Одержимий помстою. Глава 2. Новина

Непомітно пролетіло літо, а за ним осінь. На початку грудня з Січі братчики привезли до Красного важкопораненого козака Трохима Бойчука.
Раніш він із своєю сім’єю мешкав у повітовому містечку Гранові, але під час одного з набігів татари вбили його дружину, а малих діточок затоптали кіньми. Тому козака привезли лікуватися до його батьків.
Від нього сусіди дізнались, що їх односельчанин козак Самійло Гардовий, козак з діда-прадіда, приїде додому на Різдво. Ця новина блискавично поширилась по селу. Син Самійла, дізнавшись цю новину, щодуху побіг додому.
– Мамо, мамо, – як навіжений увірвався в хату окрилений Іванко, – тато живий! Скоро до нас приїде! Я допіру дізнався. Чого ж ви плачете, мамо? Все ж добре?
Хлопець розгубився, бо мати замість того, щоб зрадіти, заплакала. Вона сховала обличчя в долонях і здригається від плачу.
– Мамо, ви чого? – запитав стривожений син.
– Та то я від радості! Слава богу! Ідіть до мене, діточки!
І мати міцно обійняла сина. Від печі до них підійшла і пригорнулась старшенька донька Оріяна.
– Як добре, діточки, що закінчився високосний рік, а новий рік починається так добре – батько до нас приїздить, – витираючи сльози, промовила мати.
Одним словом, очікування Святого вечора в сім’ї Гардових було надзвичайно приємним. Повільно минали довгі, важкі зимові, напрочуд холодні дні. 
Після Пилипівки, тобто після пилипівського посту, що перед Різдвом, всі почали готуватися до одного з найбільших християнських свят.
– Оріяно, донечко, – попросила мати, – допоможи мені, сонечко, будь ласка, бо роботи багато. Немає коли і в гору глянути. Та й ти, синочку, міг би нам пособити. Не весь же час тобі тільки на вулиці гасати?
Хлопчик почервонів і винувато закліпав очима.
– Із задоволенням, мамо, – відгукнувся Іванко, – що робити?
– Я буду казати. А ти так не хвилюйся, синочку, я не дорікаю. Спочатку давайте наведемо порядок і чистоту в хаті. Синку зроби новий віник і обмети павуки.
– А віниччя де взяти?
– В сіновалі під дальньою стіною.
Після того, як в хаті прибрали, Марія почала роботу, по ходу навчаючи дітей. Із дріжджового пшеничного тіста вона зліпила два валика, скрутила їх у джгут і зігнула у формі підкови. Кінці наклала один на другий із запасом, щоб вийшли ріжки. 
– Запам’ятайте, діточки, найперший різдвяний хліб роблять для корови.
– Для корови? – приснув від сміху Іванко.
– Бо вона наша годувальниця? – здогадалася Оріяна.
– Так, доню. Називають цей хліб «рожеством», «різдвяником» або просто «різдвом». Спечене «рожество» спочатку кладуть на горщик із кутею, а потім його треба повісити на гвіздок над образами.
– А для чого, мамо? – зацікавилась Оріяна.
– Бо його потрібно берегти доки корова не отелиться. Перше, що треба дати їй їсти – це водичку із кусочками «рожества». Тоді корова буде кріпкою і швидше сил набереться.
Здавна на Поділлі до Різдвяних свят печуть кілька різновидів святкового хліба. На Святий вечір на покуті кладуть «хазяїна» – три святкових хліби один поверх іншого.
– Житній хліб – це «хазяїн», він лежить насподі, на ньому тримається все, – продовжує розповідати мати, – «Василь» – найбільший, наче тулуб, а «йорданський калач», менший за «Василя» – голова.
Іванко слухає маму й посміхається. В неї, як у всіх земляків замість калач виходить «колач». Хлопець уже знає, що в інших краях все-таки кажуть «калач». Ці калачі з білого пшеничного борошна діти носять на вечерю у Святвечір хрещеним, родичам, бабам-повитухам.
