Чув дзв н Укр. язык

Віктор Матюк

Чув дзвін 

Чув дзвін, та не знаешь, куди подівся він та звідки прилетів той знайомий з дитинства мотив?
Жіночій спів душу враз засмутив, вітер той смуток згустив, и по дикому полю спішно покотив комок з болю,
Насипав солі на серце больне, проходить все, пройде й це! Рок шахрайською рукою
Прикриває світло переді мною, навіть, днівною порою, то звіром взвию, но одягну на шию
Натільний хрест, хочу, щоб він теж не знав меж у подоланні безмежного зла,  а смута людська
На пів крока відійшла від чужого столу, доволі людям жити в неволі та залежати від долі так,
Будто мій народ -не спадкоємець волі, а холоп і раб! На небі вже з'явився судьбоносний знак,
Натовп з тих, хто ловить гаву, навіть, коли п'є приємну на смак та подих каву, має всі підстави на те,
Що слово живе до всього страждущого люду колись дійде,
Адже бог шкодує і брата і сестру, але вважає за ваду
Гідність людську! Вона, як примара наганяє на очі хмари,
Бесівскі чари роздувають чвари проміж людьми,
Невже не розуміють вони, що гріхи всі – від Сатани!
Відзуки війни давно вже дійшли до моєї стежини,
Залишились вони на дворі родини, і ждуть, коли коліна пригнуть до землі
Спадкоємці  та учні істини благозвучної, прозорої та мелодичної!
Далекий дзвін в душі надовго засів, його привабив жіночий спів,
Тревожний дух в тілі тремтів, згасав нестерпний біль в хребті,
Грішні люди всі на цій благословенній землі!
Деякі бьють байдики, живуть, як байстрюки,
Піднявшись ні з тієї ноги, ждуть послуги від постраждалої душі!
Вони ж стоїть на межі посередь дикого поля, там ярмо і воля
Збираються вирішувати чужу долю, наш уділ такий,
Що прийшов час буди хозяєвами на землі своїй,
Щоб черпати спокій з тиші земної!
Коли тебе супроводжують в житті троє:  Віра, Надія та Любов, ти можешь знову
Переписувати мережу вимовленних недавно промов, всі твої виголоси сидять під стріхою буття,
Вони змінють тільки наголоси гучні, дійшовши до забороненої межі,
Не все давно вже залежить від бажання грішної душі!
Натиск болю на волю та долю такий,
Що на стежці вузькій
Навіть люд святий колись спіткнеться, коли нога зненацька підвернеться, і тоді всі слова,
Які породили всесильні небеса, пересварить проміж собою людська юрба!
Хіба ревуть воли, коли ясла повні? Життя зовні не тяжке і не брудне,
Ледве тече воно по річці буття, це ж наша земля, тут всі наші набуття,
Але кожна верста знищує пейзаж, и плодить ті місця, де людські вуста
Наповнюють профіль молодого тіла той порослю, що на землю з неба зійшла!
Журба; що цвіла, спокій в інщому місці знайшла, бісер зі слів душу довів до сліз,
Гіркий плід на землі наслідив і зайвий раз довів, що пам'ять людська, як божа роса,
З'явилась, змочила ноги, руки і вуста, та знову на небеса мляво зійшла! 
У всього є своя дорога від Господа-бога, біль та тревога тоже від Нього,
Тільки свобода, не дивлячись перед собою,  співає пісні счасливою губою!
Муза щось шепоче на вухо, недоречна смута в ті тяжкі минути
Відводить погляд від сути земного буття,навіщо нам доля така,
Де щастя немає, і скрізь тільки безлад процвітає,
Але життя триває, любовь його надихає
На великі справи, той, хто не ловить гави,
Стає не цікавим для вовчої зграї!
Вона лає, а скрипаль натхненно грає,
Душа волає щастя знайти, але не в змозі зійти з божої стезі!
На земному путі вянуть не тільки квіти, а й благослосовенні миті 
Творчого набуття, мова створена так, щоб морок та пітьма 
Не перелутали значащі слова, є ж язик і є голова,
Над ними пливуть всякий час голубі небеса!
Господь людський розум підштовхує та понукає дійти до краю буття,
Поки вовча зграя не подолає всі твої набуття! У неї є одна мета:
Зненацька вискочити із-за кутка, щоб чужа нога не дійшла до їхнього житла!
Погляд загнаним звіром блукав по пустому подвірью, він занедбав обіцянку свою,
Яку на днях давав Творцю, але самотужки не зміг до мети спішно дійти, все, як завжди,
Тільки обіцянки одні, але й вони зникають вдалені від обетованної землі!
