Глава 4. Колесо

        Знову приїхати додому Самійло зміг вже тільки навесні. Він як раз порався в дворі по господарству, коли його покликав ставний козацький сотник.


        – Агов, козаче, не підкажеш, хто тут може полагодити колесо?


        Самійло повернувся до сотника і запитав:


        – Добридень. А чому ви думаєте, що я козак?


        – Так в тебе пояс пов’язаний по-козацьки, – розсміявся сотник, – та й взагалі не схожий ти на гречкосія. Занадто впевнено виглядаєш. Сорочка он з тонкого сукна, жупан із фризького сукна. Селяни так не вдягаються!


         Гардовий подивився на свій перський пояс, перетканий золотом та сріблом і розсміявся. Дійсно, селяни такі пояси не носять, та й пов’язують їх не так.


        – Ідемо, пане-брате. Мене звати Самійло Гардовий.


        – А я Ладислав Бандурка.


         В самого Бандурки гарний синій жупан з угорського сукна, а взутий він в дорогі сині сап’янці.


         – То ти зі свити гетьмана Оришевського?


         – Не зовсім. У свиті гетьмана в основному польські шляхтичі. Наприклад, молоді поручики графи Ясінський і Яновський. А я просто командую сотнею реєстрових козаків. А колесо так, для карети гетьмана.


        – Гетьман не полюбляє їздити верхи? – посміхнувся у вуса Самійло. – Він же ще ніби не старий чоловік!


        – Не смійся, Самійле, – спохмурнів Бандурка. – Ти нічого не знаєш про пана гетьмана. Якби не він, тут би вже повним ходом йшла громадянська війна, і русини воювали б із поляками, а ми до цього ще не готові, – сказав засмучено сотник. – Це йому вдалося втихомирити козацькі заворушення, викликані стратою Івана Підкови та невдачами в Молдові.


        Самійло ніяково всміхнувся.


        – Думаєш, я цього не розумію? Ми б винищували одні одних на радість нашим зовнішнім ворогам, які потім легко пошматували б Річ Посполиту. І дійсно ми не готові ні до повстання проти корони Речі Посполитої, ні тим більше до тривалої, а тим більше переможної війни за незалежність України.

 
        – Отож воно і є. Саме Оришевський зміг заспокоїти козаків, дав лад реєстровому козацтву та Січі. Завдяки і його зусиллям король Стефан Баторій офіційно визнав козаків за військову силу королівства та обдарував козацтво прапором, булавою, бунчуком і печаткою – всіма символами законності, які припинили переслідування козацтва як такого з боку уряду Речі Посполитої.


        – Та невже? Так таки і припинили? – сухо перепитав Самійло.


        – Добре, хай не припинили, але точно зменшили. Згоден? Пан король передав козакам місто Терехтемирів, визначив межі територій, підконтрольних Запорізькій Січі. Тобто узаконив мати нашу Січ. А ще передав реєстровим козакам Зарубський монастир, в якому розмістили арсенал і шпиталь для поранених і літніх козаків.


         – Так, – неохоче погодився Самійло, – а ще він призначив усім козакам – і городовим, і запорізьким державну платню: червінець та кожух на рік. Платня, прямо скажемо, символічна.


         – Важлива суть, – гаряче перебив Гардового Бандурка, – король визнав, що козаки не вороги короні! А ще 6 тисяч козаків увійшли до реєстру! А що стосується пана гетьмана, то він ще не старий чоловік, йому всього 45 років, і він полюбляє їздити верхи. Але ми прямували в Брацлавське воєводство і гетьман для солідності їхав на кареті. Але колесо зламалося.


         Трохи пройшли мовчки. Самійло думав про те, як так вийшло, що братні слов’янські народи досі так і не навчились жити мирно, у злагоді? Чому продовжують боротися, винищуючи та послаблюючи один одного?


