Одержимий помстою. Глава 31. Невдалий напад

На Гайсинщині почали пропадати гарні дівчата. Дуже скоро дійшло до того, що батьки перестали відпускати дівчат самих будь куди. Скрізь їх супроводжують озброєні чоловіки, батьки, або старші брати. З часом потурнаки Рахманова почали нападати і на них.
– Ніяк не второпаю, – нервує поручик Яновський, проводячи нараду з козацькою старшиною, – хто це може бути? І де нам їх шукати?
Всю весну й початок літа безкарно крадуть потурнаки красивих дівчат, і все їм сходить з рук. Ніхто не зміг навіть хоч раз побачити цих крадіїв.
Літо видалось напрочуд жарке, Соб обмілів так, що відкрились печери, в яких колись жили первісні люди. Хлопчики, які гасають скрізь, де тільки можна і не можна, першими довідались про це. Вони принесли в Киселин камінні сокири, наконечники списів, стріл, древні знаряддя праці, як-то крем’яні серпи, скребки тощо.
Батюшка отець Костянтин назбирав стільки старовинних речей, що вдома в нього утворився справжній музей.
Навіть поручик Яновський знайшов час і пройшовся печерами. Щоб потрапити в деякі з них потрібно пройти по коліна у воді.
– Це я першим знайшов ті печери, – вихваляється Петрик Сомик матері, – тільки вхід до печер тоді був під водою. Але це не завадило нам з Іванком сховатися в них від татар!
Не дивлячись на те, що надзвичайно спекотно, і трава погоріла, тож коням сіна мало, татари зненацька знову прийшли аж під Гайсин.
Поручик Яновський саме їхав верхи додому на обід, коли йому на зустріч вибігли перші юрми жителів Киселина.
– Стійте! Що трапилось? – голосно крикнув граф.
– Татари! – відповів Блажко Бажан. – Татари йдуть!
– Ой, лишенько, – вирвалося в поручика.
Такого граф не сподівався, від несподіванки йому стало моторошно. Він озирнувся, сумніву немає, до Гайсина люди пішки навряд чи встигнуть добігти. Кінні татари їх неодмінно доженуть і полонять. В голові Яновського блискавично промайнула думка.
– Люди добрі! – щодуху заволав граф, намагаючись перекричати розпачливі вигуки жінок і дітей, підвівшись у стременах. – До Гайсина далеко! Біжіть до печер! Ховайтесь там! Чуєте мене? Ховайтесь в печерах!
Люди зупинились в нерішучості, стали озиратись, зважуючи шанси на порятунок. Звиклі до неспокійного життя вони прислухались до поради поручика і кинулися до печер.
Граф Яновський зціпив зуби, пришпорив коня і нерозважливо помчав додому. Він встиг, татари ще не дійшли до його фільварку. Навколо взагалі ані душі.
Покинувши коня серед двору, граф вбіг в будинок. У спальні він знайшов перелякану дружину з синочком.
– Пані Кароліна, – сердито гукнув граф, – чому ви ще тут? Хіба я не казав вам, що ви маєте робити в подібній ситуації? Вам треба було одразу тікати й ховатись!
– Не гнівайтесь. Казали. Але мені страшно, і я розгубилася, – зажурилася притьмом і безпомічно розридалася дружина.
За вікном почулися вигуки на татарській мові. Яновський здригнувся, витер рукавом спітніле чоло, схопив дворічного сина на руки і кинувся до свого кабінету.
– За мною, – рішуче гукнув він дружині. – Мерщій! Часу в нас небагато.
В кабінеті він посунув стола, прибитого до підлоги. Стіл слухняно від’їхав вбік і під ним відкрився лаз в підземне укриття. Граф пропустив вниз дружину, подав їй дитину, потім спустився сам. Він закрив ляду, стіл став на місце. Поручик заклинив механізм спеціальною скобою. Тепер зверху посунути стіл і відкрити пролаз неможливо.
Після цього граф одразу повеселішав і зітхнув з полегшенням.
– Зараз, пані Кароліно, почекайте хвильку, я викрешу вогню.
Над ними пролунали кроки багатьох ніг, це ординці вдерлися до кабінету поручика. Вони шукають людей, але нікого в будинку не знайшли.
– Ну, що тут у вас? – зазирнув до кімнати сотник Батал Рахманов.
– Нікого, – знизав плечима Ісмаїл Алі-огли, – і нічого цінного. Навіть дивно. Такий багатий дім, а ні золотого чи срібного посуду, ні грошей немає.
– Може, все витратили на будівництво маєтку? – припустив Енвер Челебіджіхан.