– «Василь» – це коровай, – продовжує тим часом мати свою розповідь, – який зазвичай печуть, оце як ми, напередодні Різдва.
Марія замісила його із здобного дріжджового тіста, зверху виліпила прикраси.
– Раніше, у дохристиянські часи, ці прикраси були магічними знаками. Дивіться, обов’язково має бути вісімка, це знак вічного життя. Щоб був хороший урожай, треба ліпити колоски.
– Мамо, а птахи до чого? – запитала Оріяна, розглядаючи готового «Василя».
– Птахи – то душі наших померлих, вони охороняють урожай. Випікаючи «Василя», господиня повинна бути в гарному настрої – аби рік удався врожайний. Зараз настрій у мене пречудовий, адже батько до нас приїде!
Марія поставила коровай у піч і заспівала:
– Ой, Василю, Василечку,
   Ой, не гони кури по подвір’ячку.
   А наші кури знесуть яєчко,
   А ми спечемо тай Василечка! Це, дітки для того, щоб в господарстві все велося.
– Мамо, а чому Святвечір ще називають сочевником? – поцікавився Іванко.
– Назва сочевник походить від назви ритуальної страви цього вечора – сочива або куті, тобто розмоченого пшеничного зерна з сухофруктами і медом. А ще раніше так називався круглий пиріг із прісного тіста.
Так, у приємних трудах і розмовах линув час.
– Треба нам і в хаті порядок навести, – мовила мати, – знаєте, дітки, як в народі кажуть? «Вимету разком та вивезу візком».
– А я пам’ятаю, як тато казав: «Трясця тим багачам, що багато сорочок, а в мене одна, та біленька щодня», – пригадала Оріяна.
– Так, доню, – посміхнулася Марія, – про нас не скажуть: «На шиї хоч гречку сій, а під нігтями хоч капусту сади!»
Іванко, почувши цю приказку, весело розсміявся.
І хоч як чекала сім’я батька, а приїхав він несподівано. Було це за день до Різдва Христового. Весь день дув скажений вітрюган, хуртовина не вщухала, і сьогодні батька вже ніхто не чекав.
Надворі настала глупа ніч. Упоравшись по господарству, мати закрила зсередини двері в хаті, вона вже розстеляла ліжко, як почувся кінський тупіт, тихе кінське іржання, потім важкі кроки, і хтось владно, сильно постукав у двері. Всі в хаті на якусь мить переполошилися.
– Хто там? – сполохано спитала Марія.
– Пугу, пугу, козак з Лугу, – почули всі такий знайомий, такий рідний голос.
– Самійле! – зойкнула і кинулась до дверей Марія.
– Тату, таточку! – вслід за нею поспішили діти.
Радісна новина враз розігнала всім домочадцям сон. Марія відчинила двері, і в хату увійшов її чоловік. В кімнатці одразу стало тісно, бо Самійло Гардовий широкоплечий, кремезний, здоровий як дуб.
Він в порозі струсив з себе сніг, перший зайшов до світлиці, зняв шапку з баранячого хутра, підбиту червоною тканиною, тричі перехрестився на ікони в красному кутку і тільки після цього згріб всю сім’ю в свої ведмежі обійми.
Всім на радощах хочеться розплакатись, але тільки Оріяна не приховує сліз. Втім Марія не стрималась і забилася в нестримному риданні, але це були сльози щастя. Жінка з неприхованою любов’ю дивиться на свого чоловіка.
Коли всі наобіймалися, націлувалися, батько повісив на стіну шаблю і пояс, всипані самоцвітами. Оріяна мимоволі задивилася на самоцвіти, якими були всіяні руків’я шаблі, піхви та пояс.
Потім Самійло вийшов з хати, щоб поставити стомленого коня у хлів та погодувати його. Іванко не витримав, накинув свитку і прожогом вискочив слідом за батьком. Дуже вже заскучав хлопчик за ним.
