Глава 8. Гетьманський скарб

        З самого ранку першим ділом гетьман Оришевський викликав до себе сотника Бандурку.


– Слухай уважно, пане сотнику. Є нагальна справа. Поїдеш на Південний Буг, до того місця, де в нього впадає Соб. Забереш порох і привезеш його до фортеці.


        – Слухаю, вас, ясновельможний пане гетьмане, – вклонився сотник, – але ж, перепрошую, цією справою в нас завжди займався комендант фортеці пан Кшиштоф Броневицький?


        – Насправді, Ладиславе, порох це тільки прикриття. Справа не тільки, і не стільки в ньому. З ним прибуде частина моїх особистих скарбів. Тобі я довіряю не зрівняно більше, ніж Кшиштофу. Ще, як собі, довіряю панам Ясінському і Яновському, але вони наразі відсутні у важливих справах.


         – То Гайсин стане гетманскою столицею королівства?


         – Так, сотнику, – кивнув гетьман. Йому до вподоби кмітливість сотника.


         – То ваша дружина пані Ядвіга Рогозинська, сини Ян і Станіслав також переберуться до Гайсина?


         – Саме так, – посміхнувся гетьман. – Ти все правильно розумієш.


         – Їхати верхи? На човнах надійніше, татари не такі вправні із веслуванням, бо вони діти степу. Та й гармати на стругах є.


         – Так то воно так, але нижче села Дмитренки такі пороги, що їх ніяк не пройдеш. Тільки волоком тягти човни по берегу. А лівий берег там височенна гранітна скеля, яка тягнеться аж ген до лісу Коцюрина.


        Бандурка на знак згоди, мовчки, кивнув, бо теж добре знає ті місця.


        – З правого берегу набагато нижче за течією можна вибратись на берег, але до того місця, де човни знову можна спустити на воду треба по кручам волокти їх кілька верст.


        – І в цей час ми будемо дуже вразливі до нападу татар.


         – Саме так. Тому тільки верхи і на підводах. На жаль. Назад повертайся лівим берегом. Там для татар ласими є тільки два села Червінки і Черненки, які знаходяться навпроти Дмитренок. Швидше всього, якщо татари і з’являться, вони будуть, ймовірно, полювати на правому березі Собу, тому що там сіл в рази більше, та й доріг також. А ще можна заскочити зненацька купецькі валки.


          – Пане гетьмане, але якщо все-таки татари на нас нападуть, і буде зрозуміло, що нам від них не втекти. Як тоді бути?


          – Тоді треба скарб заховати. Може, втопити в Собу, але ворогам не віддавати. Отож в разі небезпеки порохом можна пожертвувати, у фортеці є достатній запас. Нам його навіть на випадок облоги ще надовго вистачить.


        – Зрозуміло.


        – Рушайте з богом, пане сотнику та не баріться там.


        Коли козацька сотня виїжджала з воріт фортеці, Бандурка побачив Самійла Гардового з сином і привітно поздоровкався з ними. Гардові також щиро вклонились сотнику.


         – Далеко зібрався, пане Ладиславе? – поцікавився Самійло.


        – На Південний Буг, – ухильно відповів сотник.


        – То може візьмеш із собою Іванка, нехай провітриться?


        Бандурка трохи розгубився. Прохання Самійла виявилось вельми недоречним. Не може ж сотник при всіх сказати, що поїздка може виявитись небезпечною, бо їде він за скарбами гетьмана?


        – Може іншим разом? – спробував він відмовити.


        – Та коли він ще буде, той інший раз?


        Сотник вагається, але подивившись в палаючі очі хлопчика, він погодився.
– Ну, гайда. Тільки від мене ні на крок!


        Іванкові підвели одного із запасних коней, і він впевнено вскочив у сідло.


        – Красно дякую вам, дядько Ладиславе!


         Всі добродушно розсміялися, Самійло помахав їм рукою, перехрестив їх в дорогу, і колона попрямувала на південь. Гардовий старший провів її ласкавим поглядом.


