Одержимий помстою. Глава 26. Останнiй бiй

Не тільки в татар є розвідка. Гетьману Оришевському набридло, що ординці по кілька разів на рік з’являються біля його містечка Гайсин. Тож, не зважаючи на зайнятість важливими державними справами, він вирішив хоч на деякий час покласти цьому край.
Розіслав гетьман вивідувачів у всі боки, і таки завчасно дізнався про появу великого татарського загону. Поручик Ясинський за дорученням гетьмана з охороною з’їздив до Гранова, щоб домовитись про військову допомогу.
І знову в Красному зробили засідку. Оришевський зібрав тисячу реєстрових козаків з гарматами. Артилерію командувати він доручив поручику Яновському, козаками – поручику Ясинському.
З Гранова прибули чотири сотні гайдуків з гарматами. Порох і ядра їм видали з Гайсинської фортеці. Гайдуки непомітно розмістилися в лісочку, на північний схід від Красного, між селом і хутором Киселин.
А ще по ближнім селам кинули клич, щоб бажаючі приєднались до оборонців Красного. Із запорожців, які в цей час були вдома, та місцевих селян набралось ще майже три сотні чоловіків. Щоб не заважати реєстровим козакам, цей загін розташувався в сосновому лісі на південно-східному напрямку між Красним і Гайсином.
Тепер лінія оборони схожа на підкову, відкриту на схід. Самійло з Сашком Сомиком приєдналися до реєстрових козаків. Селяни з Красного самі прийшли з лопатами, копати шанці для оборонців села та «вовчі ями» для кримськотатарської кінноти.
Ярина Гергуленко доповіла вивідачам мурзи, що вся сім’я Гардових зараз знаходиться в Красному, а козацький гетьман в Гайсині. Ті передали ці новини мурзі, який в цей час їв незмінну тушковану баранину.
Мурза зрадів удачі і вирішив, що кращого часу для нападу, такої щасливої нагоди для вбивства гетьмана Оришевського й родини Гардових і бажати годі. Все складається саме так, як він і розраховував. За його наказом кримчаки одразу виступили до Красного.
– Наказую, – гнівно сказав мурза, – щоб Красне стало червоним від крові русинів. Ясир потім візьмемо в інших селах.
Люди в селі спішно ховають до комор своє добро. Козаки читають «Вірую» й «Отче наш», під час молитви наполовину виймаючи шаблі з піхов на знак того, що готові із зброєю в руках відстояти віру православну.
Кримчаки пішли в атаку з першим промінням сонця. Але на цей раз татарам навіть не дали увійти в село. Їх зустріли ще на підході, загуркотіли гармати. Заревіла налякана худоба. Козаки обстріляли ординців з гармат і мушкетів, а потім кіннота помчала на татар. Заколихалися козацькі бунчуки й стяги. Козаки перейшли в рішучий наступ.
Ординці неймовірно вражені тим, що їх зустрічають не самі сільські жителі, а козаки з гарматами. Це було настільки несподівано для них, що не витримавши навали, татари почали поволі відступати. Всі їх плани пішли шкереберть.
Татари почали обстрілювати хати, покриті очеретяними дахами, підпаленими стрілами. Мурза Азамат Айдаров нервується, лютує і в безсилому гніві кусає губи. Досвідчений воїн, він чудово розуміє, що, якщо так піде далі, на нього чекає неминуча поразка.
– Погані гяури, – лається мурза. – Рахманова до мене!
Коли один із татарських сотників підскакав до мурзи, той нахмурив брови і вказав нагайкою на артилерію козаків.
– Батале, що хочеш роби, але щоб ті шайтанові гармати замовкли! За всяку ціну, чуєш? – гарикнув мурза. – Зробиш – озолочу! Ти мене знаєш. Мерщій!
Скажена злоба спотворила його обличчя. Він сподівався швидко захопити Красне, вбити Гардових, потім одразу взяти штурмом Гайсин, захопити гетьмана Оришевського, а застряг на околиці села.
– Буде зроблено, мурза! – гучно пообіцяв татарський сотник.
Рахманов пришпорив коня і помчав до своєї сотні. За його наказом татари помчали вскач, оминаючи центральну частину бою. Обійшовши бойові порядки козаків, вони, мов навіжені, з півдня вдарили на батарею.
