Саламандр

Коли ми з Корою планували наш майбутній дім, я наполіг, щоб у вітальні був відкритий камін.
- Алеж, Петре! – здивувалася дружина. - Чи ти не боїшся, що це небезпечно? Раптом наше маля гратиме поруч і впаде у вогонь? Твоя бабуся розповідала, що в дитинстві ти мало не загинув – на тобі загорівся одяг...
На той час у нас із Корою ще не було дітей, але ми про них міркували.
- Бабуся, - посміхнувся я, - та ще фантазерка. Не пригадую такого.
Але я, звісно, пам'ятав.
Натомість зараз я сиджу біля вогню, насолоджуючись теплом, а круглий, ніби перламутровий ґудзик, місяць заглядає у вікно, ковзає променями по карнизу, сріблить яблуні в саду і легкі тюльові фіранки у вітальні. Усміхаючись, я уявляю собі, як такий самий блискучий перловий ґудзик дивиться на свого двійника знизу, з садового ставка. І, можливо, їм є що сказати одне одному – цим двом місяцям. З глибини будинку долинає тихий плескіт води. Кора пішла в душ і, знаючи мою дружину, можна не сумніватися, що це надовго. А на моїх колінах муркоче, згорнувшись клубком, апельсинова кицька Соня. Вона перська або напівперська, і руда, як полум'я в каміні. Або як моє волосся.
Нелегко жити тому, хто вродився рудим. Це означає, завжди виділятися з натовпу, бути яскравим, помітним, притягувати погляди. А натовпи, на жаль, не люблять тих, хто вирізняється. І хай зараз не середні віки, коли за вогненний колір волосся можна було поплатитися життям, людям, як і раніше, хочеться затаврувати іншого, обмовити, загнати кудись під стіл, у дальній кут чи на край всесвіту. Щоправда, Соні все перелічене не стосується. Вона така, яка є, граціозна пухнаста лисичка, з трохи плескатою мордочкою і розкішним хвостом. Я, Кора та близнюки, і всі наші сусіди в один голос захоплюємося – і справді дуже гарним – кольором її шубки. Ніхто не дражнить кицьку за те, що вона руда.
А мене дражнили. Забирали підручники та зошити, плювали на парту, замикали в класі, а траплялося, що й били. Пекуче почуття образи я пам'ятаю досі, хоча біль вже давно забувся. Одного разу хлопці підкинули мені до ранця живого вужа і сміялися, коли я скрикнув з переляку. Втім, я швидко зрозумів, що змійка – невинна. Цей вуж згодом жив у мене вдома і став зовсім ручним. Я годував його жуками та маленькими рибками, яких спеціально для нього ловив у ставку. Але врешті-решт, він утік до саду і більше я його не бачив. Не знаю скільки живуть змії. Але дуже хочу вірити, що мій ласкавий вужик досі живий і здоровий. Може, гріючись у чиємусь садочку на літньому сонечку, чи повзаючи нечутно в густій траві, поблискуючи чорними боками та спинкою, іноді згадує мене. Адже може таке бути?
Так, чомусь брати наші менші завжди ставилися до мене краще за людей. Все своє дитинство я мріяв поголитися налисо, але мама не дозволяла. Вона пишалася моєю шевелюрою - "як у батька".
«Ти - копія тата, - повторювала, складаючи руки на грудях і вдивляючись ніби всередину себе, уважно і сумно. - Такі ж ластовиння, волосся... зелені очі... Він був таким смішним, твій тато. Коли ми познайомились. Таким веселим. Ми з ним тільки й робили, що сміялися до упаду. Оце був час! Щоправда, синку, ти так схожий на нього, а ходиш такий сумний. Ну ж, усміхнися!»
