Fire Time

«Час справжнього вогню»

Дедал завжди ховався за царями, низько літав, боявся власних снів,
Щоб злочини його сховались, в величі — досягнень довготривалій тіні.
Він лабіринт коварно збудував, для тих, хто хтів здолати його світ,
Та запустив туди потвору Мінотавра, щоб звідти а ніхто не повертався, —
Жоден сміливець, що наважиться на мить, на його терени заходити наосліп…
І він ніколи не сподівався, що то буде первісток, його власний син...
«Ой, сину, лише тримайся мене, низин та прохолоди тіней, бійся світила, —
Не лети на сяйво сонця, та на гасло святого вогню, бо опалиш крила.»
Судьби не оминеш, від суму можна народжувати потім багато Дедалів...
Лише єдиний первісток "Ікар", єдиний полетить свого батька далі.


* Легенди. Дедал та Ікар - батько та син. Дедал - скульптор, художник, талановитий чоловік, заздрісний та гордий. Ікар – син Дедала, неслухняний, самовпевнений та безтурботний. Мінос – цар Криту, жорстокий тиран. Найбільший художник Афін Дедал вчив свого племінника Тала. Але з часом він став виявляти, що його учень більш талановитий, аніж він сам. Дедал позаздрив Талу і вбив його, він відвів його на високу вежу помилуватись краєвидом та підштовхнув до прірви, а потім втік на острів Крит. Цар Мінос, володар Криту не про що особливо не розпитував, але тримав Дедала як бранця, змушуючи робити для нього прекрасні речі та створювати свої винахіди. Саме для нього він зробив лабіринт з Мінотавром. Дедал став робити крила, щоб полетіти від Міноса з сином Ікаром. Але під час польоту, Ікар піднявся занадто високо не дослухаючись порад батька, впав в море і загинув.
Дедал самотній та розчавлений горем добрався до Сицилії і дочки місцевого царя підступно вбили Міноса. Мінос прибув за своїм бранцем з дружиною, але дочки запевнили свого батька привітати прибулих, накрити стіл багато убраний та перед вечерею зробити ванну для гостя, де йому прислужували дочки царя. Але коли він сів у ванну, вони вилили на нього чан з кипятком, і вбили його. Дедал же став бранцем у нового господаря...


                *     *     *

Орел з жадобой печінь Прометея рвав, бо мав скажену люті маячню,
Що кригою холодною вкривала омертвілих почуттів кволу метушню.
І тому він нищив витоки, що були повні невичерпного вогню,
Рвав його, та не мав сили духу осягнути всієї любові до життя.
Любові, заради якої Прометей опалив єдині крила та приніс вогонь
Святий, та люди були не готові до справжнього небесного вогню…
І тому, прикутий їх блюзнірством до скелі, він мав залишатися жити,
А весь тягар провини за скоєне, слабодухі Богам віддали з кривдою,
Бо не мали сил знести навіть це, те що було звичайною правдою.
І Боги побачивши те, повернули їм їхню скверну, як роки забуття.


* Легенди. Прометей - провидець, титан, один з синів титана Япета й німфи Клімени Фетіди. Коли титани готувалися до титаномахії — битви проти олімпійських богів, Прометей став на бік Зевса і переконав свого нерозумного брата Епіметея вчинити так само. Афіна, бачачи розум титана, навчила його різним наукам. Під час суперечки щодо того, яку частину жертв люди мусять віддавати богам, Прометей вирішив допомогти людям, котрі жили надголодь і були безсилі проти могутніх олімпійців. Прометей поділив забитого жертовного бика на дві частини. В одну купу склав усе м'ясо й накрив шкурою тварини, а в другу — самі кістки, поклавши на них шматки жиру. Зевс, уведений в оману, вибрав купу, яка лисніла смачним жиром. Відтоді люди стали приносити в жертву богам кістки, тобто гіршу частину вбитої тварини, а самі їли м'ясо. Зевс розгнівався на людей і забрав у них вогонь аби тим довелося їсти м'ясо сирим. Однак Прометей викрав вогонь з Олімпу, взявши його від сонячної колісниці (або кузні Гефеста), і приніс його людям у тростинці. Так людський рід було врятовано від голоду й холоду. За цей вчинок, верховний бог Зевс наказав Гефесу приковати його до скелі і якщо він ніс вогонь людям, то хай люди звільняють його від тих тортурів. А щоб його тортури були страшними та повчальними, то кожного ранку до нього спускався орел та клював його печінку (орган, що символізує вогонь). З часом звільнив його від тортурів герой Геракл.

