Одержимий помстою. Глава 33. Знову в полонi

Самійло нарешті видужав і зібрався повертатися на Січ. Марія впала коханому чоловіку на груди. Її лякає нова розлука з чоловіком.
– Нехай тебе Господь бог захистить, любий, – побажала вона чоловікові.
Серце жінки, яке завжди мліє від щастя, коли Самійло поряд, тепер тремтить від тривоги. Очима повними сліз вірна дружина подивилась на чоловіка.
– Не журись, люба, все буде добре, – спробував заспокоїти дружину Самійло. – І не проводжай. Не люблю довгих проводів.
Він поцілував дружину в губи так, що в неї перейняло подих.
– Гаразд, – витерла сльози і посміхнулась Марія.
І Гардовий неквапливо поїхав. Йому поталанило, і з ніякими небезпеками він в дорозі не зіткнувся.
На Січі Самійла з радістю зустріли братчики.
– Товариші! А подивіться, хто до нас приїхав, – з захопленням гукнув Сашко лірник. – Так це ж Самійло Гардовий! Браття, всі сюди!
Сашко розвів руки для обіймів і не тямлячи себе з радощів поспішив до побратима.
– Самійле! Братику! Як же я радий бачити тебе живим і здоровим!
  Вони міцно обнялися і тричі почоломкались. Тут почали підходити інші запорожці, які знають Самійла. Козак переходить з одних рук до інших.
– Боюсь запитати, – допитливо подивився на Гардового курінний отаман Репетило, – а де батько Вітер? Невже помер?
– Та ні, пане отамане, він живий, але цього разу дуже важко йде на поправку. Тож йому ще потрібен час для лікування.
– А як ти? Сподіваюсь, видужав, раз ти вже тут?
– Так! Скучив за вами всіма, за службою. Готовий хоч прямо зараз в бій!
– Ну то й добре. Он бачиш, Перепелиця, Сало і Деркач стоять біля коней? Вони мають їхати чергувати на дальній бекет. Дуй з ними старшим.
– З задоволенням! – пожвавішав Самійло. – Єдине, якщо можна, я зайду до Покровського храму, помолюсь і свічки поставлю.
– Добре, – погодився Репетило, – це діло богоугодне! Іди.
– Бувай, – міцно пожав руку побратиму Сашко лірник. – Побачимося!
Збиратись довго не довелось, і козаки швидко відправились на один з козацьких пунктів спостереження за степом. Добрались вони туди без проблем, змінивши там сторожу.
Самійло обдивився вежу. Це справжня «фігура» складена із дев’ятнадцяти бочок із смолою. На землі, просоченій смолою, стоять шість бочок, зв’язаних докупи просмоленими линвами, в яких є тільки дно, вони по вінця залиті смолою. На цих бочках стоять ще п’ять, таких же, на них – ще три, ще вище – дві.
А нагорі стоїть порожня бочка без дна і верху задля тяги повітря, в ній залізна перекладка з довгою мотузкою, з якої звисає товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі. Варто лишень викресати вогню, щоб вся ця споруда спалахнула.
Інші козаки в цей час розвантажили коней, припнули їх і почали обживати старий трав’яний курінь. Вони зняли з плечей бесаги – великі торби, що складаються з двох частин, з’єднаних одним полотнищем з харчами.
– Хто бажає першим на варту? – запитав Самійло.
– Давайте я, – з готовністю відізвався Сало.
– Добре, – охоче погодився Самійло, – думаю, це зайве, але нагадую, бавитися вогнем ні на вежі, ні біля неї не можна!
Сало виліз на «фігуру» і став спостерігати за степом, не зводячи очей з виднокола. Іноді поглядав він на шпилі інших веж, де також чергують козаки, бо й там може спалахнути сигнальне полум’я, а проґавити такий сигнал ніяк не можна.
Деркач приготовив обід, козаки поїли втрьох, після чого Перепелиця заліз на вежу, змінивши Сало, а той поспішив вниз і теж став обідати. Після обіду козаки покурили і не сподіваючись нічого лихого лягли спочити від довгої дороги.
Прокинулись вони від голосного крику Перепелиці.
