Одержимий помстою. Глава 13. Нова схованка

Андрій Гергуленко тим часом спробував попасти на прийом до самого гетьмана Оришевського, і направився до фортеці в містечку Гайсин. Кріпость цю збудували для захисту шляху Умань-Брацлав та переправу через річку Соб, яку використовують ординці при нападах на Поділля, Волинь і Галичину.
Місце для твердині вибрали на високому лівому березі річки Соб. З трьох боків замок обнесли земляним валом і дубовим палісадом. При в’їзді в нього спорудили двоповерхові ворота. Всередині знаходиться двоповерховий дерев’яний будинок і висока башта.
Гергуленко запитав в козаків, які чатують біля воріт гетьмана, але йому пояснили, що того зараз немає в Гайсині. Гетьман в цей час знаходиться на Томаківській Січі, займаючись організацією Запорозького війська.
Стефан Баторій став першим польським королем, який проявив турботу про поранених вояків. При ньому у війську з’явилися перші лікарі. Оришевський за прикладом короля відкрив у місті Терехтемирові шпиталь для поранених запорожців.
– Якщо хочете, вас прийме поручик Ясинський, – запропонували Гергуленку вартові козаки.
Той погодився, і через кілька хвилин вже стояв перед молодим графом, який сидить за дубовим столом на масивних ніжках. Поручик зустрів Гергуленка підкреслено сухо.
– Слухаю вас.
Гергуленко шанобливо схилився перед графом і, не дивлячись на свою огрядну фігуру,  відвісив йому низький, земний уклін.
– Я хочу найнятись на службу до пана гетьмана. Буду служити його милості вірою і правдою, – улесливо промовив Гергуленко і бундючно додав. – Слово честі!
Граф трохи затримався з відповіддю, стиснув свою вузьку долоню в кулак, але зовні спокійно сказав:
– Слово честі? І звідки воно у вас?
– Тобто, як звідки? – розгубився Гергуленко.
– Ви думаєте, що Красне то десь дуже далеко від Гайсина, і тут ніхто нічого не знає про Гергуленків? Ви дурите вдів, набираєте людей на роботу і не розраховуєтесь з ними. Це така у вас уява про честь?
– Помилуйте, мосьпане, але я погорілець, – з тремтінням у голосі пробелькотів, приходячи до тями Гергуленко. – Татари спалили все моє добро!
Він здивовано витріщився на поручика. Граф Ясинський зважив прохача важким, суворим поглядом. В його очах загорілись недобрі вогники, а лють спотворила його гарне, шляхетське обличчя.
Гергуленко не витримав пильний, пронизливий погляд графа, і похапцем відвів свої бігаючи очі вбік.
– Коли татари спалили ваше майно? Пів року назад? Рік? Може, два роки назад? Три? – підвищив голос Ясинський. – А ви дурите людей роками! Ні, тут ви роботи не знайдете. Геть звідси!
Гергуленко ніяк не сподівався такого повороту подій. Він відчув, що розмова набула небезпечного для нього характеру, і мовчить, тільки зблід, як мрець. Граф взяв зі столу невеликий срібний дзвіночок і задзвонив. Одразу до зали зайшов велетенський охоронець реєстровий козак Свирид Байрак.
– Виведіть його, – з погано прихованою огидою і відразою промовив граф, – запам’ятайте цього лайдака і більше ніколи сюди навіть на поріг не пускайте. А якщо він ще поткнеться сюди, всипте йому канчуків!
Граф зміряв Андрія Гергуленка грізним поглядом. Байрак ствердно кивнув.
– Буде зроблено! – з задоволенням відповів козак, не приховуючи глузливої посмішки.
Приголомшений, зовсім збитий з пантелику Гергуленко мовчки позадкував до дверей, злякано позираючи на козака, квапливо вийшов із фортеці, витираючи рясний піт. Він не знає, що діяти. Плечі в нього безсило опустилися і він поплентався до дружини.

*  *  *
Петрик Сомик сидів на стовбурі зламаної берези над річкою Соб на самому вищому пагорбі в околицях Красного неподалік від того місця, де в нього впадає річка Кислячка, і машинально малював щось патичком на піску. Звідси як на долоні річка, левада, берег в лозах. Тут його і знайшли його друзі.
