Про дупу - гумор чи нi?

     Я завжди дивувався, коли слухав пісню – «Розпрягайте хлопці коней, та й лягайте спочивать, а я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать» На біса, думав, цьому стомленому парубку проти ночі длубатись в землі. Чом би йому не відпочити, як всі нормальні люди? Ніч надворі, а йому закортіло, бачте,  «криниченьку копать»? Тепер я знаю відповідь. Вичитав, що це завуальоване фольклорне – «займатися сексом» - Петро Скорук
 
     Київська журналістка Настя Мельниченко вже не один рік збирає давні українські народні вислови, в яких присутнє слово “срака”. Каже, інтерес до обсценної лексики такої тематики в ній пробудила бабуся, яка частенько приправляла свою мову такими словами:
     «Як і бабуся, зараз часто кажу “воно тобі так треба, як до сраки карі очі!” у значенні “не до місця”. “Всраться і не жить” вигукую, коли з чогось дивуюсь. “От сральня!” – кажу, коли бере досада. Ще бабця казала такі перли: “Тобі ото так шкода, як корові заднє коліно всрать”, – тобто, “не шкода зовсім”. Ще від неї записала таке: “Жінка без сраки – як село без церкви”, “Він такий, що я з ним на одному полі срать не сіла б”, “В сраку годне”, “Як не срачка, то пердячка”, “Як голодному срать”, “Як у борщ срать” (про недоречність), “Всрись – а покорись”, “Хто всрався? – Невістка”.
     Коли з’явився інтернет, стало простіше. Вислови про сраку почали присилати знайомі і друзі. Тепер маю в добірці більше двохсот перлів. Ось деякі з них:
     “Як півсраки з-за куща” – кажуть, коли щось погано видно чи зле виглядає.
     “Вари срако борщ, а я піду на солдатів дивиться” – коли щось неякісно роблено.
     “В сраці був, гімно видів” – коли людина говорить про те, про що не має поняття.
     “Сери-перди-грійся” – коли щось не зроблено вчасно, а тепер хапаються, щоб швидше.
     “Не хочеш срать – не мучай сраку”.
     “Як не гівно, то засрана тріска”.
     “Голою сракою по рапатій дошці” – значить, ніколи.
     “Самотній, як палець в сраці”.
     “Коханий – сім разів у сраку пропханий”.
     “Як єсть, то й дупі честь, а як скупо, терпи, дупо”.
     “Хитра срака пердить тихо, а смердить – на все село” – про бабів-пліткарок.
     “Пішов, як за море срати” – коли довго когось немає.
     “Не плети гівно дівці в коси” – не наговорюй на чесну дівчину.
     “Ах ти москаль в сраку граний!”.
     “Щоб тя гівно доганяло” – щоб не було тобі спокою.
     “Їсти – не срати, можна почекати”.
     “Гарна, як срака навиворіт”.
     “Срав пес” – себто, ніц не вийде.
     “Сидить, як срака в гостях” – тихо.
     “Пасує, як сраці фіранки”.
     “Всрайся, та не дайся” – так бабці на Львівщині вчили внучок боронити дівочу честь.
     “Як приємно в полі срати – розвиваютсья думки, вітер яйцями колише, жопа нюхає квітки”.

      Є навіть пісня про сраку: “Летить сова, летить сова кругом села, ручки-ножки підкорчила, хлопцям сраку вистерчила. А ви, хлопці, а ви, хлопці, не дивуйте, сову в сраку поцілуйте”.
     Такі сороміцькі дражливі пісні виконували на Купала.
     Вразило, що люди вважають ці вислови табуйованими. Срака є, а слова люди бояться і соромляться. Я недавно на сайті етнографічної спільноти завела про це мову. Одна жінка відписує: “Я знаю цікавий вираз про сраку. Але не скажу. Бо я вихована”. Думаю: “Ви ж етнограф!” Дехто починає обурюватися, що це невиховано – мовляв, у мене проблеми в голові, що мене це цікавить.
     Видавати ці вислови не збираюся. Колекціоную для себе. Шкодую, що не всі запам’ятовуються. Буває, крутиться в голові якийсь цілий день. Сьогодні крутиться: “Штани мої шаровари, ви ж мене шанували, а я вас усрав”.

     Чим українська сороміцька лексика відрізняється від російської, польської?
     Можна говорити про “анальний” характер української сороміцької лексики, на відміну від “генітального” забарвлення російської. Українцям не характерно матюкатися: “бл…ь”, “є…ать”, “х…ня”. У нас все через “сраку”. Ще є третя група такої лексики – яка стосується богохульства. Її найбільше вживають у Польщі. Але навіть вислови про сраку українські – не лайливі. Просто хочуть сказати так, щоб смачно було – “гімном заліпити”. Лайливих слів, пов’язаних зі сракою, все одно мало. Є, але вони скоріше добрі. У нас до сраки відносилися з повагою.

     Ще сто років тому ця і подібна табуйована лексика була широко вживаною.
     І ця, і пов’язана з сексом лексика була добре знана. Мене цікавило свого часу дитинство в історії – як виховували дітей раніше, з найдавніших часів, навіть з палеоліту. Мені потрапила до рук книжка Марка Грушевського “Дитина у віруваннях і звичаях українського народу” – перевидання 2006 року. Потім я знайшла перше видання – 1907-го. Була вражена, що у другому виданні повикидали всі записи Грушевського про місячні і статеві акти. Думаю: “Що це таке?”. Почала Грушевського копати і виписувати ці його слова. Потім збирала фольклор. Їздила по експедціях і почала знаходити, як говорили про статевий акт раніше в народі. Ми думаємо, що зовсім завуальовано – типу “бандурка”, “криниченьку копав”. Але були значно прозоріші вислови – зрозуміліші для сучасної людини. У нас же зараз поширена думка, що жінка-берегиня виростала у вишиваночці, потім сідала під іконою, брала в руки дитину, і все. Обурює, коли починають апелювати до моральності давньої. Фольклор нам каже зовсім інше.

     “Смішно козі, що срака в грязі” – про сміх без причини. Записала на Донеччині.
     Наступні – з Полтавської і Черкаської областей:
     “А гімна мерзлого не хочеш?” – про забаганки.
     “Чого крутишся, як гімно в ополонці?”
     “Срала, мазала, ліпила – не хватило кізяків”.
     “А там того шумовиння, як на сраці ластовиння” – про інформацію, яку не можна перевірити. З Холмщини.

     Загадка з Хмельниччини: “Маленьке, руденьке, а всякого пана з воза зсадить”. Гімно це. Ще там казали: “Теля в сраці, а баба довбнею маха” – коли хтось розводить паніку наперед.

     З Яготинського району під Києвом порівняння “Срака-кочерга” і приказка “Шукати в сраці шкварка” – це доколупуватися до чогось, придиратися.

     “Сраку в жменю – і гайда” – Самбірський район, Львівщина.

     Далі буде…

                gazeta.ua
                «Євангеліє від Петрушки»
                «Камінчики»