– Тату, а як тобі вдалося приїхати додому?
– Так козаки, синку, взимку не воюють.
– Як це, не воюють? Чому? – очі Іванка загорілися цікавістю.
– Бачиш, сину, взимку не можна закопатися в землю, вирити «вовчі» ями, бо земля глибоко промерзає. Неможливо сховатись в болотах, бо вони замерзають. Не можна пливати по бистрій воді, бо її сковує лід.
– Я зрозумів. Якось я чув, що козаки воюють землею і водою. Взимку це неможливо.
Син допоміг батькові розсідлати коня, дати тому сіна, приніс води. Потім вони повернулись до хати. У Самійла з собою велика дорожня торба, в якій знайшовся мішечок грудкуватої чорної солі, багато солоної риби, трохи пшона і пшеничного борошна. Іванко помітив в торбі кулелійку, але батько її виймати не став.
– Риба аж із самого Криму, – посміхнувся батько.
– Чумаки привезли? – наївно запитала Оріяна.
– Ні, доню, це ми там били ординців, визволяли наших людей з полону.
Дивиться Іванко на свого батька і надивитися не може, слухає і не наслухається. Марія також дивиться на любого чоловіка, і голова її кружиться від щастя.
– Самійле, ти голодний? – лагідно запитала Марія чоловіка, поклавши йому руки на плечі. – Я зараз щось зметикую на вечерю.
Чоловік поклав свою важку долоню на руку дружини.
– Ні, кохана, ми на привалі соломахи поїли. Думали, сьогодні додому вже й не доберемось, така заметіль була та темрява. Але потім на наше щастя віхола вщухла, визирнув місяць, а потім небо вияснилося до самого крайнеба.
– Дякувати богу, – тихо промовила і перехрестилася Марія.
– Все було видно – і Волосожар, і Чумацький шлях, – розповідає Самійло. – Давайте, може, вже лягати спати, бо я таки добряче стомився з дороги.
– Любий, а ще хтось з наших односельців цього разу з Січі приїхав, чи ти один? – поцікавилась Марія.
– Не один. Зі мною ще приїхав Сашко Сомик.
– А той твій друг, веселий такий, що приїздив з тобою минулого разу?
– Сашко лірник? Він поранений, залишився лікуватися на Січі, – тяжко зітхнувши, відповів Самійло, бо прикро засмучений тим, що його друг важко поранений. – Він дуже хотів поїхати зі мною, але не зміг. Поки що досить зле почувається.
– Ой, лишенько. Шкода, хороша людина, добра, весела, – пошкодувала дружина. – Ну, дасть бог, вилікується, то наступного разу неодмінно візьми його із собою. Він же з козацької голоти, йому більше і приткнутися ніде, крім як на Січі.
– Добре, люба, я згоден з тобою, – пообіцяв чоловік і посміхнувся. – Як же добре вдома! Пахне далеким-далеким літом. І дитинством.
Спати сім’я лягла вже далеко за північ, бо всім хотілося поговорити з батьком і чоловіком, послухати його, торкнутися до нього. А він люто боровся зі сном і розповідав про свої пригоди дотепно і весело.
За цими розмовами час минав непомітно. Потім всі зморені, але щасливі, нарешті поснули. Вже засинаючи, Самійло тихо запитав в дружини:
– Як наш Іваник? Кажи правду. Багато неспокою тобі доставляє?
– Аж ніяк. Він хоч і відчайдуха і верховода серед хлопчиків, але, бігме, слухняний. Не хвилюйся за нього. В нас дуже хороший син. І дочка також.
– Ич як, – задоволено посміхнувся батько.
– Так ото ж! – також всміхнулась мати і обійняла чоловіка. – Спи, любий.
Так само радо зустріли вдома козака Сашка Сомика його дружина Софія, сини: тринадцятирічний Олесь і дев’ятирічний Петрик.