– Привіт, Петрику, – ще здаля вигукнув Яцько Швець, піднімаючись на узгірок, на якому скрізь росте спориш, і привітно помахав рукою.
– Привіт, друзі, – зрадів Петрик.
– Над чим замислився? – запитав Михайлик Яремчук.
– Бачите, в нас є де заховатися від татар чи турок в лісі і біля річки.
– А ще у Гайсинській фортеці, – підказав Яцько.
– Правильно. А якщо татари заскочать нас у селі? Мене, наприклад, мати під час останнього нападу татар ховала у сараї в косиниці для кукурудзи.
– А мене у хліві, – пригадав Яцько і зізнався. – Ох, і страшно було!
Він аж зіщулився від цих  неприємних спогадів.
– От-от. А якби татари підпалили той хлів чи сарай? Геть і уявити такого не хочеться.
Хлопчики постояли в задумі кілька секунд. Михайлик підняв камінець і пожбурив його з гори у води швидкоплинного Собу.
– Ти що? – аж кинувся Петрик. – Не можна кидати у воду ні каміння, ні сміття. Це дуже великий гріх! Тим більше не можна у воду плювати!
– Мишку, не можна бити по воді, – підтвердив Яцько і з докором додав, – воду треба шанувати! Тобі що, ніхто цього не казав?
Михайлик знітився і мовчить під осудливими поглядами друзів. Через якусь хвилину розмова продовжилася.
– І що ти, Петрику, надумав? – запитав Яцько. – Адже ж ти вже щось вигадав, правда?
– Так, є ідея. Ви ж усі знаєте той старий колодязь-журавель, який пересох?
– А-а, розумію. Ти пропонуєш зробити криївку прямо в колодязі?
– Ну, не зовсім в колодязі, а збоку біля нього. Але вхід – так, через колодязь. То що, збудуємо схованку?
– Гаразд. Значить, домовились? – гаряче підтримав його Яцько.
Всі разом загомоніли, обговорюючи пропозицію Петрика. Потім діти розійшлись по домівках, щоб взяти заступи. Петрик захопив з дому млинців з гарбуза, щоб всім вистачило. Потім зібрались на пустирі, порослому дерезою, біля пересохлої криниці.
– Діло це не таке і просте. Отут легше копати, тут пісок.
Не гаючи часу хлопчики завзято взялись до роботи та так захопились риттям схованки, що не помітили, як до них підійшов Мирослав Коберник. Він з цікавістю розглядає як хлопчики незграбно вовтузяться на своєму будівництві.
– А що це ви, діти, вирішили криницю почистити? – здивувався парубок. – За нелегку справу ви взялися.
Михайлик на якусь мить розгубився, й аж здригнувся і навіть скрикнув від несподіванки. Інші діти також збентежено і здивовано озирнулися на Мирослава.
– Та ні, – чесно зізнався Петрик, – хочемо зробити тут схованку від татар. Ну, щоб було де заховатись під час їх нападу на село. Бо просто сподіватись кожного разу на щасливий випадок якось нерозумно.
– А що, хороша справа, – оцінив Мирослав, – ви молодці, міркуєте, як дорослі! Давайте я вам допоможу. Ви не проти?
Хлопчики на знак згоди дружньо закивали головами. Та хоч як старався Мирослав і дітлахи, але викопати яму необхідного розміру вони за день не змогли.
І за два дні не спромоглися. І за три також, хоча в цей день їм на допомогу несподівано прийшов ще й Василь Голобля.
Побачивши, що справа затягнеться надовго, стомлені роботою хлопчики трохи зажурилися. Але вони не опустили руки, а з ще більшим завзяттям взялися до роботи.
За дні важкої роботи діти дуже прив’язалися до Мирослава і Василя. Як відомо, діти дуже чутливі на ласку й ніколи не подружаться з людиною байдужою або черствою.
– Хлопці, – поцікавився Мирослав, – а як ви бачите, що має бути у вашій хованці?
– Та, – розгубився Петрик, – думали, сіна наносимо, щоб було на чому спати за потреби, та й усе.
– Зрозуміло, – стримано посміхнувся Мирослав і мовчки переглянувся із Василем.