– Навряд чи місцевий пан вклав всі гроші в майно, яке можна спалити. Ймовірно – заховав десь, – мовив Мансур Барин. – Спробуй тепер, знайди.
Граф викресав вогню, роздмухав його, запалив смолоскип і вони втрьох перейшли в простору кімнату. Тут знаходяться кілька шаф, диванів, столи, стільці, а головне вода й їжа. Дружина графа поволі заспокоїлась і перестала плакати. Вона забрала сина в чоловіка.
Поручик вставив смолоскип у спеціальне кріплення на стіні, потім підійшов до дружини і пригорнув її до себе.
– Ну все, сонечко моє, заспокойся. Тут нас татари не злапають!
– Дивина! Коханий, коли ти все це встиг зробити? Мені і не снилося, що у нас в домі є така чудова криївка!
Після слів пані Кароліни запала глибока тиша, тільки чути, як потріскує полум’я каганця, а ще чути кроки ординців над головами.
Кримчаки були страшенно розчаровані результатами нападу на Киселин. Мало того, що вони нарвались на шалений опір, втратили кілька десятків своїх аскерів, то ще ясиру майже не взяли.
– Як прикро! Куди подівались ці кляті уруси? Ніби скрізь землю провалились, – гнівно пробурчав Енвер Челебіджіхан.
– І не кажи. Такого ще не бувало, – забідкався Ісмаїл Алі-огли. – До фортеці вони не могли встигнути, ми б їх перехопили. Це точно. А ми їх навіть не побачили.
– Дива та й годі, – досадливо мовив Мансур Барин, розгніваний і лютий.
Далі ординці поїхали бурмочучи якісь прокляття.
– По коням, – наказав сотник Рахманов, – відходимо!
Родина Яновських відсиділа в підземному укритті дві доби, спокійно перечекавши небезпеку. Тільки після цього граф пройшов підземним ходом до берегу річки Кислячки, відчинив замаскований лаз і подивився, що коїться на горі. Як він і сподівався, татари вже відступили.
На березі форкають стриножені коні, а в дворі, гучно перемовляючись, хазяйнують реєстрові козаки на чолі із сотником Бандуркою. Яновський зрадів і вийшов до них. Він мружиться від яскравого сонячного світла і прикриває очі рукою.
– Пане поручику, моє шанування! – радісно привітав графа сотник. – А ми тут вас обшукалися! Вже не знали, що і думати!
– Доброго здоров’я, Ладиславе!
Козаки зустріли поручика Яновського радісними вигуками. Граф тепло привітався за руку з усіма, розчулений тим, що всі за нього так хвилюються.
– Все в порядку, Ладиславе. Все добре! А що то за метушня на вулиці?
– Пане поручику, ви родину Гардових знаєте?
– Звичайно, – навіть розсміявся граф, – а що?
З боку Кисляцького лісу, що тягнеться ген до Гранова, почувся вовчий вий. Видно за татарським військом слідкували вовки, розраховуючи на здобич.
– Уявляєте, в таку скрушну годину, поки татари були тут, їх дочка Оріяна народила двійню хлопчиків! Перші діти, народжені в Киселині! Чим не подія? Ця радісна звістка вже облетіла все містечко, – не приховує своїх радощів сотник.
– Та ти що? Аж не віриться! Ладиславе, а хто прийняв пологи?
– Місцева повитуха баба Вертуха, хто ж іще?
– Значить, все пройшло добре, – радісно вигукнув граф і в захопленні сплеснув руками. – Треба мені провідати породіллю, привітати і щось подарувати. Уявляю, які зараз в них вдома радісні клопоти! Як же добре!
– Так, дійсно хороше!
Граф такий зворушений гарною новиною, що радіє за Оріяну, як за рідну. Раптом він згадав і запитав:
– Ладиславе, татари багато збитків наробили?
– Та ні. Вони тут майже не взяли ясиру, тому палити нічого не стали. Та й пробули вони тут недовго.
Граф повернувся підземним ходом до схованки, відчинив засув і вибрався з дружиною і дитиною до свого кабінету.
– Знаєш, любий, – пригорнулась пані Кароліна до чоловіка, – не дивлячись ні на що, я задоволена. Цілі три доби ми весь час були разом – ти, я і наша дитина!
Граф Яновський посміхнувся, обійняв дружину і поцілував її. Кароліна щасливо усміхнулася. Поручик довго не зводив очей з коханої дружини. Тут до кабінету постукали і зазирнув один із челядників.