На жаль, від батька я успадкував лише зовнішність, але не характер. Якби я міг сміятися, коли всередині все завмирало від приниження та страху, якби умів веселити себе та інших... то й волосся кольору клоунської перуки не дратували б так моїх мучителів. Мені, мабуть, відвели б роль шкільного паяця і на цьому заспокоїлися. Але я ріс тихим, сором'язливим хлопчиком, любив читати й вигадувати, а постійні штурхани й глузування зробили мене замкненим, щоб не сказати – полохливим. Я уявляв себе принцом, який рятує Русалочку від смерті, або багатієм, що купує андерсонівській дівчинці з сірниками цілий мішок новорічних солодощів. Я вихоплював з вогню паперову балерину разом із олов'яним солдатиком... І сміливо заступався за всіх нещасних казкових героїв, рятував, пояснював, приваблював лиходіїв на бік добра. Але варто було комусь із однокласників поставити мені просте запитання і до мого язика ніби підвішували гирю. Я блід і заїкався, не в змозі вимовити жодного слова. Дійшло до того, що я опускав очі, зустрічаючи когось із знайомих хлопців, і поспішав прошмигнути повз. Любові однолітків мені така поведінка, звичайно ж, не додавала – виходило замкнуте коло. І тільки вдома, з книжкою віч-на-віч, я ставав самим собою. Хоробрим шукачем справедливості, якої мені так не вистачало у житті.
Якось я сидів біля каміна, їв здобну бабусину плюшку і дивився у вогонь. Черговий томик казок лежав на краю столу, прочитаний, а в голові немов пурхав рій багатобарвних метеликів, щось чарівне та легке, як сни. Полум'я в каміні трохи потріскувало. Над ним, мов мошки, кружляли золоті іскри. І раптом... я спочатку вирішив, що мені привиділося - серед вогненних язичків ніби майнула мордочка. Гостра та цікава, теж вогненна. А потім на найближче до мене поліно виповзла сяюча істота, схожа на велику ящірку чи маленького крокодила. Я навіть бачив крихітні лапки, що вчепилися в обгоріле дерево, довгий помаранчевий хвіст і блискучі очі. Вогняна ящірка повела головою спершу в одну, потім в іншу сторону, немов принюхуючись, і сказала:
- Смачно пахне.
Не можу описати, як вона казала. Не голосом точно, та й який голос може мати вогонь? Напевно, такий самий, як дощ, чи вітер, як гроза, чи каменепад... Голоси стихій нерозумні. А цей згусток полум'я ніби закидав слова до мене в голову, наче пружні м'ячики.
- Це бабуся плюшки пекла, - відповів я, трохи здивований, і, трохи повільно, запитав. - А ти хто?
– Я Саламандр.
Так, знаю, слово саламандра – жіночого роду. Але саме так він представився, і що я можу з цим вдіяти? Я повірив йому, як повірив би будь-якій людині чи істоті, яка назвала своє ім'я.
- А я Петер, - сказав я сором'язливо.
– Знаю. А можна мені теж шматочок? Маленький... спробувати?
Я відламав половину плюшки, вірніше, половину від того, що залишилося, тому що більшу частину я на той час уже з'їв, і простяг йому. Шматок здоби впав у камін, а мій новий приятель спритно підхопив його на льоту і спалив, звернув у крихітну чорну кульку, яка на моїх очах розсипалася золою.
- Ух ти! - Захопився я. - Хочеш іще?
- Я б із задоволенням, - сказав він, як мені здалося, сумно, - але багато не можу. Вогняне тіло чудове. Але іноді так хочеться поїсти плюшок, посидіти у кріслі, погуляти у саду... Як звичайна людина. Потримати тебе за руку...
- А потримай! – великодушно запропонував я і, не роздумуючи, засунув руку в камін.
Її відразу огорнуло приємне тепло. Було зовсім не боляче. І не гаряче, хіба що трохи поколювало шкіру. Це Саламандр ухопився за мою руку і оточив її собою, захистивши від вогню.
- Дякую, Петер. Але більше так не роби. Можеш обпектися.
Я кивнув головою. Тепло піднялося вище - до плеча, звідти до тіла і розлилося в серці якимось дивним, незнайомим світлом. Наче в темній коморі ввімкнули лампочку і виявилося в ній стільки гарного, забутого, цінного.
- Мені час, - прошепотів Саламандр. - Обійми маму, - він трохи помовчав і ледве чутно додав. – І бабусю.
