Моя планета

      На моїй планеті зовсім інше. Інші кольори. Таких уже нема. Звісно, схожі трапляються, але рідко.
      Вода у моїх краях, абсолютно інша. Зовсім не схожа на місцеву, - ніякого затемнення, нічого не підмішано. Просто вода і все. І був натяк на глибину, що не лякає, а надійну і спокійну.
    Її можна було пити. У будь-якому місці просто зачерпуючи долонькою. Нахиляючись до поверхні губами, опускаючи обличчя у річку, пити чи дихати.
    Там я весь час ходив землею часто босоніж. На краю урвища річки сидів, звісивши ноги, і чимось милувався... мовчки... один... і весь час - вітер... Щільний... м'який... теплий... весь час різний. Він умів міняти кольори. Я бачив це. Стара запрана, вицвіла, поношена, улюблена футболка, в якій зручно, затишно та спокійно, – ось що нагадує мені вітер.
      Найкрасивіше, що я бачив – це дерев'яні човни. Ще є місця, де вони трапляються. Деякі з них можуть подорожувати. Найдавніші друзі – річки з крилами. Шкода, що тут не здогадуються про їхнє вміння плавати повітрям.
    Там, біля моєї хати, з дитинства був човен. Я спав у ній на березі, коли хотілося подивитись уночі на небо. На піску човен відпочивав, а я забирався до нього, лягав на спину і засинав. Так міцно і спокійно, що небо переставало ховатися і присувалося ближче.
    Я часто не ночував удома. Хата теж любила залишатися без мене. І тоді до неї приходив вітер. Мені здавалося, що вони дружили. Я залишав вікна і двері навстіж. Фіранки з грубої тканини в отворах зрушував убік і йшов до річки чи лісу. Вітер міг вільно приносити запахи піску, болота, снігу, свіжоскошеного сіна.

   Час на березі зовсім не такий, як у горах. У лісі він взагалі тихий. У лісі час літає десь зверху… над маківками… вище за дерева. І чуєш тільки шум, а довкола тиша… Тишу люблять лісові птахи, таємничі та обережні. Їх ніхто ніколи не бачив.
    Струмок одного разу мені приніс чорне перо з самої глибини далекого лісу. А біле мені подарував один річковий птах. Мабуть, чайка. Тепер я пишу листи та книги різним пір'ям. Тільки тоді виходить гарно.
    Тут люди тягнуться до краси. Там мене нікуди не тягнуло. Я просто йшов на урвище над річкою… сидів дивлячись у далечінь… спускався стежкою до човна… блукав по воді… лежав у гамаку зі старої павутини. Там мене тягнуло до тебе. Щоб вдихнути запах твого волосся… бути збудженим лоскотанням твоїх хвостиків… перед ароматом світанку…
    Жоден день не був схожий на інший, і вони ніколи не йшли один за одним. Вітер приносив різнокольорове листя у відчинені вікна. Листя пахли восени. Долітали до річки. і річка заспокоювалася... І небо торкалося краю води.
    Найсмачніша вода восени… І найкрасивіша музика восени. Напевно, чистота холодного повітря передає звучання висоти. Музика приходить звідки зверху, стікає з-за неба. Її краще слухати всім тілом, лежачи на різнобарвному листі, яке долетіло до води.
    Ми любили кататися на листі по воді. Я навчив тебе. І найважче було не засміятися. Деякі речі можуть вийти тільки коли мовчиш. Нас чомусь притягувало маківками. Ми відбивались у воді і дзеркально продовжували власні силуети один в одному, як пісочний годинник…
      То була моя планета.

- «ВІННИЦЯ: …живе без нашої згоди», том 8