       До пристані колона прибула вчасно. Козаки на чолі з сотником Бандуркою зустріли корабель з порохом, перевантажили його на вози, а також на окремий віз повантажили бочки з монетами, коштовними прикрасами та самоцвітами.

 
       Вони спокійно проїхали п’ять верст і вже під’їжджали до лісу Коцюрина, коли козак Мотало підвівся в стременах і приставив до очей долоню.


         – Пане сотнику! Подивіться, ніби Черненки горять?


        Козаки захвилювалися, бо швидше всього це означає що село плюндрують татари.


        – Пане сотнику, дозвольте нам у розвідку, – попросилися козаки Борис Мотало і Кирило Ціпцюра, які самі були з села Червінки, яке знаходиться у версті за Черненками.


       – Добре, – швидко погодився Бандурка, – тільки там не гайтесь і не видайте себе. Загін, стій!


       Козаки разом з возами почали маскуватися на узліссі Коцюрини.


       – Пане сотнику, вози ставити один до одного?


       – Ні. В нас порох. Татари запаленими стрілами можуть його підірвати. Чекаємо.


       Тривожне очікування тривало недовго. Розвідка повернулась швидко.


        – Татари! Вони вже пограбували і палять Черненки, а зараз грабують Червінки.


       Ніби на підтвердження слів Мотала на Червінками також з’явилися густі дими.


       – А що з Дмитренками?


       Між палаючими селами на правий берег іде міст, на іншому березі річки Соб знаходиться село Дмитренки.


       – Наскільки ми бачили, татари на той берег ще не перебралися.


       Запала мовчанка. Бандурка думав недовго.


        – Тоді так. Он внизу припнутий рибальський човен. Мотало і Ціпцюра, знімайте верхній одяг, щоб здавалися селянами. Вантажимо на човен порох, ви пливе до правого берегу, щоб татари не змогли поцілити вас із луків. Як зможете, підірвіть міст! 


        – Слухаємось! Нумо, хлопці, допоможіть!


       – Пане Борисе, – звернувся сотник до Мотала, – сюди вже не повертайтесь. Ми навряд чи будемо вас тут чекати. Позичте в селян коней і повертайтесь до Гайсина. Попередьте коменданта, що в повіті хазяюють татари.


        – А якщо ніхто коней не дасть?


        – Тоді купіть коней. Ось вам гроші.


       Козакам навряд чи вдалося непомітними добратися до мосту і підірвати його, якби не жителі Дмитренок. Селяни з цього села на човнах підпливли до лівого берегу, чим відволікли увагу татар на себе. Ті обстріляли селян із луків,
Але жодна стріла не долетіла до човнів. Кулі ж з мушкетів досягли цілі, й десятки татар впали мертвими. Ординці заволали від злості. Човни зупинились на безпечній відстані, і русини перезарядили мушкети.


        Пролунав новий залп, і знову десятки куль влучили в ціль. Татари залементували ще більше, але почали відходити на безпечну відстань. Деякі з кримчаків наближались на відстань польоту кулі, вигукували образливі лайки і повертались назад.


        Човни знову рушили, щоб наблизитись до татар на постріл з рушниці.

 
        – Пане отамане, дивіться, наші вже під мостом!


        Мотало з Ціпцюрою замінували і підірвали міст в двох місцях. Тепер татарам по ньому точне не вдасться перебратись на правий берег річки. А броду ніде поблизу немає, бо саме в цьому місці річка Соб сама глибока і широка на всій своїй довжині.


        Бандурка й інші козаки побачили, як Ціпцюра скочив на коня і поскакав в бік Гайсина. Мотало сів у човен з селянами і поплив до лівого берега, туди, де палає село Черненки.


        – Слава богу, – зняв шапку і перехрестився сотник, – тепер і нам потрібно рушати, бо час не жде. Їдемо на схід, потім повернемо на північ, але так, щоб обійти татар стороною. Там є ліс, ним і підемо.


        – Пане отамане, – з біллю в голосі спитав козак Козовита, – невже ми так просто підемо? Там же наші люди! Вдаримо на татар! Загинемо, то з піснею!


