Не жалейте меня, не жалейте

НЕ ЖІЛІЙТЕ МЕНЕ, НЕ ЖАЛІЙТЕ
(Автор: Юрій Візбор.
Переклад: Володимир Брянцев)

Тим літом дощ нас сердив, погода вила навзрид
Над тим, що попереду не проявлявся вихід.
Прикритий ледь плащем, я рухався у дощ знов,
Немов серед речей, серед людей незграбно.

Не жалійте мене, не жалійте!
Чи ж важливо, чия та вина.
Ви вино по стаканах розлийте
І гукніть всім: "Привіт, старина!"

Відшмаговані в кров іменами,
Вип'єм, браття, тепер без прикрас
За жінок ми, полишених нами,
Й за жінок, котрі лишили нас.

Тим літом дощ нудив, і рушились надії,
Що Бог нас нагородить за мудрі наші дії.
Що випиляємо ті  трухляві гілки саду
І негараздам всім ми дамо нарешті раду.


Не жалійте мене, не жалійте!
Чи ж важливо, чия та вина.
Ви вино по стаканах розлийте
І гукніть всім: "Привіт, старина!"

Відшмаговані в кров іменами,
Вип'єм, браття, тепер без прикрас
За жінок ми, полишених нами,
Й за жінок, котрі лишили нас.


Тим літом дощ цідив, і було дуже сиро.
Тим літом, назавжди вже, лиш осінь нам світила.
Та тішила одненька, маленька така, думка:
Весна, що прийде чітко, - то непочата книжка.

Не жалійте мене, не жалійте!
Чи ж важливо, чия та вина.
Ви вино по стаканах розлийте
І гукніть всім: "Привіт, старина!"

Відшмаговані в кров іменами,
Вип'єм, браття, тепер без прикрас
За жінок ми, полишених нами,
Й за жінок, котрі лишили нас.