Тільки на вечір четвертого дня вони викопали котлован і почали обшивати його стіни дошками, а підлогу зробили з жердин. Приміщення розбили на дві відносно великі кімнати і ще одну маленьку обладнали під туалет. Підлогу в ньому не робили, щоб за потреби можна було викопати ямку і присипати її.
Хлопчики брали із собою їжу і днювали з ранку до пізнього вечора на своєму будівництві. За роботою час минав непомітно.
Василь Голобля з Мирославом кілька разів їздили в ліс і привезли достатню кількість колод для перекриття. Жердини хлопці заготували самі над Собом. В кожній кімнаті вони зробили лежанки з жердин на товстих колодах. Зверху ці лежаки вони вкрили товстим шаром соломи й сіна.
Також виготовили прості столи. Після цього стали робити дах. Вклали шар колод, потім засипали все глиною, намочили і втрамбували її. За допомогою дорослих вдалось зробити це швидко і якісно. А ще насипали землі, посадили зверху кущі і вкрили все дерном.
Вихід зробили один – через колодязь. На ньому замінили стару мотузку на нову, щоб часом не порвалася.
– Ось і все, – урочисто промовив Мирослав, – можна перевіряти на міцність. Ну, хто перший?
– Я! – одразу зголосився верховода хлопчаків Петрик Сомик.
Мотузка його чудово витримала, і хлопчик без проблем потрапив до схованки, а потім вибрався назовні.
– Дякуємо вам, дядьку Василь і Мирослав! Ми б самі так добре і так швидко ні за що не зробили! Одне погано, не змогли ми зробити криївку непомітно, багато людей нас бачили.
– Нічого страшного, – м’яко заперечив і ласкаво потріпав Голобля Петрика по голові, – люди в нас добрі. Не стануть вони видавати вас бусурманам! Бути такого не може!
– Навіть не сумнівайтесь, – впевнено додав Мирослав і посміхнувся.
Раптом небо наче тріснуло, розкололося, і з нього впала блискавка й покотився грім. Навкруги одразу потемніло.
– Ну, горобенята, поки вас не заскочила злива, розбігайтесь по домівках!
– Дядьку Василь, та ми пересидимо дощ в нашій новій схованці!
Від краю до краю неба, скільки оком не глянь, насувається темна аж чорна хмара. Вдалині гримить грім і сяють блискавиці.
– Ні, краще біжіть по домам, а то батьки будуть за вас хвилюватись! Завтра посидите у вашій криївці! Ну!
Діти не стали сперечатись і, не марнуючи часу, шугонули в різні боки, поспішаючи по домівках, щоб встигнути до зливи. Гроза тим часом стрімко наближається. Гримнуло зовсім поряд, і голосно розійшлася луна над річкою Соб і її крутими берегами. 
Наступного дня Петрик і Михайлик, не змовляючись, принесли до своєї криївки по баклазі з колодязною водою. Щоб вода довше зберігалася свіжою хлопчики всипали трохи кропу. 
– Будемо оновлювати воду раз на два дні, – запропонував Михайлик. – Що скажеш, Петрику?
– Згоден. Треба ще щоб тут було що поїсти. Хто знає, скільки нам тут доведеться ховатися? Ймовірно кілька днів. Може, сухарів принесемо?
– Миші можуть їх перетрубити. Ні, треба подумати. Може, як татари нападуть, просто візьмемо з дому хліба і ще чогось, що вдома буде? Ну, там сала, яєць чи ще дещо.
– Меду вже можна принести. А молока, кисляку чи сирівцю прихопимо із собою, коли будемо ховатися!
На тому і порішили.   
– Якби ховатися довелось сьогодні, – замислено промовив Мишко, – я б приніс гречаної каші. Мати як раз зварила.
– Нехай буде гречка, аби не суперечка, – пожартував Петрик.
– А хороша в нас вийшла схованка, скажи? – посміхається Михайлик.
– Згоден. Зайве й казати. Думаю, нікому не спаде на думку шукати нас в старому колодязі.
За дні будівництва укриття Петрик ще більше пригорнувся душею до Мирослава і дядька Василя. Тепер йому гостро не вистачає їх товариства.