Козаки саме перезаряджали гармати, коли аскери Рахманова обсипали їх сотнями стріл. Мурза Айдаров побачив це і трохи заспокоївся.
В живих серед гармашів залишились тільки поручик Ясинський і двоє поранених козаків. На графа вже накинули аркан, і до нього, ошкірячись, підходить татарин, готовий зарубати полоненого, коли із-за рогу палаючого будинку вискочила Оріяна Гардова. В неї в руках дошка, яка сильно горить.
Оріяна, не роздумуючи, сунула цей смолоскип в обличчя татарину. Той завив від болю і кинув шаблю. Обома руками схопився він за обпалене обличчя. В цю мить до них підбігла простоволоса, скуйовджена Марія Гардова і сильно штрикнула татарина в бік вилами.
Граф Ясинський, нарешті звільнився від аркану, схопив шаблю і добив пораненого татарина. На нього напали ще двоє ординців, але поручик зміг впоратися і з ними. Поранені козаки перев’язали один одному рани і кинулись до гармати.
– Дякую вам, – низько вклонився граф Марії й Оріяні, мимоволі скривившись від болю, – скільки житиму, стільки пам’ятатиму вашу доброту. Віднині і до самої смерті я ваш боржник. А тепер ховайтесь.
Сам граф кинувся на поміч гармашам. Гармати ожили і зробили кілька влучних пострілів. Ядра розірвались прямо в центрі наступаючої татарської кінноти.
– Наддаймо, братці, – кричить козак Малюта дужим голосом.
– Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти! – вторить йому Сомик.
– Великі воїни ісламу, – кричить мурза Айдаров, – усі дома клятих урусів димом пустити і з землею зрівняти!
– Аллах акбар! – вигукнув Енвер Челебіджіхан.
На захопленому краю села кримчаки почали вбивати собак і свиней та скидати їх в колодязі. В тій частині села, яку захопили татари, загорілось все, що тільки може горіти. Палає все швидко, скоро від багатьох хат залишаться тільки печі з димарями.
Тут сталося непередбачуване для кримчаків – з півночі по ним вдарили гармати гайдуків, з півдня – мушкети й рушниці запорожців і селян, які спочатку, щоб не видати себе, відійшли занадто далеко від села.
Козаки впевнено тіснять ворогів. Бій стає дедалі запеклішим. Мурза зрозумів, що може опинитися в оточенні. Скрегочучи зубами від безсильної злоби, він віддав наказ відступати. Татарська кіннота покотилася назад.
– А! Втік, шолудивий пес, – радіє Голобля, побачивши мурзу в дуже дорогому, ошатному вбранні.
– Добивайте проклятих скоріше, – командує сотник Бандурка.
Козаки гнали татар до самого лісу, але в ньому ординці зайняли кругову оборону і зустріли козаків хмарою стріл. Серед ординців багато вправних стрільців, які одночасно можуть влучно стріляти одразу двома, або навіть і трьома стрілами.
Випали шаблі з рук кількох десятків козаків. Кримчаки завзято бороняться, тож, зазнавши значних втрат, козаки відступили. Вони оточили лісок з усіх боків, але під стріли ординців вже не поспішають.
– А їх же там торба лиха та мішок біди, – промовив Василь Голобля.
Бойовий запал козаків і селян потроху вщухає.
– Може підтягнути сюди гармати, та й пробити собі дорогу до лісу? А там ми з ними швидко впораємось! – запропонував Свирид Байрак.
– Воно ніби і можна, але дерева жаль. Це ж не панський ліс, сюди людям можна ходити, – зітхнув Ілько Деркач. – Що ж його придумати? Комусь щось спадає на думку? Не ставати ж облогою, поки в татар їжа чи вода скінчиться?
– Та й скільки пороху й ядер потрібно, щоб викурити татар з лісу? – додав Мартин Паталаха.
Козаки ламають собі голови, але даремно, рішення знайти вони не можуть. Самійло, Вітер з Сомиком приєднались до запорожців. До їхнього гурту підійшов збуджений Іванко.
– Моє шанування! Товариші, приймайте поповнення, – розсміявся якийсь молодцюватий, підтягнутий козак, пропускаючи наперед хлопця. 
– Здоровенькі були! Тату, – покликав Іванко, – послухай, що я надумав.
