Одержимий помстою. Глава 12. Коноплi

Марія з Оріяною вибирають коноплі. Дівчина вже знає, що вироби з конопель відомі людям ще з давен-давен. Міцні конопляні волокна спочатку використовували для плетіння мотузок. Потім люди навчилися виготовляти з волокон тканини, а з тканин – одяг.
Взагалі з волокна конопель виготовляють тканини, брезент, парусину, мішковину, канати, шпагат, шнури. Зрештою з конопляного насіння почали виробляти олію, яку добувають холодним та гарячим пресуванням.
Мати з дочкою працюють, не знаючи втоми, при цьому Марія навчає Оріяну.
– Коноплі, доню, сіють ранесенько навесні. Треба посіяти їх у мокру землю ще ген до Благовіщення, іще як ніхто не оре й не копає. Найкраще сіяти коноплі після теплого дощу, тоді вони виростуть густі й рівні.
– Мамо, а якщо після холодного, такого, знаєш, краплистого дощу?
– Тоді вони вродяться погані та криві. Добре сіяти смерком, після заходу сонця або вдосвіта до сходу, щоб, як кажуть старі люди, горобці не бачили і не пили конопель. Запам’ятовуй, доню, під конопляник краще вибирати низовину, зазвичай це в кінці городу. А льон краще сіяти в полі.
Деякий час працювали мовчки, потім Марія випросталась, витерла спітніле чоло і промовила.
– Вважається, що посіяні чоловіком коноплі родять краще, ніж жінкою. Якщо чоловік сіятиме ще й мовчки, із чистої торбинки, у новому одязі або й цілком голий, то коноплі будуть чистими, без бур’янів.
Дочка поривалася щось сказати, але мати перебила її.
– Не поспішай, доню, всьому свій час. Що ти хотіла спитати?
Оріяна пригадала і запитала.
– Мамо, мені здається, в минулому році ти збирала коноплі аж в першій половині вересня, після нового року. Чи я помиляюсь?
– Ні, доню, не помиляєшся, – посміхнулася Марія, – коноплі мають чоловічі стебла – плоскінь, плоскун, і жіночі стебла – матірку або сім’янку. У вересні збирають матірку, а зараз ми з тобою збираємо плоскінь.
– Вони ніби грубіші, ніж ті, що ми збирали минулоріч?
– Так, жіночі стебла грубіші, тому вони йдуть на мішки, устілки, шнури, мотузки, шворки. А з плосконі волокно іде на тонку тканину.
– Для сорочок, скатерок, рушників на ікони? – здогадалася дочка.
– Так, доню. Щоб усунути речовину, яка склеює волокна, коноплі треба мочити. Вимочують їх де тільки можна: в озерах, копанках-ямах, річках, на болотах.
Марія продовжила працювати, робить вона це не кваплячись. Оріяна трохи подумала і запитала.
– Мамо, а як дізнатися, що коноплі вже вимокли так, як треба?
– Спочатку потрібно скласти їх навхрест у воду. Ряд кладеш завдовжки, а тоді ряд зверху поперек навхрест. І прикладаєш зверху купиною або землею, щоб не випливали. І не раніше ніж через тиждень приходиш подивитись. Тоді береш три коноплини отак потреш їх, як од волокнини стебло одпадає, то воно готове. Якщо не відпадає костриця, то воно ще сирове.
– А як взяти сире?
Мати посміхнулася, бо задоволена тим, що її дочка так серйозно сприймає її науку. Оріяні ж хочеться про все розпитати, дізнатися одразу про все.
– Як буде не домочене, тоді полотно вийде сірувате. А як добре вимочиться, то буде біле-біле. Стебла матірки треба мочити довше, ніж плоскінь. А перед тим обов’язково витрусити сім’я. До речі, із насіння конопель можна бити олію.
Оріяна слідкує за тим, як вправно працюють невтомні руки матері.
– Я знаю. Нею присмачують страви, а ще використовують як ліки від опіків.
– Правильно доню. Можна ще розтерти коноплі у ступі, додати води й вийде конопляне молоко. Ним також можна заправляти страви, особливо у піст. А наприкінці зими треба давати пити дітям, щоб легше перенесли холоди.
– А нам з Іванком ви також давали пити таке молоко?
– Так. І ще запам’ятай, доню, не треба відкладати вимочування конопель на потім. Ти ж, напевне, помічала, що в багатьох жінок коноплі киснуть в лісових озерах мало не до зими? А потім жінки застуджуються, коли витягають їх холодами. Ти намагайся так не затягувати.
– Добре, мамо. Скільки ж всього треба знати!
– Нічого, Оріяночко, все в тебе буде гаразд, не святі горщики ліплять!
Помовчали, якийсь час працювали без розмов, а потім Оріяна сказала:
– Але ж і страшний сморід від тих мочених конопель.
– Так, – поморщилася Марія, – ще й вода псується від гниття. Як готове, треба їх у чистій воді виполоскати. Розставити отак кружечками. Воно постоїть, висохне. Тільки з добре висушених стеблин виходить легке й гнучке прядиво.
Гардові почали тіпати коноплі – звільняти волокно від костриці – лушпиння із стебел. Спочатку на давиці (бительні), а потім на терниці.
Ще батько Марії зробив їх з коротких колод на ніжках. По довжині вони мають видовбаний паз, у який заходить закріплене в одному кінці паза рухоме било.
Горстки конопляних стеблин Марія клала в паз, і протягуючи, товкла билом. Отримані волокна микають, тобто, розчісують дерев’яними гребнями. Від цього волокна стають шовковистішими. Із ручки тіпаного волокна виходить мичка розчесаного.
