Чи нема зайвого квиточка?

Чи немає зайвого квиточка?

Начиталася я за весь день всього вдосталь. Голова обертом. Треба б відволіктися. Піду, - думаю, - в кіно. Давно не була. Йду. Дивлюся. Сеанс через 5 хвилин. Повинна встигнути.
Але біля каси – «Всі квитки продані». Пропонують лише на наступний сеанс. Купую. Думаю, - в сум'ятиці пройду, а там – сяду абикуди або постою. Натовп. Наближаюсь ближче до білетерів. Дістаю квиток. І жах – у них місця – синім, а у мене – червоним.
Гаразд, тримаю хвіст пістолетом і стрімко прориваюся прямо до буфета, - ніби туди і  йшла. Щось купую. Вже жую. Раптом чую: контролер кричить: - Тримай безбілетчика! Тримай безбілетчика!
Думаю, - прикинуся, що не знала, на якій сеансу мене квиток. Купила, - мовляв, - не запитуючи. Але не обертаюся. Бутерброд мій, проте, зависає в повітрі і бачу – білетер метушиться довкола мене і кричить все:  безбілетчик! безбілетчик!
Я мовчу зацьковано, але помічаю, що дивиться контролер кудись мені під ноги. Поглянула, і мені полегшало: в ніг моїх бігає якийсь песик, його намагається зловити білетерка.
 - Це ваша собачка? – запитує вона. - Ні, - гордо відповідаю я. Якби вона була моя, вона була б з квитком, і так же гордо простую до залу. Проте, ти ба! Дорогу міні перегороджують дівчинка з матусею: - Віддайте нашу парасольку. Парасолька у мене не дуже дорога, п'ятигривнева, але все-таки моя. Мовчки знімаю пальто і пропоную його насідаючій жінці. -
 Навіщо мені ваше пальто?
 - Ви можете вимагати його з тим же успіхом, як і мою парасольку.
- Чого ви причепилися зі своїм пальто?
- А ви зі своєю парасолькою?
- Ви – контролер? Вічно мене за кого-небудь приймають. Погоджуюся: - Ну, допустимий, я контролер. Ну і що з того, - мені не можна мати п'ятигривневу парасольку?
 Проте, все вирішилося просто. Звідкись з'являється контролер і в руках у неї дійсно парасолька – така сама, як у мене. Лише ручка закінчується гачком, а не шнурком, як у мене.
Нашвидку соромлю невдалих шерлок-холмсів і поспішаю до залу. Там вже темніє, але помічаю діток поряд з папою і одне містечко.
 Минає чверть фільму, з'являються молоді люди і шепчуть: - Ви на своїх місцях сидите?  Мовчки поступаюся. Раз всі квитки продані, місць, звичайно, немає. Що ж, сідаю на сходинку біля виходу. Дивлюся, підходить служниця-старушенція і говорить мені на вушко: - А тут сидіти не можна. Ідіть на своє місце.
- Бачте, я запізнилася, а місце моє в середині, не хочеться людей піднімати. - Але все-таки.
- І взагалі-то у мене далекозорість, і квитки в третьому ряду.
 - А навіщо ви брали?
- А інших не було.
 - Але мій обов'язок, - мене можуть лаяти.
- Знаєте що,  не заважайте мені дивитися фільм. Бо, я ще напишу на вас скаргу, і тоді вас точно.
- Та ну вас, - і йде.
Так, натерпівшись, я благополучно додивляюся кіно і, спустошена, вивалююся з натовпом назовні. На останній сеанс квитків теж немає. І то тут, то там спалахують питання: - Немає зайвого квитка? Всі відповідають: Немає. І я теж. Звідки він у мене: адже я переглянула фільм.
Хоча ж є. І я дістаю цілісний квиток і протягую тому, що запитує.
Натовп кричить: -  Мені, мені, мені!
 Я заспокоюю жестом:
 - Квиток же один.
 І червонію.