– Вибач, синку, зараз не до тебе, – незадоволено відповів Самійло. – І взагалі, не лізь поперед батька в пекло. Це не твого розуму діло. До речі, чому ти тут, а не вдома? Мати там тебе, напевне, вже обшукалася, не знає, що й думати.
– Тату, послухай, в мене є думка, як здолати татар так, щоб менше наших людей загинуло, – наполегливо промовив Іванко.
– А я тобі кажу, їж борщ з грибами, та держи язик за зубами. Казна що! Малий ти ще козакам вказувати, що і як робити!
Голос Самійла прозвучав незадоволено. Іванко прикро здивований, він зніяковів, зблід, похнюпився і розгублений збентежено замовк. Розпач вдарив його в груди. Хлопчик не посмів перечити батькові, натомість він ладен заплакати від безсилля.
– Йосип голий! От вражий сину, – не стримався старий козарлюга Вітер, наїжачив вуса, і охолодив гарячого Самійла, – навіть вислухати сина не хоче! Ич як! Говори, хлопче, що в тебе?
– Розповідай, – дружньо підморгнув Іванку один з молодих запорожців.
Козаки, посміхаючись, повернулись до Іванка, стали кружка і слухають хлопця залюбки. Очі дорослих світяться цікавістю. Іванко спочатку зніяковів, але, зігрітий увагою, швидко опанував себе і вів далі своє.
– Товариші козаки, преславні лицарі запорозькі. А що, як збудувати десяток «Гуляй-городів», тільки колеса поставити так, щоб вони захисною стіною їхали до лісу?
Не встигли козаки подивуватись такій неочікуваній пропозиції, як батько спересердя перебив Іванка. 
– Дурниці верзеш. Тільки час віднімаєш. Підійдемо до лісу, татари нас з боків і зверху, з дерев переб’ють.
– Почекай, Самійле, – обурився Вітер, – не гарячкуй! Щось у пропозиції твого хлопця таки є. Дай подумати.
Задоволений похвалою Іванко, який уже не сподівався на підтримку і розуміння,  мало не скрикнув від радості.
– Я не доказав, – трохи почервонів Іванко й вже більш упевнено продовжив, – можна збудувати «Гуляй-городи» з боковими стінами й дахом! І колеса щоб були і з переду, і з заду!
Козаки стоять нерухомо і хто вражено, хто з цікавістю і увагою прислуховуються до кожного його слова. На відміну від батька, ніхто ніяких докорів, нарікань чи насмішок на адресу хлопця не виказує.
– І в них піч з лежанкою, – трохи миролюбніше але все ще різко, незадоволено і глузливо буркнув батько. – А ще шуба з подушками, і миска з галушками.
– А бодай тобі. Трясця, – насупився Вітер, і Самійло нарешті замовк.
Козаки тим часом почали жваво обговорювати ідею Іванка. Хлопець з надією пильно вдивляється в обличчя присутніх.
– Отакої. Легко сказати. Це небезпечно. Татари стрілами можуть підпалити «Гуляй-городи», не встигнемо до того лісу й добратися, – завагався Паталаха.
– Облиш. Значить, треба зробити так, щоб не підпалили, – розсудливо промовив Сашко Сомик.
– А це як? Зробити їх з мокрого дерева? – запитав Малюта. – Чи поливати водою?
– Зачекай, зараз ми щось придумаємо. Неодмінно вигадаємо!
– Слухайте, пане-браття, – знову заговорив Іванко, – може у вас в обозі є татарські щити й кольчуги? Можна ними обвішати «Гуляй-городи».
– Точно! В нас ще є польські й німецькі кіраси, панцири!
– Якщо все вийде, втрати в нас будуть мінімальні! Це ж не просто нечувана річ, це справді безпечний захист. Молодець, хлопче! – похвалив Сомик.
– Слухайте, товариші, і добре запам’ятайте мої слова, – з захопленням промовив старий козак Вітер, хвацько підкручуючи свого довгого, сивого вуса, – б’юся об заклад, з цього хлопця кошовий вийде, так і знайте!
І на похмурому, завжди суворому обличчі старого козака з’явилась лагідна усмішка. Запорожці слухають, тепло всміхаючись та приязно киваючи хлопцю головами. Іванко від такої похвали був на сьомому небі і зашарівся. Самійло за цей час більше не проронив ані слова.