– Прокидайтесь, браття! Біда!
Козаки схопились на ноги. З півдня і південного сходу скільки сягає око просто на них несеться суцільна лава татарських вершників.
– А бодай тобі! І є ж тих бусурманів, – вирвалося в Сала. – Боже правий, ні зміряти, ні злічити.
Деркач зупинився вражений.
– Пробачте, товариші, проспав я, – безпорадно розвів руки і голосно повинився необачний Перепелиця. – Здається, ніби на хвильку примружив очі і не зчувся, як заснув.
Козак з досади і від розгубленості почухав потилицю. Всім іншим низовикам стало не по собі і вони вражено мовчать.
– Кепські справи, – докірливо сказав Деркач, – трясця!
Все сталося так несподівано. Сало стоїть, мовчки, блимає сонними очима.
– Досить жалітися, – гримнув Самійло, – підпалюй «фігуру», негайно!
Перепелиця так хвилюється від своєї провини, що руки в нього трясуться. Кресало випало з них, вдарилось об дерев’яний поміст, підстрибнуло і відскочило в бік. Самійло побачив, як кресало впало з вежі на землю, порослу густою травою.
– Ой, ні, – вигукнув Перепелиця в розпачі.
Його розбирає злість на самого себе. Він стоїть, вагаючись, не знаючи, як вивернутися із цього скрутного становища.
– А хай тобі грець, – в серцях лайнувся Гардовий, потім схаменувся. – Годі! Деркач, Сало, забирайте всіх коней і геть звідси! Швидко!
– А ти, Самійле? – здивувався Сало.
– Немає чого всім пропадати. Перекажіть… Ні, нічого не треба. Ну, не гайнуйте часу, скачіть вже! Це наказ! – гнівно пробурчав Самійло. – Ви мене зрозуміли?
Він з жалем подумав про те, що його власне кресало лежить в подорожній сумці, а не в кишені. Він кинувся шукати кресало в густій траві.
– Тримай, – сунув йому в руку своє кресало Деркач, – і прощавай! Щасти вам!
– Що ж тепер буде, Самійло? – запитав Сало.
– Буде те, що бог дасть. Їдьте вже! Не гайтесь!
Деркач і Сало скочили на коней і щодуху помчали до ближньої «фігури». Самійло затиснув в руці кресало і не марнуючи часу швидко поліз на вежу. Татари вже майже доскакали до них.
Гардовий глянув на блідого товариша і побоявся доручати йому розведення вогню.
– Не хнюпся, хлопче, – примирливо промовив Самійло. – Шаблю в руки і до сходів, тримай бусурман, поки я розпалю вогонь, бо часу в нас з тобою обмаль.
А кримчаки мов навіжені вже лізуть по щаблям дерев’яної драбини наверх, до площадки, на якій стоять Гардовий і Перепелиця.
Самійло нахилився над діжкою і швидко викресав вогонь. Гніт зайнявся, а за ним загорілася смола. Вогонь розгоряється і гудить. В лице козаку війнуло таким жаром, що він мимоволі відсахнувся.
– Отепер добре, – задоволено сказав Самійло і перехрестився. Він чудово розуміє, що порятунку немає ніде. Йому стало зовсім байдуже до власної долі. – Тепер і померти не шкода.
Він повернувся до Перепелиці і побачив, що той мертвий лежить поряд, стікаючи кров’ю, а з нього стирчить десяток стріл. Схоже, козак прикрив своїм тілом Самійла, поки той розводив багаття. Ціною власного життя він дав можливість подати знак іншим бекетам.
Однак міркувати над цим було ніколи. Гардовий закрив очі вбитому козаку, схопив його шаблю, витягнув із піхов свою і похапцем кинувся до драбини. Там він став люто, несамовито й нещадно рубати татар. Тіла зарубаних кримчаків одне за одним полетіли вниз.
Кілька ординців схопились за луки і почали цілитись в Самійла.
– Стояти! – застережливо підняв руку сотник Наіль Ширин. – Не вбивати цього батира. Ми його продамо і виручимо за нього хороші гроші.
– А поранити його можна? – занепокоївся Енвер Челебіджіхан.
