Глава 18. Полон

        Занапастила козака гаряча кров. Забувши про все на світі, помчав Самійло за татарами і не помітив, що крім нього ніхто цього не зробив. Не побачили і козаки як він гайнув в сторону через двір діда Шкварки на паралельну вулицю. Та й сам Самійло, коли скакав через двір, побачив тіло діда Шкварки й не подумав про те, що він один.

 
       Старий козак Шкварка лежить поряд з трупами двох ординців, яких він таки зміг заколоти своєю шпагою. Життя прожив козаком і загинув в бою. Честь йому і вічна пам’ять, тільки і встиг подумати Самійло. На біду, його дужий кінь ні разу не спіткнувся.


        Кінь виніс Гардового за село, де на нього одразу накинувся десяток кримчаків. Поки четверо відволікали його, вступивши з ним в рубку, решта по черзі намагалася заарканити козака. Самійло мовчки відбивається від розлютованих ворогів. З боку здається, що його шабля не знає втоми. А самому козаку здається, що серце ось-ось вискочить з грудей.


        Три аркани Самійло зміг розрубати, але потім татари змогли накинути на нього аркан, який обвив його навколо стану, потім ще два аркани. Ординці зачепили козака списом з гаком, стягнули з коня.

 
       Самійло пручається щосили, але три найсильніші батири кинулись до нього, міцно зв’язали і забрали із собою. Люта ненависть, гнів, жаль струснули серце козака.


      – Це він, – вигукнув хрипко один з кримчаків. – Це точно Гардовий!


      – Слава Аллаху! Нарешті!


      Ті ординці, які перегородили центральну вулицю палаючими возами й огорожами радісно закричали: «Алла!», побачивши, кого полонили їх приятелі. Поки частина татар з полоненим Самійлом вихором мчала до лісу, більша частина продовжувала стримувати козаків, осипаючи їх сотнями стріл.


      Коли татари з полоненим були майже на узліссі, відступила й решта ординців. Козаки дали по ним прощальний залп з мушкетів і гаківниць, але переслідувати не стали. Не так вже багато було козаків, до того ж частина з них поранена.


      Самійло озирнувся і подивився на рідне село. З усіх боків в небо чорними стовпами здіймаються густі дими. Велике горе, страшна біда прийшли до них. Навіть на відстані чути, як плачуть жінки, як перелякано притулившись до матерів, кричать малі діти.


      Марія кинулась шукати чоловіка, але знайшла тільки його коня і дорогу шаблю, яку татари в поспіху не забрали. Серед загиблих свого чоловіка Марія не знайшла. Невідомість гнітить жінку. Дуже схоже на те, що Самійла взяли в полон. Марії погано тільки від однієї цієї думки.


       – Самійле! – щосили гукає налякана, прибита горем жінка, але кругом реве настрахана худоба, і Марія не може її перекричати.


       – На бога, що трапилося? – схвильовано спитав Трохим.

 
      – Ради всього святого, скажи, Трохиме, ти знаєш, де Самійло? Що з ним?


       Обличчя жінки спотворилось від туги, яка рве її серце. Тут до них підійшли Оріяна й Іванко. З болем вони дізналися, що батько, ймовірно, в полоні. Вибухом бомби пролунала для них ця неймовірна, жахлива звістка.


       Іванко з Оріяною заклякли, пригнічені цією страшною, сумною звісткою, що як сніг упала їм на голови. Невже немає ніякої надії?


       Хлопець подивився на зажурене лице матері, і серце його стислося від болю. Він не може примиритися з думкою, що може батька більше не побачити. Іванко довго не роздумував, одразу зрозумів, що потрібно діяти негайно й рішуче. Він вирішив наздогнати татар і бодай спробувати врятувати батька.


       – Пробачте, мамо, але я не можу спокійно сидіти вдома, коли батька везуть в неволю. Я не знатиму ні жалю, ні співчуття, ні втоми, доки не найду і не звільню тата!


       – Не їдь, синочку, ти ж іще дитина. Пропадеш тільки, як муха восени. Тут вже нічого не вдієш.


      – Послухай матір, хлопче, бо іноді не все можеться, що хочеться, – додав Василь Голобля. – Якщо не хочеш вкоротити собі віку, лишайся вдома. Даремно це все.

 
       Але син не послухав матері. Він взяв батькового коня, який повернувся додому, дав йому їсти й пити, а сам почав збиратися в далеку дорогу. Мати з надією дивиться на Іванка, і хоча серце її розривається від думки, що може втратити не тільки чоловіка, а ще й свою дитину, в її серці ворухнулась гордість за сина.


       Спочатку хлопець взувся у постоли. Потім замотав в чисту ганчірку сухарі й сало, набрав міхи з буйволячої шкіри води. Це добрі турецькі міхи, які Іванко забрав собі з полю бою. Коли міхи були наповнені водою, хлопець зав’язав їх шкіряними шворками. А ось перекинути їх через сідло в нього сили не вистачило.

