Одержимий помстою. Глава 20. Невдача

Не звиклий до тягот військового життя Іванко важко переносить дорогу. Довга їзда верхи втомила хлопця, але він вперто, невідступно слідує за колоною ординців, а ночами, коли зірки ховаються за хмарами, намагається пробратися до табору людоловів, аби спробувати звільнити батька. До сьогодні йому це не вдавалося.
Сьогодні ж їм поталанило. Перед ночівлею Трохим примітив невеликий але досить глибокий байрак, який густо поріс кущами терну і глоду. На дні байраку знаходиться невеличке озеро з прозорою, чистою водою.
Зраділі Трохим і Іванко нарубали кущів на дрова і розпалили багаття. Іванко нарвав сухої нехворощі і намостив її під кущем. Потім заслав її широкою попоною.
Поки вогнище розгорялось, Іванко зумів із свого лука підстрелити молодого сайгака. Поки Трохим варив круту пшоняну кашу із свіжим м’ясом, Іванко поповнив запаси води і вперше за час переслідування вимився. Поїли дуже смачно і ситно, після цього хлопця непомітно зморив сон.
Прокинувся Іванко далеко після опівночі і відчув себе сповненим сил. А ось Трохим навпаки занедужав. Він і так ніяк не оклигає після важкого поранення, а тут ще така важка дорога також далася взнаки.
Тому цієї ночі козак залишився в таборі, а Іванко сам попростував до ворожого табору.
– Чекайте мене тут, дядьку Трохиме, – сказав Іванко. – Сподіваюсь, сьогодні мені пощастить і я повернусь разом із батьком!
– Дай бог, – зітхнув Трохим і тричі перехрестив хлопця. – Хай береже тебе, синку, цариця небесна та сила божа.
Іванку вдалося пробратися прямо в табір ординців. Вартових ніде не видно. Хлопець не надав цьому значення. Може вони поснули, але як би там воно не було, йому це тільки на руку. Непоміченим добрався він до того місця, де спить Самійло.
– Тату, таточку, – прошепотів Іванко і його гаряча сльоза капнула на щоку батька.
В грудях хлопця радісно тьохнуло серце. Іванко прихилився до грудей батька.
– Синку? Звідки ти тут? – вигукнув здивовано Самійло.
– Я від самого Красного їду за вами, щоб звільнити тебе. Тату, у нас обмаль часу. Давай, я переріжу тобі мотузку.
– Ні, синочку, тобі це не вдасться, – важко зітхнув батько і скрушно похитав головою, – я не зв’язаний. Мене закували в кайдани. Їх ножем не переріжеш. Не тільки руки, а й ноги скуті залізом.
– То піднімайся, тату, підемо так, як зможеш. Нам аби з табору вибратися. Ну, давай, я допоможу тобі стати на ноги. Ну, не гаймося!
Коли Самійло підвівся на ноги, поряд роздався неприємний, гортанний сміх.
– Що, урус, думав, зможеш від нас втекти? Бачиш, як добре вийшло, ми ще й щеня твоє схопили, – насмішкувато повів оком Гусман Айдаров, один із синів перекопського мурзи, старший цього загону.
Із-за наметів вийшло добрих три десятки ординців. Один з них підкинув в тліюче вугілля оберемок сухої трави і вона одразу спалахнула, освітивши все навколо. Потім у вогнище татари поклали сухих дровець.
Обличчя Іванка пополотніло, він не зміг приховати збентеження. Скільки надій було, скільки сил витрачено, і на тобі, замість того щоб звільнити батька, він також потрапив в полон. Все виявилось марно. Кров шугонула хлопцю в обличчя.
– А що там з тим, другим? – запитав молодий татарин в дорогому, ошатному одязі, взутті та з дорогою зброєю.
Він повернувся до Іванка і втупив в нього чорні, мов достиглий терен, очі.
– Вже привезли, – донісся голос десь збоку, і невдовзі на освітлений майданчик вийшли три татарина, які ведуть зв’язаного Трохима Бойчука.
Він іде важко, з розбитої голови тече кров. Видно, козак опирався до останнього.
– Що з ним робити, мурза? – запитав Мансур Барин.
– А що з ним робити? Хіба він на щось здатен? Він же сам помре доки дійде до Криму. Тільки буде нас затримувати, та ще годуй його. Чуєш, гяуре, – криво посміхнувся молодий мурза, – я зроблю тобі подарунок. Я звільню тебе від земних страждань!
І мурза замахнувся на Трохима шаблею, але його зупинив владним помахом руки дуже молодий, навіть юний татарин в дорогому, ошатному вбранні з дорогою зброєю.
– Зачекай, Гусмане.
– Ти що, Азхаре, вирішив пожаліти цього нечестивого гяура?
