацьким складом було непросто. Багато хто не повернувся з фронту. Викладачі на духовому відділенні вели по два-три інструменти. Сам розумієш, потрібні були вузько спрямовані вчителі. Кожен педагог має викладати той інструмент, на якому сам добре грає і має відповідну освіту.
Новий педагог в училищі, тим більше  випускниця консерваторії,  всіма була сприйнята з радістю. Я навчався на старших курсах училища, різниця у віці невелика. Загалом, можна сказати, подружилися. Я часто бував і на уроках нового викладача.
    Симфонічний оркестр училища був дуже серйозним колективом, грав складні твори, і звісно, йому потрібні були валторністи. З приходом Прокудіної у нас вони з'явилися.
    Зоя Анатоліївна була людиною і професіоналом з великої літери, працювала не заради якоїсь подяки або звань – вона просто якнайкраще робила свою справу. І я сам, особисто, одного разу мав щастя в цьому переконатися. Якось після іспиту за фахом (чи то академічного концерту,  зараз уже не пригадаю), помітивши у моєму виконанні певні недоліки, Зоя Анатоліївна підійшла й порадила попрацювати над новими для мене вправами. Вони виявилися дуже ефективними, і це незабаром дало мені змогу з легкістю справлятися з труднощами у виконавському диханні. 
    Я не  раз бував у неї вдома, спілкувався з її чоловіком, Андрієм Кузьмовичем, добродушною і гостинною людиною. Вони були прекрасною парою і дуже доповнювали один одного в усьому. Обидва симпатичні, красиві, привітні. З такими людьми завжди приємно бути поруч.
Після того, як я закінчив училище, ми підтримували зв’язок ще впродовж багатьох років".

Учень Прокудіної Зої Анатоліївни (1961-1965 роки навчання в Житомирському культурно – освітньому училищі), Народний артист України, професор кафедри оркестрових духових та ударних інструментів Одеської національної музичної академії імені А.В. Нежданової Бондарчук Володимир Іванович.

Після  закінчення 8-и класів я перший раз самостійно поїхав до міста Житомир в пошуках  навчального закладу для продовження освіти, випадково потрапив до музичного училища. Музичної  підготовки  я не мав і мені запропонували звернутися до культурно - освітнього училища, що знаходилось поряд, і там, можливо, я зумію поступити на навчання на духовий відділ.
На вступних екзаменах в складі комісії поряд з завідуючим духовим відділом Йосипом Антоновичем Древецьким знаходилась красива молода, видна  жінка, і пісня „Рідна мати моя” яку я виконував під час єкзамену, (думаю тільки для неї), напевне зачіпила її душу і вона взяла мене в свій клас. Це була Зоя Анатоліївна  Прокудіна, валторністка -  випускниця  Московської консерваторії професорів А.І. Усова та А.Я. Янкелевича. В Житомир вона приїхала завдяки своєму чоловіку, полковнику Андрію Кузьмичу Прокудіну, якого міністерство оборони направило з Москви на роботу до військової частини м. Житомира.
Зустріч на вступних екзаменах стала початком наших взаємовідносин, а точніше дружби на все наше життя. На перші заняття в класі Зоя Анатоліївна принесла свою валторну і я вперше в житті побачив та почув чарівні звуки цього інструмента в її виконанні. Протягом чотирьох років занять в класі вона періодично брала інструмент в свої руки, показувала як має звучати той чи інший епізод твору і до сьогоднішнього дня я пам’ятаю моє захоплення від якості її звуку та виконання. В повсякденних наших заняттях вона була вимоглива і разом з тим надзвичайно доброзичливою, вимагала щоб наші щоденні самостійні заняття починалися до початку лекцій о 6 або 7 годині ранку і це стало для мене обов’язковим протягом навчання, як в училищі так і пізніше в консерваторії. Її реакція на наші помилки під час екзаменаційних та концертних виступів була завжди з посмішкою, яка давала нам надію і впевненість, що наступний виступ буде успішнішим. 
Після закінчення училища Зоя Анатоліївна пропонувала мені їхати на навчання до Москви і була впевнена що я обов’язково поступлю, але я чомусь вибрав Одесу і не жалкую про мій вибір, вона також. Протягом всього життя  ми підтримували теплі зв’язки та періодично зустрічалися, вона була присутня слухала та плакала під час виконання 5 симфонії П.І. Чайковського та 27 симфонії М.Я. Мясковського в Москві, бував в гостях у неї в іспанському місті Ов’єдо, під час мого навчання в училищі вона гостювала у моїх батьків в селі Зороків на Житомирщині, до сьогодення підтримую зв’язок з її дочкою Олею, яка проживає в іспанському місті  Ов’єдо. Під час наших зустрічей  Зоя Анатоліївна завжди наголошувала, що кращі її роки пройшли в Україні, в місті Житомир, яке вона любила і з теплотою завжди згадувала ті часи, своїх студентів і колег викладачів. Один із найбільш талановитих її учнів Бондарчук Валентин Іванович нині продовжує і втілює в життя викладацьку методику своєї вчительки в Житомирському музичному училищі в класі валторни, я по мірі можливостей в ОНМА ім. А.В. Нежданової. Вона була чудовим викладачем, чудовою чуйною людиною,  любила музику, студентів, викладачів і  нашу Україну.
 
 ***
 
 8 квітня 2019 року в Житомирському коледжі культури і мистецтва відбувся концерт, присвячений її пам'яті. Пам'яті людини, педагога і музиканта, яка залишила помітний слід у музичній культурі міста.
У концерті прозвучали твори з репертуару Прокудіної та її класу. У програмі концерту брали участь і "музичні онуки" Зої Прокудіної – учні її учнів.

***

    Останні роки Зоя Анатоліївна жила в Іспанії, в м. Ов'єдо з донькою Ольгою та її родиною. Була хорошою бабусею і встигла стати прабабусею.
    За словами доньки, роки обійшли її стороною. Вже в похилому віці, вона, як і раніше, була активною, розумною. Для неї не існувало "не можу", вона скрізь хотіла бути (і була!) першою Як і в молодості, завжди відкрита для всього нового. Намагалася не пропустити жодного концерту. Старанно вчила іспанську мову. Навчилася готувати іспанську їжу. Полюбила кориду!
    Весела, енергійна, як і раніше, розумна і обов'язкова. Такою ми і будемо її пам'ятати!

 P.S.
  Хочу висловити подяку директору Житомирського коледжу культури і мистецтва ім. І. Огієнка М.П. Покропивному за сприяння в написанні нарису та надані матеріали. А ще за дбайливе ставлення до історії нашого училища і пам'яті людей, які працювали і навчалися там.
Висновки. Творча та педагогічна діяльність Зої Анатоліївни Прокудіної внесла вагомий вклад у розвиток духового інструментального виконавства на теренах Житомирщини та України.