– А із куделя (жмутка) розчесаного волокна скручують нитку за допомогою веретена або прядки, – мовила Оріяна.
– Зазвичай, – повчає Марія доньку, – ми починаємо прясти й ткати на верстаті у Пилипівку.
Раніше ткали Марія і її батько, а з цього року замість нього ткати почала Оріяна. Вони роками ткали не тільки для себе, а й для людей. За цю роботу люди розраховувалися з ними продуктами, прядивом або готовим полотном.
– А ще, доню треба дивитись за погодою на преподобного Феофана Сповідника, це 25 березня. Якщо цього дня туман, то буде гарний врожай на льон і коноплі. Запам’ятай це. Щоб прикмета збулася, треба підгодовувати птахів лляним і конопляним насінням.
– Я постараюсь запам’ятати, мамо, – пообіцяла Оріяна.
– А ще, якщо на Феофана занедужає кінь, то буде хворіти все літо.
– Мамо, а чому про людей з дивною поведінкою кажуть: «Вискочив як Пилип із конопель?» – пригадала Оріяна.
– Хіба ти не знаєш, доню, що од конопель паморочиться голова? А якщо пройти по полю, коли коноплі цвітуть, то й голова буде боліти. Тому вибирати коноплі треба від краю. Про що думаєш, доню?
– Скільки ж є роботи в людей? – сказала замислено донька.
– Так, доню, безперечно. Живеш і не маєш вільної хвилини. Так і проходить життя. Але ти повинна розуміти, що наше – найкраще!
– Мамо ти про наш національний одяг?
– І про одяг, і про мову, віру, звичаї, бо все це надійний захист від національного занепаду. Все це наш народ проніс як символ через віковічні утиски й страждання, через пригноблення і зневагу.
Марія помовчала, а потім продовжила.
– Такого дивовижного колориту, як в українському одязі, ще треба пошукати! Віночки, стрічки, вишиванки, запаски, намисто, пацьорки, коралі – мало в якого народу знайдеш щось подібне!
– І це все дає наша природа, – сказала Оріяна.
– Так, доню. Природа наша багата і різноманітна, і вона дає чимало доброго матеріалу для намиста: тут тобі й овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід або самі ягоди. Ними і понині користуються в багатьох наших селах.
Оріяна подумала, що їй дуже подобаються скляні буси, в яких залиті склом срібні або й золоті платівки, проте вголос нічого не сказала, бо розуміє, що такі буси її батькам не по карману.
– Наш одяг має свої прикмети, почуття міри: нечисленність убрання, простота крою, перевага білого кольору, спокійні барви прикрас, відсутність зайвої оздоби. В будні дівчатам при роботі не варто одягати багато намиста. Існує повір’я, що коли намисто розірветься, бути якійсь біді.
Оріяна давно це знає, але все одно не перебиває матір і слухає з цікавістю і повагою. Дівчина розуміє, що все їй треба знати і виконувати, а якщо в неї народиться донька, то їй доведеться передавати їй знання народу, зібрані століттями.
– Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень. Старі люди кажуть, що намисто оберігає дівчину від усілякої застуди, тому треба мати на шиї бодай одну нитку намиста.
Дочка нічого не відповіла, просто кивнула, бо вона це давно знає, і носить намисто так, як прийнято.
– Одяг захищає людину не тільки від холоду, вітру, вологи, а ще й від злих духів і зурочення. Вишивка це такий вид оберегу, доню. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду.
– Знаєш, мамо, а я пам’ятаю, як бабуня казала, що протистояння злу красою, це наша давня русинська традиція.
– Так, доню. Саме це спонукає нас довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі та своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори найщиріші, найпотаємніші мрії і почуття та свою любов до них.
Оріяна знає, що всі ці кружечки, хвильки, зубці, ромби, сосонки – не просто узори. Ці знаки символізують зображення сонця, землі і води, людей і тварин, птахів і рослин. Дочка це знає, але все одно із задоволенням слухає розповідь матері.
Раптом їх увагу привернула музика. Чути, що в селі грають троїсті музики, тобто скрипка, бубон та цимбали.
– Що це, мамо? – здивувалась Оріяна.
– Мабуть, сватають якусь дівчину, – посміхаючись, відповіла Марія. – Ще трохи і до тебе прийдуть свати! Та не соромся, доню, це нормально і правильно!
Після цього вона тихо зітхнула.
– Чого ви мамо? Щось болить?
– Та ні, донечко. Просто подумала, як швидко ви з Іванком виросли. Я й озирнутися не встигла, а батько і поготів. Він же майже весь час в походах, на війні, на Січі. Я хоч бачила, як ви росли, а він – майже ні, – з гіркотою відповіла мати.
Оріяна пригорнулася до матері і обійняла її руками. Ненька приголубила дочку.
– Я так боюся за тата, – зізналася донька.
– Я також. По кілька разів на день молюся, щоб він повернувся до нас живим і здоровим. Кожний раз, як проводжаю його, не знаю чи побачимось ми ще, чи ні. Страшні часи, війна за війною. Так і живу, не знаючи ні спочинку, ні спокою.
– Будемо славити милосердного бога за те, що береже батька.
Вдалині почулися глухі розкати громовиці. Марія захвилювалася і стурбовано подивилася в той бік, звідки долинає грім.
– Ой, лишенько! Як би нам, доню, не потрапити під грозу. Збираємося і повертаймося додому.
– А якщо дощу не буде?
– Нічого страшного. Завтра знову сюди прийдемо, а роботи і вдома вистачає.
Раптом матір з дочкою обвіяв сильний порив холодного вітру. Марія забобонно перехрестилася.
– Хоч би буревію не принесло на наші голови. Пішли, донечко швидше.