Земля ждёт сына

ЗЕМЛЯ ЧАКАЄ СИНА.
\Оповiдання\
О Беліченко.
Довгий холодний зимовий вечір. З сіро-пурпурпурової сипле, сипле білий-білесенький сніжок, вкриваючи у Соколянці своєю ніжною ковдрою опале листя, голі гілоки дерев та ба шифер простих селяських хаток.
Закутана в теплу шаль, Бабця, Миланія Миколаївна Тутешня сидить за  столом  oдна-однiсiнька у своїй великій хаті.
  “Зем-ля! Зем-ли-ченько! Мо-я! На-ре-шті,--радіє селянка, схиливши  свою  сиву  голівоньку   над  “Державним   актом  про  право  власності  на  землю”.
   “Зем-ля!  Зем-ли-ченько!  -  з  гіркотою  в  серці,  думає  старенька. — Та  що  мені  з  того?  Якби  вони  дали   її   хоча   б   років  двадцять  тому,  я б  розкрутилася.  А  так… Змушена буду здати її в оренду… за безцінь. Сама ж бо обробити її вже не  годна».
 Жінка перевила погляд своїх сумних сiрих очей на чоловіка та  трьох  синів,  які  приязно  всміхались  їй  iз  пожовклого  сімейного  фото,  що висіло  просто  перед   нею  на  стiнi .               
  “Миколо! Мiй любий!  Я  так  палко тебе кохала!  Не зчулась  як  багатодiтною  стала.  А  потім – війна.  Ти  пришкандибав  десь  у  сорок   четвертім  на  правім  протезі,  а  в  нас—нi  кола,  нi  двора.  (Пожежа пожерла все,  коли фашисти  пустили  півня.)  І   почалось    восстановлєніє.  Через  цю  важку  безкiнечну  щоденну  роботу  (а  треба  ж   було   мeнi   в   колгоспi  механiзаторам   їсти  варити,  город  довжележнний,  шiстьдесять   соток  обробити   та  й   малим   уваги   хоч   крихту  придiлити)  я  охолола, зачерствіла зовсiм. Жила  з  тoбою  вже  так - механiчно, за iнерцiєю.
--Щаслива ти, Милашко, твій ладо повернувся живий! – заздрісно казали мені ті, чиї чоловіки та сини не повернулись з війни.
  Щоб не рогнівати Бога, хіба сміла я перечити їм: ану, спробуйте, мовляв, людоньки, з калікою.. Мало того що всю чоловічу роботу по господарству потроху перебирають підростаючі сини, так воно ще чарку зайву хильне – і ледь що не так, одразу кидаєьться в  бійку. Нерви в нього, бач...
  Якось  одного  разу,  коли  наші  орли   вже  парубкували,  ти  попросив  мене:
--Сходи-но, буть лaска, Милашко, в Павлоч –  получи  мою зароблену мiзерiю!”
  --Менi  нiколи  ходити   по  сiм  кiм. Чвеньдяй  сам, - сердито буркнула  я.
  Ти  розiзився,  грюкнув  з  усієї  сили  дверима.  Одягнувшись  мов  на парад, пішов сердитий…
  Гос-по-ди!  Та  хiба  я  не  знала … Ти  частeнько,  бувало,  пiдбивши  якiйсь  вдовицi  чобота,  любив  напiпитку   хвалитись   усiм:   “Бач, який  я  герой   Як  я  фріця  бив!”  Чи  не  раз   мої  подруги-односельчанки   кричали   у  двір:  “Iди-но,  сусідко,  забери  свого   вояку.  Вiн  там  пiд  тином, либонь, себе у сні під Курском бачить”? Гукнувши  хлопців,  щоб   хоч   трішки  підсобили, не  зважаючи  на  глум-пересуди,  йшла. Все-таки жалко, як-не-як, чоловiк-батько.
   Ти пішов… Нi  пiзно  ввечерi,  нi  до самого ранку  ні  слуху про тебе  ні  духу.
Я ж стомлена звечора лягла спатоньки: прийде, мовляв, куди ж йому подітися? Вночі прокинулась. Відчуваю: на серці тривожно. Сталося щось таке, чому зарадити вже неможна. 
Вранці наступного  дня з  Павлочi  телефоном  завклубу повiдомили: «У нас тут вашого  вчора вночі  авто  переїхало».               