- Добре, - відгукнувся я і підвівся, збираючись виконати його прохання.
Він щось ще прошелестів мені слідом, я не розібрав що саме, але, здається, це було: «До зустрічі!»
Так почалася наша дивна дружба.
Я повертався зі школи і, швиденько перекусивши на кухні, біг у вітальню і сідав біля каміна. Бабусі казав, що замерз і ось зараз трохи погріюсь і тоді зроблю уроки. На щастя, у другому класі багато не задавали. Бабуся бурчала, що це я такий мерзлявий, мовляв, на дворі квітень, плюс дванадцять градусів... Може, захворів? "Ноги промочив, бабусю", - вигадував я. Продовжуючи щось мамротати, вона приносила мені теплі вовняні шкарпетки і змушувала надіти. А зовсім сухі, до речі, черевики ставила біля каміна.
Тільки вона виходила з кімнати, мій саламандр виповзав на колоду, і ми балакали, як давні друзі. Незабаром він так осмілів, що став забиратися до мене на коліна і згортатися клубком, зовсім як вогненна кицька. Або піднімався на плече і лоскотав мочку вуха. Я не боявся, що він пропалить мені штани чи светр, бо відразу, ще в першу нашу зустріч відчув, що він друг. А друг ніколи не зробить боляче, не завдасть шкоди. І справді, він грів ласкаво та дбайливо. Втішав, коли мені бувало погано. І якщо я приходив додому в сльозах, вже через п'ять хвилин нашої з Саламандром розмови починав усміхатися.
- Ти живеш у каміні? - спитав я його якось. - А чому я раніше тебе не бачив?
Скільки пам'ятаю себе, я завжди любив дивитися у вогонь. Навіть більше, ніж слухати чи читати казки. Він сам уособлював для мене щось чарівне, якусь хвилюючу таємницю. І, як виявилося, не дарма.
- Ні, - відповів мій друг, - камін – це лише вхід у ваш світ. А я живу в місті світла. Знаєш, як у нас добре? Дуже багато сонця та вогню, вулиці – як вогняні річки, і кожен будинок виблискує яскравіше за зірку. А ще у нас ніхто не плаче, і ніколи не настає ніч.
- У вас там живуть одні саламандри? – продовжував допитуватись я.
- Саламандри, - погодився він. – Руді люди та коти теж відходять до нас.
- А я?
- Тобі ще рано, - сказав він, і в його словах мені здалася сумна посмішка. - Вирости спершу. Проживи життя. А потім... ти наш, і ми приймемо тебе з радістю.
- А скажи... - у мене перехопило дух, наче я збирався стрибнути в холодну воду, - мій тато теж у вас?
Він завмер на кілька довгих миттєвостей, завис як комп'ютерна програма.
- Звісно... Так, він у нас. І передає тобі привіт. Він каже, що тебе дуже любить.
- Я теж, - схлипнув я, і в очах у мене защипало. Я рідко думав про батька і, чесно кажучи, майже його не пам'ятав. Тати не стало, коли мені ще не виповнилося і трьох років.    Але в той момент я мало не розплакався як маленький. Навіть не знаю, чому. - Скажи йому... я теж його дуже люблю. Дуже дуже. Я так сумую за ним.
- Обов'язково, - запевнив мене Саламандр. - Це я точно йому скажу.
Трохи більше двох років тривала наша таємна дружба. Ні мама, ні бабуся ні про що не здогадувалися. Напевно, часом здавалося, що я, сидячи біля каміна, розмовляю сам із собою. Що ж, діти часто грають у не зрозумілі дорослим ігри, іноді в них навіть заводяться удавані друзі. Але мій Саламандр був справжнім, із вогненної плоті. Я його бачив, відчував, чув його думки і зігрівався його теплом. Він, істота з дивного іншого світу, вчив мене жити. Завжди уважно вислуховував мої скарги на хлопців чи вчителів і підказував, як поводитися. Він вчив мене бути сильним. Посмішкою відповідати на глузування. Відкрито та сміливо зустрічати поглядом чужий, недобрий погляд. Не боятись, відповідаючи біля дошки, а спокійно розповідати. Не знаю, ким би я виріс без його порад. Напевно, забитою, заляканою істотою, яка не вміє ні дружити, ні любити. Так, і того він вчив мене теж. Якби не мій Саламандр, з непоказної лялечки ніколи б не вилупився яскравий метелик любові. Можливо я помиляюсь. Хто може сказати тепер, коли дитинство залишилося далеко позаду? Але без нього я не став би повною мірою собою. І в цьому я певен.