Закат давно потух, поля мовчать, тільки  сонячний промінь прогрів долоні
І застиглі скроні та помимо волі встиг завмерти на коротку мить,
Щоб до висновку дійти, що, навіть, у пітьмі та суцільній темряві 
Біси залишають всюди свої чіткі сліди! Господи, пощади,
Та зайвий раз грішників спаси, не кидай на свої терези всі наші гріхи,
Адже вони від тяжких наслідків ганебної війни!
Господи, борони всіх нас, хто в свій час
Спілкувався з богами дома та в храмі!
Якась з примар бродить по межі,
Вона ніде не може собі спокій знайти,
То зайде в собор, то вибіжить наружу,
Коли не взмозі влізти в чужу вибагливу душу!
Хто оцінить моє душевне постоянство?
Той, хто весь час зі злобою сперечаеться і хто не помічає ні час, ні пространство?
Він здатен кинути всі свої набуття на призволяще, адже у нього не болить,
І не пече, життя повільно йде по пройденному шляху і в дощь, і в пургу,
Його гріхи у людей на слуху, він напевно з'їхав з глузду, і стрімко зник за коротку мить
В темряві буття, чуть віддалік люди помітили, як старий чоловік відірвав застиглий погляд
Від літер тих, що ховались попід чужих стріх! Хтось біжить від бід, хтось на місці стоїть,
 І тремтить, как банановій лист, що до одного міся зненацька прилип,
Темрява бросила в піт високе чоло, все, що було, в другий світ відійшло!
Запітніло скло погіршило видимість, але не змінився зміст всьго,
Що ніяк не сприймає твоє ество! Навіщо Всевішній нам можливість надає
Спаплюжувати життя своє?  Навіщо небо рве ганебні душі і серця?
Духовна співпраця вінчає слова, які на смітник буття давно вже викинула сива голова?
Кому потрібна боротьба без краю та без кінця? На все воля Творця!
Людей спонукає ганьба, якщо вони стиглять без перестану,
Що їм доля винесла догану за поведінку погану
Замість пошани! Тяжко з долею змиритися,
Хочеться в кімнаті закритися,
Одягнути маскхалат,
Нехая пристрасті киплять, тільки б всі справи пішли на лад!
Колокола гримлять, аж вікна в домі тримтять,
Припадешь до жіночої груді и тобі
Все по барабану, у тебе інші плани!
Нехай хтось пише догани,
А хтось ходить по вулиці п'яним,
Але его портрет висить на дошці пошани!
Навколо неї бурьян и полинь-трава,
Сива голова дивиться на земний частокіл
З блідних та поневіченних війною тіл!
Тінь смиренного буття шукає пристойного життя,
Але його ніде нема, морок та темрява смикають на ходу залізну узду,
Я ж спокіно поруч йду, і постіно жду, що на стежині знайду:
Чи то щастя чи нову біду?
Остаточно ничего не знаю, під скрипом пера засипаю,
Алкоголь не вживаю, руки на пульсі буття постійно тримаю! 
Ляпас, як завіса з туману чи відчай після любовного роману,
Відкриває душі різнобічні почуття, чим далі від гріха,
Тим більше кружиться сива голова, глаза косяться вбік юрби,
Там люди нудні рахують часи та дні свого буття!
Рок виходить на арену без картуза, тобто без кашкета,
Над ним сяє всесильне небо, є потреба без спросу дізнаться про все,
Що різноманіття в буденне життя несе, коли вітер в спину з останніх сил дме!
Чому я кожний раз дивлюсь на відлуння сьогодення,
Праця буденна допікає нас, доля дає людям шанс
Для  віправлення та набуття власного досвіду,
Протяг розхитує сіру бахрому, поки живу,
Надію плекаю, живу та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не летаю?
Відповіді достеменно не знаю,
Спротив зростає, думка блукає десь,
Довготривалий процес залежить від волі небес!
Їхній тандем може привести в чарівний Едем,
Де с кожним днем життя надію подає.
Що довго протриває, Бог про грішників постійно дбає,
А музіка грає, багаття на лісній галявині в суцільній темряві 
Яскраво палає, доля на свій час терпеливо чекає,
І от коли холодний вітер полум'я в душі задме,
А дождь твою стежку зал*є, смута з розуму зійде,
Адже час ледь-ледь невпинно йде і тільки вперед!
Сяйво зірок умножилось, серце розтривожилось,
Ось і прийшлось зійти з буденної стезі, щоб не жити навпаки,
Та порузуммя для себе знайти десь в глибині порядної душі!
Вона запнулась на межі за каміння чуже, поки стоїть руки в боки,
А час невпинно йде, й до чого це зволікання її приведе?
