Юстиниградци

"Бий жидів, спасай расєю!" — горлали більшовики, підбурюючи та призиваючі до низинних почуттів місцевих мешканців, коли пробуджували міжнаціональну ворожнечу на теренах України, на початку 20го сторічча. І мало хто знає, що під таким гаслом була страшна різанина та колотнеча. Я не стану пререраховувати всі жахи того часу, як з оповідання мого татуся, так і з тих документів, що раніше були на теренах інтернет і що з часом почали зникати, бо були написані з оповідань очевидців. Деякі діти взагалі вижили, лише тому що їх спрятали та назвали своїми місцеві мешканці. Бо яке діло для божої людини, кормити п'ять своїх ротів, чи шість і назвати його своїм сином чи донькою? Але були й інші, що вбиваючи грабували їх майно, та інші "маленькі скарби", бо а ні хто ж не згадає, ніхто не заступиться за безпорадних людей покинутих на призволяще... Саме так зникло 10 містечок, яких зараз не існує в Україні і від яких залишились лише спогади, да і то, тому що були свідки. Та були і ті, хто вважав що про це не маємо права забувати ніколи, бо навіть землю де були ті містечки проорали і тепер там лише трава та бур'яни... Саме так було і з містечком Юстиніградом.

Як утворилось це містечко?

Але почну я своє оповідання не з цього... а з часу, що теж минув, але не так вже й давно, а було це в 2007мому році. Коли мій батько вже був дуже хворий, він лежав поруч, саме тут в моїй творчій майстерні де знаходжусь я і зараз, на своєму ліжку, де поруч я працював за комп'ютером. Його обурювали думки та спогади, бо після хвороби він вже все пам'ятав не так живо... але він чомусь вирішив зі мною поділитись спогадами про історію його бабці, що померла там, в окупації, — де він народився. — На островах біля Куйбишева, на території останнього в своєму житті радянського полону...

Кавказ палав від навали Турок, і місцеві жителі бігли куди могли від того лиха. Так, з своїм першим чоловіком бігла від лиха й бабця мого батька, тоді дванадцятирічна дівчинка, яку з собою взяв один місцевий армянский іудей. Сама вона була армянсько-єврейського походження. батьків її вбили, а взяв її собі як дружину чоботар, що покидав Кавказ в важкі роки й направив цей біг від лиха, на тоді затишну Україну, де вони оселились з іншими Євреями в селі Соколовка і де було дуже багато різного роду ремесленіків, які заробляли не сільским господарством а ремеслом. Перший раз я про неї почув від своєї бабусі, матінки мого батька. Дивлячись на мене, вона раз сказала, ти як Белла, твоя пробабця, ні одна емоція не скривається на твоєму обличчі, бо ви їх не вмієте скривати, тому дурні люди інколи будуть боятися тебе, бо будуть хибно толковати те,  що бачать, не розуміючи змісту цих емоційних станів та їх причин.

Її чоловік, що був набагато старше Белли помер від хвороби, яких тоді вистачало, але в них народилася донька, яка залишилась на фамілії її першого чоловіка — Шура Фельдман. Белла була дуже красива молода жінка, її волосся трохи вилось і було чорне, як воронене крило, а великі міндалевидні очі відбивали небо. Саме так про неї розповідала бабуся. Вона була похована там, де народився її онук. На островах біля Куйбишева, за колючими гратами однією з "шаражкіних контор", яка з'явилася і була створена на базі парку обладнання, вивезеного в еміграцію київського заводу ім. Артема , доречи за евакуацію якого був по партійній лінії відповідальний мій дідусь, і де примусили працювати мою бабцю "як талановитого хіміка"... і о іронія, вона створювала хімічне озброєння. Благо, що його не пустили в ход під час другої світової війни і її совість залишилась не забрудненою. Але після повернення в Київ вона відмовилась працювати хіміком, і все життя залишалася лише домогосподаркою, що інколи допомогала вчитись своїм синам вирішуюи математичні та хімічні формули, та роблячи пояснення незрозумілих тем. Але цей розказ не про неї, а про матінку її чоловіка.