– Дякуємо тобі, хлопче! От побачиш, намажуть татари п’яти салом, даром, що мусульмани! Еге ж!
– А тепер за діло. Нумо, братці-молодці! – враз посерйознішав і заклопотано закликав Вітер.
І козаки взялись до роботи. Їм допомагали місцеві селяни. Колеса зібрали по ближнім селам. Кілька десятків коліс дав майстер Коберник і місцевий священник отець Костянтин. Усі працювали до сьомого поту.
Наступного ранку з усіх боків до лісу поволі посунули чотири десятки «Гуляй-городів» з дахами і боковими стінами.
У безмежному подиві розглядають ординці небачене диво – прямокутні хатки на колесах, обвішані кірасами, панцирами, щитами і кольчугами.
Коли «Гуляй-городи» наблизились на достатню відстань до лісу, відкрилися бійниці і більше сотні мушкетів дали залп по кущам на узліссях, в яких ховаються татарські лучники. Крики поранених показали, що принаймні частина куль влучили в ціль.
Поки мушкети перезаряджали, бійниці закрили. Татарські лучники обстріляли атакуючі «Гуляй-городи», але шкоди не завдали ніякої. Козаки знову відкрили бійниці і знову дали залп із мушкетів, і частина куль знову влучила в кримчаків.
Ординці не стали чекати, доки «Гуляй-городи» доберуться до узлісся, зібрались по команді в південно-західній частині лісу і звідти помчали в атаку на козаків.
– В ім’я пророка, – в нестямі кричить мурза Айдаров, який не може примиритися з поразкою, – в ім’я могутності Османської Порти і Кримського Юрту! Вперед, непереможні воїни ісламу! Хай Аллах наповнить ваші серця мужністю і захистить від ворожої кулі і ворожої шаблі! Смерть гяурам!
– Хай славиться ім’я пророка! На невірних, славні оборонці ісламу! – вторить йому сотник Рахманов.
Татарська кіннота  значно переважає за кількістю козаків, і здається, що ординці зможуть прорвати козацькі ряди й вирватися в Дике поле, а за ним і в свій Крим. Але їх знову чекала неприємна несподіванка.
Коли татари майже доскакали до десятка «Гуляй-городів», що наступала на них з цього напрямку, козацька кіннота, яка знаходилась позаду піших козаків, розступилася. Татари побачили два десятка фальконетів.
Не встигли татари опам’ятатися, як всі фальконети дали залп, накривши передні ряди ординців картеччю. Поле вкрила хмара порохового диму. Від вибухів здригається і стугонить ліс. Крики болю і несамовитої люті пролунали у відповідь на козацькі постріли.
Козацьке «Слава!» и татарське «Алла!» злилися в одне суцільне, протяжне «А-а!»
Не дивлячись на своїх поранених, татари продовжили наступ, розраховуючи, що козаки не встигнуть перезарядити фальконети, і татари все таки зможуть вирватися із оточення.
Б’ються татари з почуттям приречених на смерть, бо їм немає куди відступати. Але їх знову чекає напрочуд неприємний сюрприз. Передні стіни «Гуляй-городів» опустилися вперед на ременях, і з кожного з них вистрілила 14-ти ствольна ожига. Заряджені вони дробом, тому вразили більшу частину татарської кінноти.
Поранені дико заверещали від раптового болю. В татар почалась паніка, бо вони бачили, як багато їх товаришів загинули від залпу, який дали ожиги.
Поки ординці приходили до тями, свій другий залп дали фальконети, а за ними і козацькі мушкети й самопали.
У свіжому ранковому повітрі відгонить кров’ю і димом. Наступила вирішальна хвилина. Загули козацькі сурми, довбиші закалатали в литаври й бубни.
– Товариші, – піднявся в стременах сотник Бандурка, високо піднявши шаблю, – тільки в рішучому бою здобувається вікторія!
– Боже, допоможи, – перехрестився старий козак Вітер. – Ну, братці-молодці, хто в бога вірує, за мною!
– Слава! – донеслося із-за спин татар. – Слава!
Це з лісу винеслась козацька кіннота. Іванко з подивом дивиться на розпашілі, але задоволені обличчя козаків, які в бій ідуть як на празник! Татари обороняються люто, але сила сьогодні на боці козаків.