– Навіть треба, бо інакше він ще багатьох наших аскерів вб’є.
Самійло побачив, що в нього ціляться з луків. Він зміг відбити дві стріли, але третя вп’ялась йому в передпліччя правої руки. Шабля випала з його руки. Четверта стріла потрапила йому в ліве плече. Самійло застогнав від болю і випустив другу шаблю.
Йому було нестерпно боляче, тож він більше не може чинити опір. Все це сталося так швидко і несподівано. Він був певний, що протримається довше.
– Досить, – махнув рукою татарський сотник Ширин, – в’яжіть його! Хутчіш!
Скориставшись тим, що Самійло випустив шаблі, намагаючись перетерпіти біль, татари накинули йому на шию два аркани і силоміць повалили козака на поміст.
– От і все, – подумав досадливо козак.
До нього підскочив Ісмаїл Алі-огли і хвацько, звично зашморгнув на шиї козака налигача.
– Зніміть його швидше, а то згорить ще. Шкода буде, якщо така купа грошей пропаде, – ошкірився Ширин, – і швидше перев’яжіть йому рани, а то ще, чого «доброго», кров’ю стече.
Самійло перебував у напівзабутті, коли ординці спускали його на мотузках на землю. Йому перев’язали рани і поклали його на гарбу.
Козаки на інших вежах вже помітили чорний дим, який піднімається до неба, і підпалили свої «фігури». Величезна заграва нависла на небі.
– Знову до нас пожалували непрохані чужинці, – сказав один з козаків, приставивши долоню до лоба, – цікаво, це просто напад татар, чи нова війна?
А по степу одна за однією розгоратимуться все нові й нові «фігури». Так за якусь годину вся Україна буде знати що ворог знову прийшов на її землі. На якийсь час скрізь зчиниться колотнеча. В містах і селах враз стане тривожно. 
В такий напружений час мирний народ, який працював в степу чи плавнях, гречкосії з сіл, хуторів, пастухи й рибалки, лісоруби й вуглярі, мисливці й солевари, всі починають сушити сухарі, підсмажувати пшоно для каші, забивати свиней, заривати в землю збіжжя, хліб та гроші. Скрізь кричить перелякана худоба.
Купці закривають крамниці і ховають свій крам. Хтось, захопивши якесь майно, жінок і дітей, старих батьків, квапиться заховатись в містечках за фортечними стінами, або взагалі тікають в Московщину, щоб не потрапити в рабство або не загинути.
По дорогам в розклекотаній землі подалі від татар ідуть череди рогатої худоби, отари овець, табуни коней. Потрохи нечуваний гармидер стихає.
А козацтво повсюди почне готуватися до відсічі. Завдяки сміливості, героїзму, самовідданості, єднання цілої нації русинам завжди вдається вистояти у всіх війнах.
Деркач і Сало з козаками з інших «фігур» нарешті прибуло на Січ. Там їх зустрів курінний отаман Сава Репетило.
– А де Гардовий і Перепелиця? – стурбовано запитав він, озираючись навколо, шукаючи їх очима. – Ну, кажіть толком, вражі діти, не мовчіть!
Похнюпившись, збентежені й розгублені козаки розповіли все, як було.
– Значить, вони, швидше за все загинули, або потрапили в полон. Шкода, – зітхнув курінний отаман.
Тут закалатав дзвін січової церкви, скликаючи козаків на схід. Розмова разом закінчилась, бо запорожці разом поспішили на січовий майдан.
– Що трапилось? – вийшов з куреня, позіхаючи, Сашко лірник, якого збудили крики, гуркіт і голос церковного дзвону.
– Схоже, війна, брате, – відповів йому на ходу Макар Малюта. – Все лізуть і лізуть до нашої хати різні вороги.
Побачивши Деркача, Сашко лірник, передчуваючи недобре, кинувся до нього.
– Самійло де?
Деркач нерішуче зупинився, зблід на виду і замість відповіді мовчки опустив очі додолу. В Сашка защемило серце, але він нічого не став казати Деркачу, а поспішив на майдан.
А низовики вже обступили суцільною стіною кошового отамана і козацьку старшину. Військо боже Запорозьке готується дати відкоша ординцям.