Доля безталанна, наругу над собю ледь-ледь везе,
Ніхто не знає де й коли вона зустрінеться з талановитими людьми?
Розплата прийде, а де й коли? Цього не знаємо ми, завжди, ще з давньої пори
Люди супроти волі бога йшли, розбивали до крові ноги свої, бажали свободи,
краси та вроди,
Адже всім дане повчання прощення за гріх в ділах мирських,
Они весь час разом, як в скорлупі горіх, небесне прощення пошле Творец для тих,
Хто душевного спокою в буденному житті давно уже досяг,
Кожний його крок зменьшує темряву і морок,
Щоб заклятий ворог ніколи не зміг
Знайти в чужій душі залишки нестерпної біди!
Як не суди, як не ряди, навредишь тільки собі,
Коли навкруги розійдуться круги на воді
Після потрясіння рідної землі,
В душі залишаться тільки плями брудні! 
Коли ти прийдешь в кінці кінців до тями,
Глядь, а  ти по простаті своєї душі
Знову не повірив божому слову!
Ніщо не нове на землі, коли рядом з тобою слуги твої,
Православні поводарі! Про потомків своїх я розповідь веду,
Невпинно жду, що мені успіх принесе, адже вітер дме туди,
Звідки біжать люди всі, щоб не бачити чужої біди!
Старики сліпі, що в цих місцях живуть,
По дорозі буття з надією ледве бредуть,
Але що ж вони на тому путі для себе знайдуть?
Судьба поруч спостерігає, як людина перешкоди долає,
Потім їй Господь дорікає, що все те, про що небо прорікало,
Своє місце знайшло, воно віднині не пусте, коли на останню зупинку прийшло!
Спітніле чоло повільно пливло по річці забуття,
Щоб раз та назавжди втікти від беди!
Не тремти, не трясись, зажди, почекай,
Себе в руках тримай, наше життя неспроста
Раннім ранком покріває волога холодна роса,
Земна краса благословенні богом края не оминає,
Вона картуза на високе чоло силоміць натягає,
Та знову довго чекає, чого душа забажає?
Свавілля тримає, воно терміново наполягає,
Щоб кожного бідняка доля і рок швидко загнали в гроб!
З виду грізний Господь держить людей впроголодь,
Щоб пусті боягузи не вставали поперек знаменної стезі,
А самі захищали рубежі своєї держави, де Лукавий
Готував перемогу над господарями православної держави!
В мить яскраву його силоміць відправили до темниць,
Де дим стовпом стоїть і дощ постійно капає з покатої криші,
Хтось  ще торік піднімав крик, що у нього душа давно болить,
А серце плаче, життя йде слідом за вдачею,
Але про все про те його вдачу на своєму подвір'ї длавно вже не жде!
Вітер пиль жене повз стежину ту, що збоку примикає до зеленого ганку,
Нехай з ранку з'являться миті святі на кшалт счасливоъ сім'ї!
Навіщо мені бути душею суспільства, коли в ньому зовсым немає душі?
Там тіьки бійки та чвари одні, потім в ночі - звуки семиструнної гитари
Не дают спокою тобі, біль в душі, спітнілість на високому чолі,
Маска байдужості на щоках, всіх нас провокує безглуздий страх
На забуття прийдешнього життя! Всі міркують проміж рядків,
Про приємний нічний жіночій спів під вікном своїм, втім
Холодний дим втерся в твій лоб на дуже довгий строк!
Назад не повертаются тільки люди ті,
Які собі новий притулок знайшли
Посеред холодної крижаної зими!
Нікому немає діла до нас,
Все, що залишилось в головах,
Стримує кожний впевнений крок туди,
Звідки не повертаються навіть люди святі!
Слова летять, миттевісти тримтять, буття наводить неприємний жах,
Продувжуються хороводи на кістках, страх опанувує кожну мить,
Залишь собі ті важкі часи, коли ти не вмів піднімати руки догори и не здіймав крик,
Щоб твій великий кадик не облаяв місцевих бариг!
Хто їм на очі попаде, живим до хати не дійде,
Адже час плине, невпинно тече, вітер нестерпно дме,
Він всі гріхи вижине на смітник буття, назавжди та навіки!
Славетні мужі праволславної дежави разом повстали
Супроти ворожої спільноти, нахабні рожі острахи множать,
Але нічого вдіяти не можуть! Ніхто не знає,
Коли пітьма кожного на його дворі, чи в путі спіткає,
Чи буде він в змозі вижити в тій тяжкій дорозі?
Господи- боже, Ти - мій спільник, Ти – очільник
Мого повсякденного життя, інших провидців поруч зі мною нема!