        Вигляд Козовита має засмучений.


– Не можна нам гинути, товаришу. В нас є завдання яке ми повинні виконати, то ж ризикувати не слід. А вціліти в бою в нас шансів немає. Нас сотня, а татар тисяча, не менше!


– Пане сотнику, скільки вам треба козаків, щоб виконати завдання? Візьміть із собою стільки вояків, скільки вам потрібно, а решті дозвольте вдарити на татар!


– А якщо для виконання завдання всієї сотні мало? – незворушно мовив сотник.


– То ваша відповідь: «Ні?»


– Так. І пам’ятай про дисципліну, козаче. Рушаймо! Козовита, наказую їхати вперед і попереджати нас про найменшу небезпеку.


– Слухаюсь, – похнюпився і неохоче відповів козак, але наказ виконав, розвернув коня і помчав чвалом уперед.


Вже через двадцять хвилин він повернувся назад похмурий, заклопотаний.


– Що там? – стурбовано запитав Бандурка.


– Жінки, діти, літні люди з Червінок ховаються в лісі, прямо на нашому шляху, а їх шукають татари.


– Розуміють, кляті, що жінки з дітьми далеко не втечуть. Що ж його робити?


Сотник задумався. Тривожні думки юрмляться в його голові. Він стоїть, розмірковуючи. Іванко тим часом підійшов до Козовита.


– А багато там жінок і дітей? – поцікавився хлопець.

 
– Сотні три, не менше. А тобі навіщо?


        Бандурка повернувся до хлопчика і пильно подивився на нього.


– А що, юначе, може, щось надумав?


– Може. Я, знаєте, що думаю? Там Соб робить поворот, і звідси не видно, що там робиться. От якби можна було зробити десяток плотів, і на них переправити людей на той берег.


– Точно! А там жителі Дмитренок не дадуть їх в біду! Он як вони б’ють татар, ті до берега і підійти не наважуються!


– Там є сухі деревини, – загорівся цією ідеєю Козовита, – багато. Мабуть, люди на дрова заготовили.


– Що ж, – прийняв рішення Бандурка, – приймай під свою руку півсотню і спробуйте врятувати людей. В бій без крайньої потреби не вв’язуйтесь. А ми продовжимо рух на Гайсин.

 
Сотня розділилася, і обидві полу сотні рушили кожна своїм шляхом. Півсотні Козовита повезло. Мало того, що вони добрались до людей ніким не помічені, так ще люди з Червінок рушили на північ, в напрямок на Гайсин, а татари шукають їх на схід від села.


Козаки встигли нав’язати плотів і непомітно переправити людей на правий берег Собу. А от півсотня під командуванням Бандурки потрапила просто в лабети татар. Ті також розіслали дозори в різні боки, й один з них першими побачили валку козаків.


Колонна Бандурки почала спускатися в глибоке урочище, коли спочатку з одного боку, потім з іншого заржали татарські коні.


– Засідка! – закричав Бандурка. – До бою, браття!


Козаки почали стріляти з мушкетів, пістолів, але перезарядити їх не встигли, дуже вже близько були татари. Розгорівся бій. Сили були надзвичайно нерівні, і скоро від півсотні Бандурки залишилось тільки дванадцять чоловік.


– Пане отамане, а яке в нас було завдання? – раптом згадав Іванко.

 
– Он на тій підводі скарби гетьмана. Оскільки ми не можемо їх доставити до Гайсина, треба їх десь втопити.


– Он є колодязь, може вкинемо все до нього?


Бандурка згадав, що в обозі є дві заряджені гаківниці. Козаки дали залп. Дим оповив все навколо, і ховаючись за ним, козаки скинули скарби гетьмана в колодязь.


Так би вони всі й загинули, якби на поміч їм не підоспіла півсотня Козовита, а потім ще двадцятеро чоловіків з Черненок і Червінок, які вціліли під час нападу на їх села. Тепер вони зібрались, озброїлись і поспішили на допомогу козакам.