А ще він, як і я, дуже любив казки. Він знав їх стільки, що вистачило б на не одну сотню товстелезних книг. Але він не читав їх, як з книжки, а показував, як маленькі фільми у мене в голові. Такі захоплюючі, що я поринав у них, мов у море, і весь світ зникав, змитий теплою солоною водою його фантазії. Втім, можливо, він нічого й не вигадував. Іди розбери. Правду іноді так важко відрізнити від казки, а казку – від правди.
- Саламандре, -  питав я його, - а як же ви там спите, якщо у вас ніколи не буває ночі? Адже у вас місто світла?
Його легке мерехтіння було схоже на усмішку. Ніби він мені підморгував - бешкетно і ласкаво.
- Світло – воно теж різне. Буває, коли світло та радісно. Світло – і сумно. Світло - і спокійно, тихо і хочеться спати... Темрява не потрібна розуму. Колись ти це зрозумієш. Ось послухай, що мені одного разу трапилось...
Так ми розмовляли, іноді годинами, і всі його історії я дбайливо зберігаю в своєму серці досі.
А потім сталося страшне.
Бабуся увійшла до вітальні, коли мій друг, втомившись від довгої розмови, задрімав у мене на плечі. Я, теж стомлений, схилив до нього голову і заплющив очі, чи то замріявся, чи заснув. Ми обоє поринули в таку світлу ніжність, що не помітили, як відчинилися двері. Бабуся закричала, замахала руками, навіщось вилила на мене ціле відро води. Переляканий Саламандр вогненною ящіркою чкурнув у камін. А я залишився сидіти, очманілий і мокрий, поки бабуся охала і метушилася, то хапаючись за телефон - дзвонити в швидку допомогу, то терти мене рушником.
Після того випадку мене довго не підпускали до каміна. А коли все-таки вдавалося проникнути у вітальню, саламандр ледве висовував мордочку з вогню, але не виповзав на колоду і не залазив до мене на коліна. Мабуть, він боявся бабусю. Ми ледве встигали сказати одне одному кілька слів.
У чотирнадцять років я вперше наважився на підлітковий протест – пофарбував волосся у чорний колір. І став як усі – моє надто яскраве відображення більше не дратувало мене з дзеркала. Але в душі залишилося погане почуття, ніби я зрадив і батька, і мого Саламандра, і якусь важливу частину самого себе.
А зараз я сиджу у своєму власному домі, вдивляюсь у жарке нутро каміна. Терпляче чекаю - чи не майне серед язиків полум'я пустотлива мордочка. Часом мені здається, що ось вона, з’явилась і сховалася. Потім з прикрістю розумію, що це лише гра світла. Мій Саламандр більше не розмовляє зі мною, але я знаю, що він тут. Наші з Корою шестирічні сини-близнюки, Девід та Моріц, люблять грати на килимку у вітальні. Їхнє волосся руде, як хутерко Соні. Весело базікаючи, вони дивляться не один на одного, а у вогонь. І я здогадуюсь, хто відповідає їм звідти.
Вони моя копія в дитинстві, маленькі хлопчики, але характером не в мене, а в діда. Такі ж, як він, винахідливі та смішні. У першому класі вони – загальні улюбленці. Але їм простіше, ніж мені було колись, бо їх двоє. Ні – троє.
І якщо колись я увійду до кімнати і побачу Девіда або Моріца з Саламандром на плечі – я не кричатиму і не поливатиму їх водою. А тихенько підійду та обійму їх, усіх трьох – моїх дорогих та коханих...

(С) Джон Маверік

Переклад  Antar Traveler

Источник - "Саламандр": http://proza.ru/2023/05/11/983