         Козак згадав, як шарпали цього року запорожці татарські улуси, визволяли хрещений люд, скориставшись із послаблення Криму. Після цього хан оголосив про підготовку до походу на Україну, і на допомогу козакам Оришевського прибули 22 ескадрони кінноти Речі Посполитої. Князь Василь Острозький також заявив, що готовий із своїми загонами виступити проти татар.


         Козаки, польські війська і загони одного з найславніших русинських аристократів і полководців – князя Василя Острозького виступили однією збройною силою. От якби завжди так! Скільки лиха можна було б уникнути!


        Не перший раз думає козак на цю тему, і завжди виходить, що винні ксьондзи, які хочуть навернути православних християн в католицьку віру.


         – Прийшли, – кивнув Самійло на двір, біля якого вони зупинилися. – Агов, Лесь!  Знайомтесь, пане сотнику, це Лесь Коберник – єдиний майстер на кілька навколишніх сіл, який вміє робити колеса. За 10 днів може зробити чотири колеса й віз. Його колеса виходжують років по 15, а то й більше.


        Коберник вийшов і привітався з козаками за руку. Рука в нього виявилась напрочуд сильна.


        – Що у вас? – запитливо глянув майстер на сотника.

 
        – У кареті пана гетьмана треба замінити колесо. Можеш зробити?


         – Можу, звісно. Колесо я роблю за день, але я так розумію, вам треба швидко? Тоді мені потрібні помічники. А ще треба побачити колесо від тої гетьманської карети, щоб зробити точно таке.


       – Наш майстер вважає за краще все робити власноруч, – посміхнувся Самійло.


          Сотник кивнув й одразу пішов за каретою і козаками. Невдовзі до двору майстра Коберника притягли карету.


        – А це як? – здивувався майстер, оглянувши її. – Вісь не крутиться?


         – Це на англійський манер, – пояснив кучер, – вісь вигнута і кріпиться до рами. Крутяться тільки самі колеса.


         – Добре, розберемося. А, нумо, хлопці, беріться за діло!


         У Коберника знайшлася готова дубова ступиця з отвором для металевої втулки, яка підійшла за розміром. В ній вже були просвердлені отвори для спиць. Знайшовся і підходящий ясеновий брусок. Його замочили у воді, а в городі розклали вогонь.


        Через кілька годин на вогонь поклали брусок, присипаний землею. Коли брусок розм’якшили вогнем і парою, почали вигинати його на спеціальному пристрої.


        – Можна було б впрягти коня, – пояснює Коберник, – але якщо кінь не привчений до такої роботи, може нашкодити. Рвоне, і брус зіскочить із пенька.


        Сотник з цікавістю спостерігає за роботою. Нижня частина пристрою для вигинання ободу з верби, що нагадує літеру «У» лежить на землі. На ній стоїть «пеньок» – дерев’яний круг діаметром 17 вершків, схожий на млинові жорна. Він крутиться на кілку, міцно вбитому в землю. Поверх майстер наклав велику жердину з масивною поперечиною – «ключем».


        Сотник перший раз бачить, як роблять колеса. До одного краю поперечини Коберник міцно прив’язав кінець розпареного ободу, а до другого – інший кінець. У «ключ» впряглися четверо дужих козаків і почали штовхати його вперед, йдучи по колу. Ще двоє козаків міцно притискають обід «кужбою».


        – Пане Коберник, – зацікавився сотник, уважно оглядаючи обійстя майстра, – а чого у вас так багато старих коліс?


         – Це для людей.


        – Перепрошую. Не зрозумів?


          – Хтось на Масляну або у великодню ніч обв’язує старі колеса соломою, обливає смолою, підпалює й пускає з гір. Інколи їх прикрашають травами, стрічками й пускають з горбів у воду. Вірять, що таким чином можна пришвидшити прихід весни і тепла. На Купала на вигоні ставлять «Головатого Івана» – високу тичку з прикрашеним квітами колесом нагорі.


        – Так, так, – пригадав сотник, – у купальських піснях сонце зображується, як колесо, що «вище тину стояло, много дива видало».


         – А за язичницьких часів колесо було символом сонця. У веснянках приспівували: «Колесом, колесом сонечко вгору йде».


