Вiнниця

Єрусалимка, Буг, Собор - щасливе місто,            
де сонце гріло нас і ніч - не для самоти,               
світився кожен лист там променистий -
і ти.

Нас бавили рожеві мрії - ластівок польоти,       
від задухи ми в річці рятувались, де мости,
нам до лиця схилялись верби дотик -
і ти.

Дзвеніли комарі й гітарні струни,
і хмелем пахли м'яті квіти і світи...
Я в Вінниці навіки залишився юним -
і ти.

     Вінниця ночами кличе до мене.
     Перебираю гостре лезо сновидінь. Вони вузьким променем пробились через нещільно закриту ставню.
     А Вінниця мріє легкою ходою осінньо-золотого древнього листопаду.
     Ось дівчинка зі снами-велосипедами з дитячою наївністю скаче в мріях своїх по клітинках на асфальті.
     Ось хлопчик, ганяє днями голубів старими горищами. Він мріє стати поетом або, в крайньому випадку, футболістом.
     Ось старенька, яка просить у вихідні милостиню біля Собору. Яка вона молода в своїх снах, як сміється вона безтурботно і дзвінко.
     Ось чоловік з чорно-білими снами, забрудненими цифрами.  Все це так схоже на бухгалтерську звітність. Але він лише намагається теж навчитися мріяти.
     А ось ворог мій. Як багато злоби між нами прокладено. Вона чорною тінню розлита у його душі. Але тут, у нього на подушці - посмішки і запах бузку... Які ж у нього гарні сни.

       Що залишиться - рядки стертих до дірок молитов і століття по маршруту: святилище - школа - дім - шинок?
       Вінниця укрита пеленою снів, пилом старих кошмарів і попелом юних драм. Вона звучить гучною треллю чужих дзвінків і приховує за стінами старі шрами.
       Це місто з болю, туги і льоду…
     Там вештають думки-блукачі в густому диму, і стікають слова з ниючих ран. Ці вулиці дихають, смакуючи темряву, пилом старих кошмарів і попелом почуттів.
     Я іноді не хочу шукати в напівтемряві туди доріг. Вхід закритий на важкий сталевий засув.

     …Вона, бува, не моя. Та мені сьогодні наснилося знову далеке місто і сльози. Юність, думки, поїзди, ліси, вогники, все, що є в місті небаченого, все прийму собі всупереч. Все прийму, повертаючись в тривозі.  За останній вигин дороги на забутому шляху додому.
     І Вінниця завмерла в очікуванні - затамувала подих вітру, зупинила годинник і я зрозумів, - вам  однаково, що таке доля, поезія, правда… Бо ця таємниця стосується тільки мене.
     Тут годинник відстає на сотні років… Але Вінниця, звичайно, дочекається, вона терпляча. 

                Харків, юридичний інститут, 1971-1977 р.р.
                - з книги «ВІННИЦЯ: живе без нашої згоди», том 8