                *     *     *

Не давайте святині на наругу (зголоднілим до марнослів’я) псам
І не кидайте перлів ваших перед (морально неохайними) свинями,
Щоб вони не потоптали їх ногами своїми (в необачності заздрості)
І, повернувшись, не розтерзали вас. | * (Ев.Матф.,глава 7, вірш 6)
Христос дозволив, і біси увійшли в свиней, побігли геть
Та с кручі ринулись у води — серед землі море. | * (Ев.Матф.,гл.8,в.32)
Та всі потонули в безодні, (бо крила там має лише любов…)
І коли вони жадали більшого, то він розкрив груди, переломив серце,
Та дав їм трохи жару від свого свяченого і не вичерпного вогню,
Але вони злякалися і відсохнулися від нього, бо слабодухі і слабкі…


* Легенди. В Біблії теж є опис великої битви між янголами, де з одного боку повсталих янголів очолив Люцифер, а з іншого виступив Архистратиг Божий Михайло. Ця легенда в різних іпостасях є у всіх прадавніх цивілізацій світу, от тільки змінюються назви головних персонажів цієї кульмінації, яка мабуть і була історичною подією, але отримала з часом статус прадавньої легенди. І якщо в ній у янголів були крила, то вже в більш пізніх за часом оповіданнях, янголи то вісники/посланці, що з'являлись для людей та несли ту чи іншу звістку їм від  імені верховного Бога. Опалені крила, то символ падіння, та неможливості більше повернутися на гору до лона янголів, що залишились з Творцем всесвіту. І тому Люцифер вже був прикутий до пекла, як світу, що знаходиться ще нижче світу людей і символізує його гріхопадіння.

p/s: не шукайте рим, там де їх нема, бо то все лише проза життя...
і у прозі живуть вірші, і у віршів іноді не буває взагалі крил.

                *     *     *

Ви так боялись болю, навіть вугликів розчарування —
Завжди на чужині, в ілюзіях та марних сподіваннях…
Вогонь, що прогорить багаттям, — слабкість, не вогонь,
Він жара не залишить до світанку, марна то примара
Яка розвіється при першім подиху вітрів, бо не любов, —
Любові заздрісний міраж, маленька та прозора хмара.
Та не готова, бо зустрівши справжній жар, тремтиш,
Тобі не відомі не пристрасті, не одностайність почуттів,
Чекаєш більшого, але сама химерного відлуння заздра тінь.

Ви нанівець, до дир, потрете пам’ять, навіть дотик до вогню,
І викреслите всі, для вас образливі та справжні почуття,
Бо не наважувались бути навіть тінню справжнього життя…
Справжній вогонь, то лави вогняної гуркіт в грудях,
Що якщо в прірву океану падає, то стрімголов летить,
Та бачить ще зірок на небі сяйво, яке відлунням мерехтить.
Де вічності сягає справжньої любові кожна невмируща мить.
І океан не охолоджує, все навкруги лише парить,
Бо не падіння то, — політ, хай іншим дивний і останній.


p.p/s:
* на ілюстрації (Янголи проголошують трубним гласом про велику битву під небесами;
Янгол Люцифер спокушає інших янголів повстанням проти Творця Всесвіту;
Битва між янголами, де Архистратиг Михайло скидає Люцифера з небес в прірву...)
гравюри Гюстава Доре.
** Лава, - синонім, не лава підсудних, бо це ще попереду, а з надр землі вулканічна лава.
*** Затьмарення розуму, що не дає змоги порозумінню інших, свідомість, що спрямована лише на власні інтереси, турбота про велич своїх досягнень, що надає право заплющувати очі на долі інших. Боги, що буцімто мають бути безпристрасні, але якими правлять звичайні емоції, що інколи затьмарюють розум і не дають змоги зважувати вчинки та їх наслідки для інших. Крила, як символ можливості бути рівним Творцю, та мати змогу бути по над всім оточуючим світом, та крила опалені, як символ падіння, та назавжди втрачені надії та наміри. — Все це притаманно звичайним людям, але ми бачимо, що в багатьох легендах цим наділяються боги, що жили поруч з людьми... Виводи залишаю вам робити на самоті з своїми думками, бо час змінюється, а проблеми не вирішені залишаються, і людина вкотре не задається питаннями, що вже були неодноразово порушені.