Суцільна темрева та розмокла від дощу православна земля, завжди так буває,
Коли клопіт нам набридає, ось тоді від мирької суєти біжишь ти, але куди несе тебе доля,
Скрізь зловрадний біс гарчить на коротку мить земного кохання, ти не знаешь дочасно,
Коли вступиш в бій рукопашний і з ким?  Не простіше б було, якби високе чоло
Саме змогло на всі питання чемні відповіді знайти, та заплатити небу всі свої борги,
Але життя по накатанній стежині впевнено йде, вітер йому в спину дме и несе туди,
Де немає тяжкої долі і біди! Краще промовчу і не стану винуть у всьому свою долю та судьбу,
Життя на зуб пробує всіх нас, розплата за кожний гріх и кожний цвях,
Що терчить на путі, посилює нестерпний біль в грудях! Це жах,
А не життя, куди поділись всі мої колишні набуття? 
Чи знає Всевишній, що, чим ти нижче прогнешься,
Тим швидше задихнешься від духоти,
Зайвий раз не тримти, колись і ти дійдешь до бажанної висоти,
А поки надійся і жди, що дощові зливи спотворять значне диво!
Все колись прийде в зазначений час, церковний дзвін відгонить гріх
За межі твоєї долі, спротив совісті є ознакою боротьби світла і темряви,
Жінки і мудреці не повинні приймать участь у метушні та  суєті суєт, 
Біс кричіть: «Ні! Нехай проходять дні мирського життя – це формула земного буття,
Так вирішив небесний суддя, він все робить для вдосконалення повсякденної боротьби,
Від неї і не туди, і не сюди! Надійся і чемно жди, коли ж і ти сможешь зібрати плоди свого зусилля!"
Холодне повітря дме по глухому подвір'ї, воно тяжкі думки кудись жене,
Адже душа болить, життя – це коротка мить осяяння, твої знання зрання
Кудись біжать, слова і думки на подвір'ї тримтять, як осинові листки,
Їм тяжко йти по земній стезі, де ти – не ти, а твої думки – зовсім не твої!
Зажди! З висновками не спіши, не суперечь долі, не насипай фунт солі
На повсякденні рани земного буття, доля твоя залежить тільки від Творця!
Тобі все це спричинює біль, скільки б ти не приклав зусиль, більш, чим є,
Вже не буде, адже повітря сухе на велике набуття тебе не надихає,
Ветер плає, доля з нами грає так, як забажає,
Зате, незважаючи на все,
Господь на нас завжди чекає!
Він заздалегідь знає, що кожний з нас на землі – нікчемний гість,
Він всякий час тремтить, а перед ним провідна зізка до ранку мерехтить!
Повного щастя на землі немає, скрипаль на вершині гори постіно грає
И нагадує всім, що божий дім не на землі, ад на твоєму подвір'ї,
Жити по Вірі та совісті тяжко, жити без Віри в бога - страшно,
Щоб не відбулось десь там, де колись прийдеться нам
Відповідати небесним богам на осуд натовпу,
Ми всупереч гріху признаємо всі втрати
На земному полі раті! Навіть ума палата
Не пошкудує ні сестру, ні брата
І відправить їх за грати,
Коли небо буде волати,
Що надія не покидає люський розум навіть посерд ошарпаних могил!
Якщо вже не залишилось ні міці, ні сил, тоді стій на місці, збири до купи
всі свої гадки,
И смиренно жди, коли хтось крикне з полонини: «Об*єднуй та направляй
Свою смуту і печаль на стежину, що віднині поведе просту людину в благословенний Рай!» 
Каміння збирай на своєму путі, з полегшенням зітхни, що ти не дуже старий,
І маєшь надлишок міці і сил! Сліди померлих поколінь закриє пожухла полинь,
Навіть безсмертний геній та його творчий дух не сприйматимуть на дух
Людську слабкість, як мизерний звук, який вислизнув із чемних рук!
Забудь про все, що душу нга куски рве, адже не ревуть воли, коли ясла повні,
В повітрі кружаться листя жовті, про себе постійно нагадує бавовна,
Вона зовні та й усередине рахує смиренного життя ночі і дні,
І віддаляє душу все далі від далекої старовини!
Яке тільки горе не забирає час, убезпечуючи нас
 Від витівок і коників на стезі земній!
В час сумний розум безумний
До висновку сам колись дійде,
Що життя земне напевно пройде,
Як яскрового світла мить!
Нам треба жити і людські надбання спонукати на чемне життя!
За кожним авторсим рядком стежить божественний канон,
Він супроводжує дзвун, платить алтин дзвонарю  за стужу і спеку,
А про прийдешність далеку нам колись будуть розповідати білі лелеки!

м. Ржищів
10 серпня 2023 г.
8:15