Всім разом їм вдалося відбитися і продовжити свою путь. Але татари не полишали спроб наздогнати їх і захопити в ясир. Якийсь час козакам вдавалось стримувати їх наскоки стрільбою з мушкетів і гаківниць, але коли вдалечині забовваніли фортечні стіни Гайсина, татари пішли у відкриту атаку.


– Ну що, схоже все? – озирається на всі боки Козовита.


– Ні, нам треба за всяку ціну добратися до дамби біля села Куна, ми її підірвемо, і ніякий чорт нас більше не наздожене!


Козаки поспішили до старовинного села Куна, заснованого за переказами самим київським князем Святославом Ігоревичем, який після того, як повоював Хазарський каганат, переселив частину хазарів на береги Собу, заснувавши поселення Верхній і Нижній Айсин, Куну і Кунку.

 
Козакам таки вдалось першими добратись до дамби. Татари обстрілювали їх з луків, одразу дві стріли попали в спину Козовиту.


– Залиште мене, товариші, – прохрипів він. – Закладіть тут порох під гать, а я його підірву.


Сотник подивився на пораненого козака, побачив, що смертельна блідість вже заливає його обличчя, і зрозумів, що відмовити його не вдасться. Врятувати також. Він кивнув козакам, ті швидко заклали в гать кілька діжок пороху, присипали його зверху порохом і прикрили зверху гілками.


– Прощай, пане-брате, – вигукнув сотник, пришпорив коня і помчав вперед, наздоганяти колону, яка вже від’їхала досить далеко.


Козаки ще в двох місцях заклали порох, причому ще більше, ніж там, де в засідці залишився поранений Козовита. Коли татарська кіннота вже майже доскакала до краю дамби, перед Гайсином, козаки підірвали порох на своєму березі і посередині гаті.


        Хвилиною пізніше, перемагаючи біль і слабкість, підірвав запас пороху на дальньому березі Козовита.


Татари не очікували такого. Частина з них загинула на місці, частина зірвалися на сполоханих конях прямо в болото і почали тонути. Тих, які залишились на вцілілих частках дамби почали вибивати з мушкетів і пищалей мешканці села Куна, які підпливли на човнах по незамулених частках болота.

 
Татари очманіло поводять очима в різні боки, не розуміючи, як їм можна врятуватись. Скоро з усім татарським загоном було покінчено.


        Загін сотника Бандурки прибув до фортеці Гайсин. Його зустрів сам гетьман.


– Ладиславе, це всі? – занепокоєно запитав гетьман сотника.


– Так, пане гетьмане, – низько схилився в шанобливому поклоні сотник, – всі інші загинули. Порох ми довезли майже весь. Частину витратили на підрив моста через Соб в районі Дмитренок і для підриву гаті в Куні.


– А що із моїм скарбом? – поцікавився гетьман, шукаючи очима фурманку із скарбами і не знаходячи її. Всі вози навантажені діжками з порохом.


– Скарб ми втратили, – з гіркотою відповів Бандурка. – Точніше, ми його заховали. Я вам на мапі позначу те місце.


– То скарб до татар не потрапив? – не ховаючи своєї радості, перепитав гетьман.


– Ні. Гадаю, ми зможемо його забрати.


– Як не прикро, але це добре, – розцвів у посмішці гетьман. Видно, що настрій в нього поліпшився. – А тепер відпочивайте. Пораненим негайно надати допомогу!


Після того, як порох вивантажили в арсенал, сотник відвіз Іванка до батьків в Красне. Перед селом Іванко не втримався, вихопився наперед і помчав стрімголов додому.


– Ну що, пане Самійле, – після привітання сказав Бандурка, – якщо я щось розумію в людях, то з вашого хлопця неабиякий козак вийде. Ось згадаєте моє слово!


– Он як? Дякуємо на доброму слові, пане сотнику. Поживемо – побачимо.


Мати ласкаво пригорнула сина до грудей, а Самійло задоволено підкрутив вуса, бо слова сотника прийшлися йому до душі.