– Слава Ісусу! – вклонився він. – Вітаю вас із спасінням! Обід буде скоро, можете йти до їдальні!
– Навіки слава! І каламарчик горілки холодної подай. Сьогодні не гріх трохи випити, правда, пані Кароліно?
– Ні, неправда. Сьогодні можна випити і більше! Тим більше під гарячу їжу! А то ми ці дні тільки в сухом’ятку харчувалися. Думаю, нічого страшного не трапиться, якщо ви поїдете до фортеці завтра. Маєте право відпочити.
Яновський задоволено розсміявся. Поручик хотів запросити на обід сотника Ладислава Бандурку, але той вже поїхав разом з реєстровцями до Гайсина.
Марія Гардова в цю хвилину милується онуками в хаті Коберників.
– Як буде оказія, передамо батькові на Січ, що він вже дід. Ото він зрадіє, правда, доню? А там, дивись, приїде до нас, щоб онучат побачити!
Оріяна тільки кивнула на згоду, бо їй самій ще просто не віриться, що вона вже мама і в неї двійко діточок. Її серце стискається від неймовірної радості.
– Доню, як назвемо синочків? – обернулася до неї Марія.
– Ми з Мирославом вже говорили про це. Нехай будуть Роман і Руслан.
– Гарні імена. Хай так і буде!
Молодій мамі і бабусі сьогодні, навіть не дивлячись на напад кримчаків, так легко і весело на серці. І в Оріяни, і в Марії очі світяться від радості.
– Діточки мої, – лагідно усміхнулась Оріяна до своїх синочків, притискаючи їх крихітні тільця до себе, – дай боже вам щастя і миру!
Надвечір, звільнившись від служби, до сестри примчав Іванко. Видно, що він теж перебуває в гарному настрої. Припнувши баского коня до конов’язі, він вмився, випив пів глечика холодного сирівцю, який йому запропонував Лесь, і увійшов до хати.
– Вітаю тебе, люба сестро з народженням діточок! Можна мені подивитися на моїх небожат? Ну, хоч одним оком? Це ж мої племінники!
– Дивись, синочку, – замість сестри відповіла мати і розсміялась.
– Мамо, а чому ви смієтесь? – здивувався син.
– Та навіть не віриться, синку, що ти вже не просто Іванко, а дядя Ваня!
– Ви тільки подивіться на нього, – засміялася Оріяна, – задер кирпу, що і кочергою не дістанеш! Дядя Ваня!
– Мій боже, – радісно і розчулено мовив Іванко, не звертаючи уваги на жарт сестри, – які ж вони гарнесенькі!
Іванко не зводить з діточок очей, повних цікавості, гордості й захоплення. Марія рукавом змахнула сльозу.
– Чого ви, мамо? – з острахом запитала Оріяна. – Щось болить?
– Для повноти щастя не вистачає нашого батька. Але щось в мене серце за нього нестерпно болить. Якась тривога в душі зародилась. Цікаво, як він там?
Видно, що невідомість сильно гнітить її. Лихі передчуття крають серце матері, але думати про погане не хочеться.
– Будемо сподіватись, що все в тата добре, і чекатимемо на нього.
Щоб відвернути увагу матері від таких думок, Іванко взявся до хитрощів. Він шумно вдихнув повітря і запитав:
– А чим це так приємно пахне в хаті?
– Березовим дьогтем. Це баба Вертуха так готувала кімнату до пологів.
– Як, так? – зробив вигляд, що не розуміє, Іванко.
– Капнула кілька крапель дьогтю на гаряче вугілля. Це для того, щоб в кімнаті повітря стало чисте. Ти хіба цього не знав? – незлобливо поспитала мати.
– Може і знав, так забув, – безтурботно відповів син. – Тепер буду знати.
Він витяг з череса невеличкий гаманець і простягнув гроші матері.
– Купите дітям що треба від мене. Ви краще на цьому розумієтесь.
Потім він витягнув з кишені коралові буси на десять ниток і простягнув їх Оріяні. Та з захватом дивиться на них.
– Це тобі на пам’ять від мене за діточок! Носи здорова!
Попрощавшись, козак вийшов з кімнати, але його одразу перехопив Лесь.
– Ти що, хлопче, так і підеш? – здивувався він. – Я вважаю сьогодні ти просто зобов’язаний випити за здоров’я племінників!
– Та я й не відмовляюся, – усміхнувся Іванко.
Чоловіки пішли на половину хати батьків Мирослава, де на них чекає накритий стіл з горілкою. Щасливий батько новонароджених дітей вже дожидає на Леся й Іванка за столом.