– О, правовірні! Аллах відступився від нас! – кричить Ісмаїл Алі-огли. – О, горе нам!
– О горе нам, сини Магомета! – вторить йому Мансур Барин. – Хай Аллах буде милостивий до нас!
Даремно лютував і лаявся мурза, дарма погрожував найлютішими карами, його вже ніхто не слухав.
– Бийте проклятих! – закликає сотник Бандурка. – Смерть бусурманам!
– Бийте їх так, щоб і духу нашого боялися! – кричить Малюта.
Усе злилося в дикий нелюдський рев: хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки командирів, постріли, лайка і прокльони. Копита коней ковзаються в крові. Козак Вітер щосили вигукнув.
– Синки, тих татар, що здаються, не вбивати! Ми за них потім виміняємо з неволі наших людей!
Самійло рубається мовчки, зціпивши зуби. Частина татар зрозуміла, що в них вже немає ніякої надії на удачу, і почали здаватися в полон.
– Аман! Аман! – лунає з усіх боків, це татари, проклинаючи свою долю і все на світі, просять пощади, помилування і милосердя. Деякі з них навіть падають на коліна.
Але то тут, то там ще спалахують короткі кровопролитні сутички. Кримчаки б’ються мов скажені, але козаки знищили їх швидко, ніхто з ординців так і не зміг пробитися і повернутися у свій улус.
Не оминув своєї чорної долі й сам мурза Айдаров. Примхлива доля звела його віч-на-віч з Самійлом. Козак невимовно зрадів, впізнавши мурзу. Серце його радісно забилося.
– Ну що, мурза, здибались ми, як кажуть, на вузькій доріжці? Тепер миром не розійдемось.
– Ти? – не повірив своїм очам мурза, спохмурнів, і в його очах блиснули злі вогники. – Не може бути! Поганий гяур! Раб! Втік від Ділявера?
– Це дрібниця, – посміхнувся, розпашілий від бою, Самійло, блиснув очима і твердо відрубав, – хочу, щоб ти знав – я і є той самий козак Самійло Гардовий, заради якого ти прийшов сюди.
Почувши ці слова, в першу мить мурза аж відсахнувся. Безмежний подив і розчарування застигли на його обличчі. Він аж ціпеніє від досади, злоби і люті. Мов зацькований хортами вовк, озирнувся мурза по сторонам.
– А ти ж, поганий гяуре, був в моїх руках, – гірко промовив мурза, дивлячись на похмурого велетня.
– Був, – посміхнувся козак. – І син мій також був. А тепер помри!
Дикий, звірячий рев вирвався з грудей мурзи Айдарова. Лють скаламутила йому розум. В нестямі першим кинувся він на свого ворога, але дуже швидко пересвідчився, що шансів подолати козака в нього немає. Мурза був страшний, він важко дихає, з налитими люттю очима.
Айдаров глянув у вічі козака, і розпач охопив його. Він зрозумів, що пощади бути не може. Перед його очами промайнуло все його життя, залишився гіркий осад від думки, що головна його мрія так і не здійсниться, і не побачить він Присмеркового океану.
Татарин бився із завзятістю і самозабуттям приреченого, але скоро шабля Самійла опустилася йому на голову. Мурза охнув і впав під ноги свого вірного коня.
– Катюзі – по заслузі, – гримнув козак Вітер, який спостерігав за двобієм, готовий за потреби в кожну мить прийти Гардовому на допомогу.
Розлютовані, вражені смертю мурзи, залишки ще не полонених ординців з новою силою кинулись на козаків. Бій закипів одночасно на всіх напрямках. Знову ожили ожиги, значно скоротивши кількість татар.
Відомо, що сила солому ломить. Козаки стоять безстрашно, ні на крок не відступаючи назад. Стрілянина почала вщухати. Бій скінчився. Стихла гарматна стрілянина, замовкли мушкети, перестали кричати розпашілі боєм воїни.
З усіх боків чуються радісні вигуки переможців. Форкають стомлені коні. Втомлені але задоволені козаки важко відхекуються, витирають піт з лобів і поволі заспокоюються, витираюсь шаблі від крові. Самійло підійшов до Іванка, ведучи коня в поводу.
– Вибач, сину, якщо можеш. Даремно я гнівався на тебе.
– Нічого, тату. Я не ображаюсь.