 
       – Давай, хлопче, допоможу, – запропонував йому Трохим Бойчук, який прийшов з околиці довідатися, чи є новини про Самійла. – Ти зібрався батька рятувати? Зачекай мене, разом поїдемо, бо один в полі не воїн.


       Трохим вражено похитав головою.


        – Іванку, дядьку Трохиме, і я з вами, – визвався Мирослав Коберник, – почекайте мене, поки зберуся.


        – Ні, – заперечливо мотнув головою Бойчук, і голосом, який не може викликати ні тіні заперечення, додав, – дякуємо тобі, хлопче, але куди тобі зараз вириватися в таку дорогу?


      Мирослава сьогодні поранили тричі – стрілою в живіт і в голову, а ще шаблею розрубали плече. Всі рани кровоточать, і пов’язки наскрізь просякли кров’ю. Мирослав важко зітнув. Йому дуже хочеться їхати з Іванком, але він краще всіх розуміє, що помічник з нього зараз ніякий, тільки й того, що душа в тілі.

 
       Марія ще більше стривожилася, заголосила, посірілими від страху очима дивиться вона на сина. Важкі думи гнітять її душу. Трохим сказав.


       – Не бійся, Іванко у вас хоробрий достобіса, кмітливий, він цілим вийде і з вогню, і з полум’я, ось побачиш і згадаєш тоді мої слова.


       – Трохиме, а як ти витримаєш дорогу, ти ж ще не поправився після поранення?


        – За справедливе діло і голову не жаль покласти. Колись же однак треба помирати.


        – Ти вже придивись за ним, – крізь сльози благально подивилась Марія на козака. – Ти ж знаєш, молодість часто буває безрозсудною. От і наш син саме такий.


       Видно, що страх за Іванка завдає жінці неймовірних душевних мук. Глибока задума ще більше затьмарила її обличчя.


        – Обіцяю, – ствердно кивнув Трохим у відповідь.

 
         – Визволимо батька, або самі загинемо, – твердо пообіцяв Іванко матері.
Потім він побачив, що мати ледве стримується, щоб не розплакатись, і вже м’якше сказав:


      – До Криму світ не близький. Я сподіваюсь, що зможу вирвати батька з лап тих клятих людоловів. Вибачте, мамо, але нам не можна гаяти й хвилини.

 
        На обличчі матері з’явився вираз нестерпимого болю. Марія розуміє, що вся надія тепер тільки на Іванка і Трохима.


       Не злізаючи з коня, хлопець окинув поглядом село. Прощання було коротке. Іванко мовчки вклонився матері, тут з хати вийшов Бойчук. Козак збирався недовго, і невдовзі вони з Іванком разом виїхали за околицю. Марія перехрестила обох в дорогу. Повними жаху очима дивиться Оріяна, як від’їжджає в невідоме її молодший братик.


       Із своєї схованки в лісі хлопець прихопив пару кинджалів, дорогий лук з тисового дерева і стріли. Звідти вони з Бойчуком погнали коней чвалом.


       Марія більше не стримується і невтішно виплакує своє лихо. Сумно дивиться вона на світ почервонілими від сліз очима. Їй страшно було відпускати сина в таку небезпечну подорож, але вона знає, що не змогла би втримати його вдома силоміць.


       І змиритися з думкою, що втратила Самійла назавжди, вона також не може. Одразу в їх хаті стало порожньо і сумно. Мати знову залилася сльозами.


       Щоб якось відволіктися від гірких думок, прибиті горем, Марія з дочкою пішли на люди – допомагати пораненим. Та й діда Шкварку, інших загиблих односельців і козаків треба поховати.


         Клопотів багато, і Марія дійсно на деякий час трохи відволіклась від свого горя. Але прийшов вечір, можна повертатися до хати, а йти не хочеться. В хаті жінка знову забилася в нестримному риданні.


       – Мати божа, цариця небесна, – гаряче молиться Марія, – збережи їх!
Цілу ніч пролежала Марія з розплющеними очима, думаючи про чоловіка і сина. Горе оповило її серце.


        Так само лежав зв’язаний Самійло, думаючи про свою сім’ю. І така туга запекла йому серце, що мало не заплакав козак від душевного болю.


        Оріяні також не спиться, хочеться поговорити з матір’ю, але дівчина боїться, що тільки ще більше розтривожить тій душу. І вдень, і вночі гризе її неспокій.


        Трохим Бойчук по дорозі з подивом дивився на Іванка і розумів, що дитинство вже відступило від цього хлопця, що гіркі думки сушать його душу. Трохим мимоволі зітхнув.


        – Що з вами, дядьку Трохим? – тут же повернувся Іванко до козака, спиняючи коня. – Старі рани тривожать?