– Звісно ні, – хитро примружив ліве око Азхар. – Просто він ще може принести нам користь.
– Яку ще користь, брате? – ніяк не може зрозуміти Гусман. – Про що ти?
– Думаю, ми можемо потренуватися на ньому.
Несподіване бажання молодшого брата сподобалося старшому. Азхар вийняв свою криву шаблю з піхов.
– Чом би й ні? – хижо посміхнувся старший брат і схвально додав. – Точно! Як це я сам до такого не додумався? Розв’яжіть цього мерзенного гяура!
Ординці в очікуванні несподіваної розваги незвичайно пожвавились. Енвер Челебіджіхан розв’язав руки Трохиму і дав йому шаблю. Гусман підбадьорив запорожця важким стусаном в бік.
Руки Трохима затекли, він ще тільки почав розминати їх, як Азхар поквапливо накинутися на нього. Козак відступає, слабко відбиваючи напади юного татарина.
Стомлені, виснажені бранці, які прокинулись, мовчки спостерігають за поєдинком. Ось татарин зробив випад, рубанув козака по лівій руці, і рукав одразу став червоним від крові. Кримчаки задоволено засміялися, голосно зацокали язиками від задоволення.
– Молодець, брате, – задоволено вигукнув Гусман і зловісно усміхнувся. – Добий його!
Підбадьорений підтримкою, Азхар став ще більше насідати на Трохима, а той все відступає та відступає. З непослабним інтересом слідкують за поєдинком і невільники й ординці.
Самійло уважно спостерігає за двобієм. Його дуже дивує поведінка Трохима, бо він впевнений, що навіть поранений Бойчук легко може здолати юного татарина.
І Самійло не помилився. Трохим навмисно підігравав тому, навіть дав себе легко поранити, бо чекав, доки руки відійдуть від мотузок і в них повернеться сила.
– Молодець, Азхар, – радіють татари, але радість їх була передчасна.
З боку здається, що юний мурза тисне і давить, гонить козака, а насправді це козак спеціально підвів свого суперника крок за кроком поближче до глядачів – татар. Потім він одним ударом в горлянку заколов Азхара.
– О небо, – закричав Гусман, і люто повів очима, – брате!
Трохим тим часом, не даючи опам’ятатися кримчакам, могутнім ударом зніс голову одному з глядачів, і ще встиг зарубати двох вояків, поки решта не прийшла до тями. 
Гусман не зумів приховати своєї розгубленості. Обличчя молодого мурзи посиніло від гніву, видно, що він розлютився не на жарт. Люті, брунатні очі втупилися в запорожця. З цих чорних очей струмує лють.
– Вбийте його, шайтанові діти!
Найметкіші ординці не гаючись схопились за зброю і прожогом кинулись до Бойчука і вмить оточили. Його закривавлена шабля сіє смерть. Бранці, які прокинулись від сну, з острахом спостерігають за цим нерівним боєм.
Восьмеро татар, спритних і міцних, разом накинулись на козака. Він чудово розуміє, що справитися з усіма йому не вдасться, тому, зібравшись з силами, сам несамовито кинувся уперед і встиг зарубати ще двох ординців, доки шаблі шістьох інших не опустилися йому на голову. Трохим охнув, випустив шаблю, заточився і впав.
Іванкові здається, забракло повітря, він зойкнув від жаху і злякано перехрестився, Самійло заскрипів зубами. Він згадав, як в Красному обіцяв Трохиму, що вони ще мед поп’ють і повоюють. От побратим його і повоював. На славу повоював, так, що татари ще довго будуть його пам’ятати.
Гусман наказав вже мертвому Трохиму відтяти голову. А Самійло вимушений сам, своїми ногами йти у полон. Козак застогнав від безсилля і ненависті до ординців.
– Кляті бусурмани! – вирвалось в нього.
– В’яжіть це щеня, – показав молодий мурза рукою на Іванка, – та стережіть його добре. Коней їх привели?
На Іванка накинулись три людолови і міцно скрутили. Хлопець тепер не може поворухнути ні рукою, ні ногою, тільки з жахом дивиться, як в’яжуть йому руки і ноги.
Після цього старший брат почав оплакувати смерть молодшого брата і проклинати Трохима Бойчука і всіх русинів взагалі. Гамір, який, було, підняли татари, почав стихати. У Гусмана здригаються плечі, з грудей виривається глухе ридання.
Інші кримчаки розійшлися, щоб ще трохи поспати до ранку. Вартові вийшли з тіні, в якій вони ховалися, поки Іванко пробирався в табір. Самійло безпорадно сів на землю біля Іванка.
– Синку, а як татари довідалися про тебе?
Не знав Трохим, не знав Іванко, що молодий мурза, який командує цим загоном розіслав у всі боки більш як на п’ять верст невеликі дозори, які повідомляють йому про все, що діється навколо. Скільки око в степу добачити може – все контролювали дозорці.
