Десь в 1997-му, або ранiше

Десь в 1997-му, або раніше, взимку, брат взяв мене в магазин. Поки він був там – Я гуляв по сніжку, вийшов на лід і впав – дуже боліла рука. Плакав, орав. Так що додому він привів мене всього в болях. Помню, що мама запросила мене полежати на дивані, дала жареного м’яса, свіжини.
А десь через тиждень чи декілька днів, ми з нею поїхали в Суми в лікарню. Був Грудень.
Там мене повели до того, що по кісткам – і він сказав, що треба ламати знову – поламана рука швидко зрослася і неправильно. Так і зробили. А Я поорав-поорав знатно там, далі швидко наклали гіпс, пов’язку – «Будь здоров!». А як же довго ждали своєї черги до кабінету – дітей було багато, обласна лікарня як не як; лавочки з дірочками, незручні; поки нудився – дивився в вікно і рахував машини: круті та обичні, типу москвичі, жигулі, волги, скільки проїхали по шосе в один ряд, підряд; дуже любив ці класичні «раз-и?» сумські маршрутки, а вони були ще й різних кольорів і кожен колір – з певним номером: дививожа.
До тепер помню де він був, кабінет того ортопеда.

Через тиждень, іще в лікарні, мама купила мені «Тетріс», а може їй передали. Білий корпус, 8 ігор. Вона думала, що Я не зможу грати поки рука в гіпсі в позі. Ще й як грав, пальцями руки, не всіє же рукою! Цей факт чомусь був кумедний їй, моїй рідні вдома.
Потім, вже вдома, тижнів через 2 чи 4 – папа повіз мене до роменського ортопеда чи хірурга, який пилкою пиляв мій гіпс.