Коли почались масові погроми в Юстіниграді, Белла вже мала свого другого чоловіка і була вагітна від нього. Вона мала попит  того, чим все може закінчиться, і вже не роздумуючи бігла від того лиха в Київ, хоча її чоловік пропонував їхати з ним в Америку, але вона боялась, що не витримає важкої дороги будучи вагітною і втратить дитину і тому обрала свою власну долю. В Київі її приютила громада євреїв з подолу, і вона оселилася в маленькій кімнаті в напів підвальному приміщені, будівлі на Ігоревській, де і народився мій дідусь — Ліневич Борух Меєрович, про що свідчило його свідотство про народження, але, коли він отримував паспорт, то в заяві він написав ім'я Борис і змінив своє ім'я по батькові на Маркович. так з'явився Борис Маркович Ліневич з яким в Бердянську вперше в своєму житті познайомилась моя бабуся Ніна Петрівна Базілевич. Але розповідь не про їх не легку долю, а про той клятий розказ який мені розповів батько того вечора про містечко Юстинівград. Я тоді общшукав інтернет, та знайшов свідчення свдків того жаху, зробив записи з слов батька всіх подій, та дещо переписав в знайдених свідченнях знайдених в інтернеті.А ле час йшов, і я загубив той блокнот, загубив в апам'яті і назву того містечка. А сьогодні, перебираючи старі папірці, в мої руки потрапив альбомчик моєї бабусі Ніни, де були фото що вона зберегла. Я почав раздивлятись їх, інколи перегортаючи, та читаючи те, що залишилось на зворотньому боці. Одна фотокартка дідуся, ще молодого, мала такий зворотній напис, що він залишив там:

"На память моей дорогой сестре Шуре Фельдман. "
(і підпис) "Боря Линевич.
М.Юстиниград 19 (27/I) 25 г." (25 було написано великими цифрами та обведене декілька разів... в друге вже моїм батьком, дивлячись на літери...) Бо саме Шура, а не тільки її мати Белла, була маленькою дівчинкою, що все бачила, та розповіла про те своєму улюбленому братику... а окрім того. вона ще була уродженою юстинеградкою, одною з небагатьох, хто покинув рідне для неї містечко живою.

Мій батько, наказував мені розповідаючи, — "перекажи це моїм онукам, бо я завтра вже все забуду"... Тоді я сказав "Гаразд, перекажу, спи спокійно..." але потім я карав себе неоднаразово, що не зберіг той блокнотик в клітинку і не пам'ятаю назву того містечка навіть щоб набрати в поісковіках... але сьогодні назва всплила, а може саме сьогодні і настав час виконати обіцянку свому батькові Юрію і розповісти світові про "Юстиниград". Бо коли людина забуває про те що накоїла в минулому і за що назавжди відповідальні її діти, починаються нові війни...

"Юстинград (Устинград) – українське містечко,  Київської області.
Містечко знаходилося на території Липовецького повіту Київської губернії, на річці Конелці, за 27 верст від станції залізниці, на території сучасної Черкаської області Жашківського району України.

Утворився у 1825 рокі, після проголошення декрету Миколи І про вигнання євреїв, які не займаються сільським господарством. В результаті цього указу євреї із села Соколівка переселилися на   незаселену землю по інший бік озера, продану ним місцевим паном, і назвали поселення на честь дружини пана (Устини, що заступилась за них та умовила чоловіка продати ту "кляту землю" єврейській громаді) - Юстинград. Багато євреїв містечка іммігрували до США і Палестину на початку 1900-х років.

Якщо дуже стисло: у серпні 1919 року, у Юстинграді відбувся єврейський погром, під час якого загинуло до п'ятої частини єврейського населення міста. Під час німецької окупації, 27 липня 1941 року, населення міста було знищено, і місто припинило своє існування. Наразі земля колишнього Юстинграда використовується як пасовище для випасу господарствами сусідніх сіл."

"Багато євреїв містечка іммігрували до США та Палестини на початку 1900-х років. У серпні 1919 року в Юстинграді був єврейський погром банди отамана Зеленого, під час якого загинуло близько 150 євреїв. У погромі було спалено 400 будинків, що належали євреям, 140 магазинів, паровий млин, 6 шкіряних виробництв, 3 заводи сельтерських вод, позиково-ощадне товариство, 6 синагог, 2 лазні.

За радянських часів перед Великою Вітчизняною війною Юстинград входив до складу Жашківського району Київської області УРСР. У ньому проживало понад 150 євреїв. Юстинград було окуповано німецькими військами 24 липня 1941 року. Частина євреїв до цього встигла евакуюватися, а військовозобов'язані були призвані до Червоної армії. У липні жовтні 1941 року містечко знаходилося під керуванням німецької військової комендатури. За її наказом було створено сільську управу та допоміжну поліцію з місцевих жителів. Було організовано реєстрацію євреїв та введено носіння пов'язки із шестикінцевою зіркою. У листопаді влада перейшла до громадянської адміністрації. Містечко увійшло до складу гебіту Тараща генерального округу Київ рейхскомісаріату Україна. 19 вересня 1941 року окупанти розстріляли 35 євреїв, решту помістили в гетто. Гетто було ліквідовано в травні 1942 року, а кваліфіковані ремісники розстріляні у вересні 1942 і влітку 1943 року. Загалом за час окупації було вбито 146 євреїв Юстинграда. Місто припинило своє існування."

Спіть спокійно мої любі діду й батько, я розповів людям правду як і обіцяв...