  Винного—тодi  так  i  не  знайшли. А,  може,  так   воно  й  краще?  Хiба  б  нас  втiшило  те, якби  когось  за  законом  вiдiрвали  вiд  рідні? О!  Я   це  добряче (ще й  як!)  збагнула, коли  сiв  на  лаву  пiдсудних  найстаршенький—Микита. Трапилося  це  зовсiм  випадково.  Щоб  “пiдхалтурити  копійчину” для  своєї  сiм’ї  (у  ньго  ж-- дружина  Катерина  й  син  Олег), мій  домовився  з  сусiдом    Василем  привезти  йому полови для  худоби. Випили  вони спочатку, значить,  за  спрaву  “по  сто.” Та  й - у  поле!  Не  встигли  вигрузитись - їхнiй  єдинак  вже  й  нахилився  над  тiєю  клятою  половою, неначе  не   встиг   би, немов  вона  кудись  поділась  би.  На  жаль, мій  любчик  не  помітив ззаду   того  жаднюгу,  хотів, як  вiн   потім  свiдчив  у  судi, здати  авто  назад  та   й… Го-с-поди!  Як  важко  мені  тепер  дивитись  в  очi  Явдосi!  Хоч  з  обiстя  не  виходь.  “О, Бо-же    мій  милий!  Чому?  За  що  Ти  караєш?”  Я   начебто   нiчого  такого…  Правда,  все  життя  самогонкою  притоговувала,  щоб  звести  кінці  з  кінцями. Невже сpавдi: що  посiєш…
   Бабця  ще  раз  зиркнула  на  “хвамiльну” світлинку.  Слава Богу,  хоч  у  Петра  все гаразд. Приїздив  до  мене  минулої  недiлi  зi  своєю  Ларисою та  маленьким Назарчиком. Ото радості було! Повнісінька  хата. Запропонувала   я  йому, середущому : «Бери,  синку, землю;  бери мою нову  хату—Газдом будеш!  Ти  маєш  на  це    абсолютне   право, адже  пiсля  смертi  батька   ви  разом  з  Микитою  допомагали  її   добудовувати.  Не  те  що  Вiктор,  котрий  тоді,  після   армії,  в  Київ  подався шукати легшого хліба. Та не схотів Петрик залишити свою Попільну.  Маю, каже, трьохкімнатну квартиру, кручу баранку. Нащо воно мені треба, життя розпочинати  в сороковник, ніби з чистого аркуша. Най краще Вiтьок! Він  бо  й   так,  повернувшись   зі  столиці,  де  йому фіг  що  світило,  решту  життя  з  Ганною, з якою з нюхався ще в  Києві, у  метробудівському  гуртожитку,  мучиться в злиднях у  нашій  повоєнній  мазанці. Невже  Вам,  мамо, анітрохи  не жаль його  бідолашного?    
  --Так  він  же, синку,  не-тя-му-щий!—мало  не  заплакала  з  відчаю  я. --  Вештається   десь  там  у  лiсi  з  ранку  до  вечора, вдаючи, гейби він щось робить, а сам дров, щоб  протопити  взимку  в  холоднiй  хатi, привезти  не  ладен. Лісник,  жалуючи  його, “закриває”   щось  там  “по-середньому,”  щоб жінка та донька не здохли з голоду не здох, мов пес бездомнмй.
 --Так  воно то  так, рiдненька!  Проте… Хіба не може, мамо, людина змінитись? Он і наш сусід Стефан Карлик, зайшовши якось в молитовний дім до штундів, шукати втіху на дні перестав, неначе хтось його, ніби компьютер перепрограмував.  Йому люди навіть свої паї в оренду здають. Говорять, він найліпший господар у селі. Чоловік порядний, тямущий.
 --Так той зазирав у чарчину, бо була на те вагома причина. Він любив свою Наталку, а вона, курва, все з Іваном Велетнем… З ним отримую оргазм, мовляв, а з тобою ні. Тільки оце після її смерті почав жити цей чоловік з іншою жінкою душа в душу. А в нашого Віті пияцтво, либонь, ге-не-тичне. Від батька, - лукаво заперечувала я, а самій так хотілося вірити, що й він…бухати по-чорному зав’яжавши,  за розум візьметься. Тим паче, сподіватись більше ні на кого: чоловіка вбито, старший син – у тюрмі, середющий властувався добре в місті, а цей наймодший – все-таки в тут, поруч, у Соколянці.
Зем-ля! Зем-ли-ченько! Як же тобі, годувальнице, раду то дати?
Довгий холодний зимовий вечір. З сіро-пурпурпурової сипле, сипле білий-білесенький сніжок, вкриваючи у Соколянці своєю ніжною ковдрою опале листя, голі гілоки дерев та шифер простих селяських хаток.
       Може, даремно турбується мати? Завтра сини, можливо, вже все вирішуватимуть самі... вже без неї.
 
29 січня   2002  р.  – 11 вересня 2007р.