Вiнниця. Книга. Продовження

(до Дня Журналістики)
               

                «Мовчать гробниці й мумії героїв.
                Лиш Слову не вготована труна.
                На світовому цвинтарі із темряви німої
                звучать лиш Письмена»
               
                - І. О. Бунін

           Мені все частіше здається, що наше життя - це постійні метання по березі минулого,  його рельєфами, затоками, мисами і не далекому безлюдному острову. Зникає абрис. Чи під силу нам зрозуміти красу миті, коли сходимо на цей берег-вокзал?!

      А десь у Вінниці зараз живе хлопчисько, який грає у футбол у дворі з друзями, прогулюється по вінницькому лісопарку чи по дубовій алеї парку ім. Ющенко  зі своїми батьками, їсть бабусине варення під грушею,  пливе на катамарані по Бугу, рахує зірки по вул. Грушевського або слухає життєві історії старого сусіда. І навіть не здогадується, що проживає найцікавіший час свого життя. Єдине, чого зараз хоче цей хлопчик, - скоріше стати дорослим. Як же я помилявся, коли хотів того же!

Старпер я. І секрету навіть близько,
не розкривав нікому я раніш.
Та знаю: в Вінниці живе хлопчисько,
я дуже йому заздрю - він живе вірніш.

Не псих я, але заздрю, як він б'ється, -
сміливим я таким не був, заложник слів.
І заздрю ще, як він сміється, -
я так сміятися в дитинстві не умів.

Він вічно ходить в синяках і шишках, -
я був завжди причесаний, ціліш.
Всі ті місця, що пропускав я в книзі,
він не пропустить. Він і тут сильніш.

Він  чесний і прямий, з життєвим гартом,
злу не прощаючи його добро,
і там, де я перо кидав: "Не варто!" -
він скаже: "Варто!" - і візьме перо.

Щоб розв'язати, він питання ставить руба,
де я не розв'яжу, не розрубаю аж ніяк.
Якщо вже він полюбить, не розлюбить,
а я і полюблю, та розлюблю, старий пошляк.

Приховуючи заздрість, буду посміхатись.
Не псих, але прикинусь, ніби я простак, -
комусь же ж треба помилятись,
комусь же ж треба жити не як всі, не так.

Та скільки б не шукав в житті я смислу,
повторюючи, - Доля в кожного своя!", -
все ж заздрю, - десь живе хлопчисько,
що досягне багато більшого, ніж я.

     Далі буде? Про що наша історія? Ні про що! Просто про те, що «далі буде».
     Наші «художні» твори-бестселери ХХ-ХХI-річних епох, все цікаве, захоплююче великим розмахом вабить письменницькими принадами, - це варто продовження.
     Найбільше, - наше життя. Нехай поки ви тільки бачите і дізнаєтеся про нібито «справжнє» життя зі сторінок фейлетонних газет, модних журналів або з популярних телепередач, але за нами майбутнє. Нехай пафосно, нехай перебільшено - ваше право приймати по-своєму. Але це варто уваги. Ми - не короновані принци-писюки, ви – немовлята. Але ви - майбутні королі. Наше життя вчорашнє,  ваше - нинішнє і майбутнє життя - приголомшливі сюжети для наших книг і, можливо, вже для ваших тем і сценаріїв. Великі шанувальники будуть вважати за велике «книжкове» щастя дописати наші письмена. Саме життя вимагає, ні, воно кричить про необхідність продовження. Адже воно щодня тільки починається.


    P. S.

     «І тому моя книга – алхімія! Це цнотлива блудниця, яка багатьох коханців має, але всіх розчаровує і нікому не дає своїх обіймів. Нерозумних перевертає в придуркуватих, багатих в незаможних, філософів у недоумків, а обдурених у красномовніших обманщиків» - Тритемій, Аннали монастиря Гірсау, tomus II, S. Callo, 1690, 225