Петрик i Ганнуся. Гаряча вечiрка

       Предисловие к моему первому опыту в написании миниатюр на украинском языке.

       Я никогда не учился в украинской школе, поэтому у меня нет навыков в литературном украинском языке. Я вырос на русской литературе, люблю ее до сих пор, читаю и пишу сам по-русски. Если какой-нибудь хейтер мне снова напишет – чего ты здесь делаешь, пиши на своей «мове», то я отвечу:

       «У тебя есть монополия на русский язык? Кто вы такие, которые будут мне указывать, как мне общаться?»

       Тем более что подобные персонажи жалки в своей злобе и зашоренности.

       Продолжу: на украинском читал только периодику, хотя в последнее время стараюсь знакомиться и с украинскими авторами.
       Разговаривать по-украински мог еще с детства, когда дошкольником провел несколько лет в украинском селе. Но в селе какой язык? Простой по своему содержанию, иногда больше смахивающий на суржик, на котором велись бесхитростные разговоры о житие-бытие без всяких литературных изысков и откровений.

       А наша большая городская семья разговаривала на русском языке, как и большинство народу в Киеве, при том, что все дети ходили в украинские школы или садики, где преподавание и общение было на украинском.
       Так мы и жили: двуязычие прекрасно уживалось в нашем семейном комьюнити, пока не наступили известные события. А что это я так сдержанно – события? Пока не грянула война... Дети и внуки, которых у нас, слава Богу, немало, были вынуждены спасаться, выбравшись за границу. Это было верное решение, благодаря чему дети не жили в тот период прошлого года, когда в Киеве гремело каждый день.
 
       Уже находясь за рубежом, для них наступил час икс: было решено позиционировать себя, только как украинцев. И взрослые, и дети перешли на украинский язык. Да, спасибо соседям, двуязычие в нашей семье закончилось...

       Сейчас большинство наших беженцев вернулось домой, дети пошли «до школи» і «в садочок», но уже нет того общения, что было у нас перед войной. Мы-то, бабушка с дедушкой, еще можем между собой переговариваться по старинке, но с детьми такого не практикуем. Если быть точнее, то русский исчез и в офисе, и в деловой переписке, и в общении с партнерами. Конечно, если кому-то трудно сразу перестроиться, то никакой «ганьби» мы не устраиваем, и разговор поддерживаем, но момент истины настал.
       Возвращаясь к первому своему опыту: рассказ о детях и для детей я попробовал написать на их языке. И это будет достоверная история.


       Петрик і Ганнуся. Гаряча вечірка.

       Петрику майже шість, а Ганнусі дванадцять. Колись байкар Крилов писав – «у сильного всегда бессильный виноват». Так і з нашими героями – це завжди трапляється, коли починається гра, а різниця у роках суттєва. Але бувають нюанси...
       Одного разу батьків не було вдома, а Ганнуся і Петрик вирішили у щось пограти. У що саме? Та немає різниці – Ганнуся придумала, а Петрик погодився. Спочатку все йшло добре:

       - Петрик, хто з нас програє, той отримує по голові подушкою. Домовились?
       - Так! – бадьоро закричав Петрик. У його роки важко розпізнати жіночу підступність, коли тобі хочеться тільки гратися. От він щиро і довірився сестричці.

       Але у Ганнусі були свої розрахунки. Напередодні Петрик досить добре познущався над сестричкою, і як то кажуть – «осадочек-то остался»...
       Не пройшло і хвилини, як Петрик програв і Ганнуся сумлінно виконала вирок: заліпила Петрику по голові подушкою і це вийшло зовсім не доброзичливо. Більш того – вона його добряче приклала... Та відразу зрозуміла, що перегнула палицю, бо Петрик надувся, як той індик.


       - Ой, Петрику, я не знаю, як це вийшло! Я зовсім не хотіла так тебе вдарити. Це рука сама якось не стрималась... Пробач мені, я так винна перед тобою, не ображайся, будь ласка... Пробачиш? Добре? – типовий набір виправдань будь-який жінки.

       Петрик до звичайних розмірів не прийшов: він як був надутий, таким й залишився. Але на деякий час він мовчки вийшов з кімнати, і десь ходив, не трапляючись на очі сестричці. Ганнуся перевела подих.

       Коли...
       В кімнату входить суворий Петрик, у руках тримає два брудних кросівка. Мабуть, він десь ходив, набирався люті та мріяв про помсту.

       «I”ll be back!» - цю кінострічку хлопчик ще не бачив, але по факту термінатор з нього вийшов би знатний.

       Пряма мова була трошки іншою:

       -Я тебе не вибачаю! А якщо я тебе не вибачаю, то буду тебе бити!

       Тут Ганнуся зрозуміла, що кросівки призначалися саме їй. Вона швидко збагнула, що треба робити ноги: братик в неї бойовий. Де сховатися?! Тільки у ванній кімнаті!..

       Ганнуся тікати, а Петрик, як сторожовий пес за лисицею, слідом. Коли Ганнуся заскочила у ванну кімнату та хотіла зачинити двері, вона до всього ще прищемила нападнику палець. Вибачитися не встигла – в обличчя полетів кросівок.

       Влучно... Є хист у хлопчика...

       Тепер чекати другого кросівка не було ніякого сенсу: Ганнуся рішуче зачинила двері та замкнула їх наглухо. Їй теж було не солодко, бо рука у Петрика не слабенька і приклавсь він з усіх сил.

       А що Петрик?

       «Помсти не буде!» - зрозумів месник.

       А коли до нього дійшло, що цього солодкого блюда він облишений, то увімкнув особисту сирену. Та щоб показати усьому світу, який він скривджений, Петрик вибіг у лоджію, а сирена продовжувала працювати...
       Вийшло добре: його чули сусіди, чула бабуся з другого поверху та старший брат, що раптом з'явився. Як раз у нього завжди є аргументи, щоб привести до тями свого молодшого родича та заспокоїти його.

       За деякий час настала тиша: бійці зализували рани... Звичайно, до наступної гри…