       – Ні, синку. Думаю ось, що від своєї долі не втечеш. Але нічого, не сумнівайся, живі будемо – своє здобудемо!


       Іванко не зрозумів, що саме має на увазі козак, але перепитувати не став. Вони вже сьомий день переслідують ординців, намагаючись залишатися непоміченими.

 
        По дорозі татари оминули місто Терехтемирів, в якому базуються реєстрові козаки. Якби Іванко й Трохим це знали, то поскакали б у місто за допомогою, але вони ці місця не знають.


        Кримчаки по дорозі нападають на невеликі села і хутори, грабують та палять їх, вбивають всіх, хто чинить опір, влаштовують облави на людей та забирають їх у полон, щоб потім продати на невільницьких ринках у Кафі, Бахчисараї, Карасубазарі або у Гезлеві.


        Дорослих і молодих чоловіків татари розставили в ряди, зв’язали руки за спиною сирицею, крізь ремені проділи дерев’яні шести, на шиї зав’язали мотузки. Літніх жінок і дітей татари не зв’язують.


        Полонені йдуть пішки, тому швидкість пересування невелика. Кримчаки оточили людей кіннотниками, тягнуть за мотузки, підганяють людей нагайками. Душі й тіла людей просять спочинку, але відпочивати бранцям татари не дають. Самих слабих і кволих полонених вони вже вбили.


       Іванко звернув увагу на те, що дітей, молоденьких дівчат везуть. Трохим пояснив, що це самий дорогий товар, тому ординці їх бережуть.


        Татари женуть полонених мов юрму овець. Йти полоненим важко, ремені вп’ялися в руки, ноги весь час болять. Йти доводиться по 15 годин на добу. Уздовж дороги на Крим, яку русини називають Дорогою сліз, місцями біліють кістки людей, колишніх бранців.

 
       Під час дороги до Криму багато бранців натерли на ногах мозолі. В деяких людей мозолі полопалися, до ран попав бруд, і рани загноїлися.


    На привалі Самійло сидів разом із земляком із Гранова Сашком Сомиком, який так же, як і Трохим Бойчук, свого часу перебрався до Красного.Його полонили, збивши з ніг конем.


        – Якби це було вдома, – сказав Сомик,  – я б відварив яйце в круту, почекав, щоб воно вистигло, почистив його. Знаєш, так, щоб не зачепити тої тоненької плівочки, що між яйцем і шкаралупою? Наклав би її на мозоль, вона сама пристає. Наступного дня повторив би ще раз. Так мозоль не болить і сходить швидше. А ти, Самійле, як би лікував свої мозолі?


        – Я би взяв чорнослив без кісточок, розварив би його в молоці.


       – В молоці? – здивувався Сашко.


         – Так, саме в молоці. У воді виходить не так добре. Гарячий чорнослив приклав би до мозоля. Треба так робити не менше чотирьох разів, постійно замінюючи плід на новий. Мозолі тоді сходять швидше.


       – Гей, полонені, тихо там! Ніяких розмов!


         І татарський вершник шмагнув Сомика нагайкою по обличчю. Сашко мало не скрикнув від гострого болю, але стерпів. Козаки з великою неохотою притихли й озирнулися на ординців. На обличчях бранців розпач і гнів.


       – Я уб’ю його, – перетерпівши біль, сказав Сашко.


       – Не треба гарячкувати, друже. Не зараз, – поклав йому на плече свою важку руку Самійло, – не вартий він того, щоб за нього загинути. Почекай, може, підвернеться ще випадок, тоді порахуємось і з ним, і з усіма іншими.

 
       Після стоянки прямо на землі залишилось кілька трупів бранців. Поховати їх людям ординці не дозволили, залишивши небіжчиків на поживу воронам, орлам і сіроманцям.


       Чим ближче до Криму, тим більша туга на серці в Самійла. Ніби розуміючи це, один з потурнаків, який знайшовся в загоні татар, розсміявся:


       – Нічого, козаче, не турбуйся, звикнеш і ти до рабства, як пташка звикає до клітки, а собака до ланцюга! Га-га!


       Самійла аж пересмикнуло від цих слів. Тяжко терпить неволю козак, серце його крається від розлуки з рідними, а на слова клятого потурнака він не став ніяк реагувати. Тільки подумки картає себе за необачність, адже міг в полон і не потрапити.


       – Нічого, – говорить Сашко Сомик, – ніхто не знає, що завтра буде.

 
         – Де ще те завтра? – зітхнув стомлено якийсь старий сивочолий, але ще міцний козак.


       Йдуть людолови по Дикому Полю, тому Іванко з Трохимом тримаються від них подалі, щоб не бути захопленими зненацька.


       Ослаблі і поранені люди не витримують важкої дороги, падають, знесилені, і конвоїри їх добивають. Деякі бранці нишком проклинають свою гірку долю.