Один з таких розвідувальних дозорів і помітив силует хлопця, коли той на заході сонця стояв на вершині могили з кам’яною бабою на горі.
Ординці часто ходили цим шляхом і добре вивчили ці місця, тому знають цю могилу. Хоча Іванко стояв непорушно, розвідники одразу зрозуміли, що це людина, бо кам’яна баба була одна.
Один з розвідників поспішив до табору, щоб доповісти про переслідувачів. Інші татари не поспішаючи підкрались до байраку, в якому розташувались на ночівлю Трохим й Іванко.
На той час Іванко вже пішов у табір татар. Так і вийшло, що його там вже чекали. Саме тому він не побачив вартових, бо йому спеціально дали можливість підійти до полонених.

*  *  *
Василь Голобля йшов по вулиці, коли побачив Марію Гардову. Він був вражений змінами, які відбулись в зовнішності цієї красуні. Прибита горем жінка змарніла, під очима залягли чорні тіні. Та й самі її сині очі примеркли, а в них зачаїлися сум і безнадія.
– Здрастуй, доню, – шанобливо вклонився Василь, – чи є вістка від Іванка чи Самійла?
Марія зажурливо похитала головою.
– Ні, дядьку, немає, – сумно відповіла жінка.
Вона скрушно похитала головою, а по обличчю жінки промайнула тінь. Голобля подумав із скорботою, що не може нічим зарадити її горю.
– Нічого, доню, – якомога спокійніше сказав Василь. – Часу пройшло ще мало. Будемо сподіватись на краще. Ти тримайся.
– Як тут будеш триматися, коли, ніби частину серця в мене відірвали і забрали із собою? – з нестепним болем і гіркотою відповіла Марія.
Василь не знайшов, що відповісти, мовчки вклонився, на цьому вони й розійшлися в різні боки, несучи гризоту в серцях.
Біля воріт хати Гардових на Марію чекає Мирослав Коберник. Парубок переступив з ноги на ногу, відкашлявся і запитав.
– Здрастуйте, тітко Маріє. Чи є новини про дядька Самійла й Іванка?
Не спускаючи очей з Марії, Мирослав чекає на відповідь.
– Ні, Мирославе, нічого не чути, – важко зітхнула Марія. – Ти проходь до хати, гостем будеш.
– Здрастуй, Оріяно, – привітався хлопець з дівчиною, яка у вікно побачила матір і вийшла із хати. – Тітко Маріє, може, вам треба щось допомогти?
– Та ніби нічого не треба. Хіба трохи дров нарубати? А то мені щось не здоровиться, сил немає, а Оріяна, як на зло, руку розрізала.
– З задоволенням! Я зараз, – пожвавішав Мирослав і до самого вечора без втоми рубав Гардовим дрова. Тільки кілька разів попив води.
Як не просила його Марія повечеряти разом, розраховуючи на те, що парубок зрештою погодиться, але Мирослав відмовився, бо його вдома чекають. На тому і розійшлись.
– Хороший хлопець, має працьовиті руки і добре серце, – тепло сказала йому в слід Марія, звертаючись до дочки. І вперше за останні дні обличчя жінки розпогодилось.
Мати ледь помітно усміхнулась, Оріяна також блиснула повеселілими очима. Вони ще раз доброзичливо подивились у слід Мирославу і зайшли до хати, яка гостро пахне кропом, буряками і якимось зіллям.
В православному храмі села Кисляк через два тижні після Великодня біля ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість» розцвіли сухі лілії.
Подивитися на це диво щодня приїздять десятки людей з усіх усюд. Люди вельми дивуються такому диву, моляться і хрестяться біля чудотворного образа. Більше всього приходить згорьованих, нещасних людей. 
– Про живі лілії нам розповів минулої неділі наш священник, – розповідає якийсь чоловік із Брацлава. – Ми з дружиною вирішили на власні очі побачити Господнє чудо і помолитися біля образа. Особисто мені такої чудасії раніше бачити не доводилося.
Віряни запалюють свічки та по черзі підходять до підвищення біля ікони, стають навколішки й моляться. Потім цілують образ і торкаються його хустками, іконками.
Ікона миро точить, а біля неї почали зцілюватися люди.
Щоразу після акафісту на обличчі Богородиці з’являються крапельки води, а на стеблах лілій – два або три бутони. За кілька днів вони розцвітають білим цвітом. Разом вони утворили ніби вінок над головою Богородиці.
Цвіли лілії кілька днів, потім зів’яли.
– Сухі квітки будуть в образі до наступного Великодня, – розповідає священник отець Костянтин, – потім замінимо їх новими, а ці поріжемо й роздамо людям.