        – Точно. А ще, знаєш, вважається, відьми можуть перекидатися на колесо, що само котиться дорогою. Якщо вдарити по ньому, то воно обов’язково перетвориться на жінку-ворожку. Щоб уберегтися від відьом, які відбирають в корови молоко, колесом обкачують кругом хати й обійстя.


        – А ще колесо запалюють й котять довкола села, аби захистити жителів від чуми або холери. Від укусу змії застосовують воду, яку пропускають через отвір у ступиці – осердя колеса. Через нього пересипають сім’я та зерно, аби дружно сходили, протягують цибуля, щоб не гнила на грядках. А хтось просто ставить колеса на дерева із зрізаними верхівками, щоб журавлі могли звити собі гнізда. От так ось воно, зрозумів?


        Коли обіддя погнули і кінці його зійшлися один із одним, майстер почав його обтісувати.


         – Це ж не мужицький віз, – пояснив Коберник, – треба, щоб колесо для карети пана гетьмана було чепурне, тоншої роботи.


          Майстер з козаками набили в отвори на ступиці спиці із вільхи й надягли їх на дерев’яний обід. Потім набили залізний обід.


          – Все, – оголосив Коберник, – колесо готове! Скільки виходить цей залізний обруч, стільки виходить і це колесо.


        – І скільки це? – поцікавився гетьманський кучер.


       – Дивлячись по яким дорогам будеш їздити. Якщо більше їздитимеш по камінним дорогам – колесо прослужить менше. А якщо обруч злетить, колесо розсиплеться.


            Кучер розрахувався з Коберником за роботу, надів колесо і поспішив до гетьмана. Разом з ним поїхали й козаки на чолі з Бандуркою.


          – А що, Самійле, поїсти ми й забули за цією роботою. Складеш мені компанію? – запропонував Лесь.


        – Із задоволенням, – посміхнувся козак.


       – Синку, – гукнув Коберник, – іди-но, допоможи мені накрити на стіл!


        З хати вийшов високий, плечистий, ставний парубок. Це син майстра Мирослав. Він напрочуд скромний, спостережливий і вродливий юнак.


         – Здрастуй, Мирославе, – посміхнувся Самійло.


        – Доброго дня, дядьку Самійле!


        Вони поручкались, і хлопець пішов в хату за посудом і стравами. Самійло дуже любить цього хлопця, бо він кілька років назад врятував від неминучої смерті його дочку.


        Самійло зробив тоді Оріяні й Іванку саморобні ковзани. Оріяна пішла з подружкою кататись на цих ковзанах на річку Кислячку. Було це вже на початку весни. Лід тріснув, і дівчатка опинились на крижині, яка відкололась і поплила вниз за течією.


        Їх крик почув Мирослав, який йшов до лісу по хмиз. Він скинув кожушок, стрибнув в крижану воду і врятував дівчат. Сам хлопець тоді довго хворів, але викарабкався. З тих пір Самійло відверто симпатизує хлопцеві.


       В тіні під старою, розлогою грушею в Коберника стоїть стіл. За ним і обідали, чи то пак, вже вечеряли. В майстра знайшлись: сальник із печінки свинини з гречаною кашею, пшоняна бабка з вершками і маслом та яблучний кисіль. Їли мовчки, бо таки добряче зголодніли. Після їжі Самійло подякував хлібосольному господареві.


        – Зачекай, Самійле, – сказав Лесь.


        Він зайшов до хати і виніс жменю цукерок з гарбуза.


        – Візьми діткам, – простягнув майстер цукерки козаку.


        – Дякую, Лесю. Та вони в мене ніби вже й не маленькі, – посміхнувся Самійло. – Он до дочки на наступний рік можуть і свати завітати.


        – Не спіши жити, – посміхнувся в довгі сиві вуса Лесь, – нехай діти довше побудуть дітьми. Це дуже швидко минає, і хто його знає, що там Господь бог їм приготував в дорослому житті?