Глава 37. Гайдуки

        Самійло вирішив, що треба почати купувати одяг місцевих жителів.


– Ну не весь же час нам ходити в турецькому одязі, еге ж?


З ним погодились всі, тож вирішено було виходити в місто по двоє, щоб скупитись. Першими пішли Кочубей і Іванко. Перший вже кілька разів був на базарі, тому його тут вже мало що дивує, а ось Іванко весь час смішно вертить головою на всі боки, дуже вже місцевий базар відрізняється від гайсинського ярмарку.


– Калькуттська пенька! – мало не оглушив Іванка один з торговці. – Краща у світі калькуттська пенька! Підходимо, купуємо! Калькуттська пенька!


Кочубей спеціально зайшов на базар не через ті ворота, де торгують продуктами харчування. Вони проходять між рядів, завалених килимами, рогожами, кошиками, капцями. І хоча до рядів з їжею далеко, сморід риби, яка вже псується, дістає і сюди.


– Ти чого, Іванку? – скосив очі на парубка Кочубей, побачивши, що той крутить головою на всі боки, і поспішно запитав, – помітив щось підозріле?


– Та ні. Якийсь запах незнайомий, але дуже приємний, – захоплено відповів Іванко. – Навіть гадки не маю, що то воно таке? Не знаєте, часом?


Кочубей принюхався і посміхнувся.


– Чом не знаю? Знаю. Це кава. Чув про таке? Хочеш скуштувати? А запах іде он із тієї кав’ярні. Ну що, ходімо?


– Ходімо! А то буду шкодувати, що був в Туреччині, а кави на скуштував! Так дивись, вдома ще засміють!


Козаки попили кави, Іванку вона дуже сподобалась, потім купили собі верхній одяг, шапки, і на зворотному шляху живого барана.


– Оце правильно, – схвалив цю покупку Самійло, – давно хочеться свіжого м’яса! А ліки які-небудь знайшли?


– Так. Торговець казав, що від цієї мазі рани загоюються прямо на очах. Бреше, мабуть, але нічого іншого ми все одно не знайшли.


Коли барана запекли на вертелі і всі сіли їсти, почалась розмова про повернення додому.


– Нам би провідника, бо до України, ох як далеко, а місця скрізь незнайомі, – сказав Самійло. – А ти про що зажурився, синку?


– Та я думаю, неправильно те, що ми просто так сидимо. Навколо нас стільки турків, а вони наші смертельні вороги. Я вважаю, ми повинні з ними битися і тут, на їхній землі.


Ні Самійло, ніхто інший із козаків не встигли нічого відповісти, як пролунав гучний, незнайомий, різкий голос.


– Правильно кажеш, синку. Турка треба бити скрізь! Тільки це не їх земля, а земля наших братів сербів. Не лякайтесь, люди добрі, ми гайдуки. А я запорізький козак Архип Таран. Доброго вам вечора!


Козаки зірвались на ноги, а до них повагом спустились п’ятеро гайдуків. Вони підійшли до козаків впритул. Всі почали вітатись за руку і знайомитись.


– Драган Зорич, – першим привітався високий, ставний блондин.


– Мілован Булатович, – представився широкоплечий чорнявий гайдук.


Двоє інших так схожі, мов рідні брати – середнього зросту, цупкі, скуласті, але виявилось, що вони не родичі.


– Петар Хаджич.


– Йован Чирич.


– Наші друзі, – незворушно кивнув Таран на гайдуків, – розуміють вас. Це із-за довгого спілкування зі мною. Крім того сербська мова дуже схожа на нашу.


– Прошу всіх до столу. Сідайте, прошу, – запросив Самійло гостей. – Не ображайтесь, але ми не знаємо, хто такі гайдуки?


– Турки вважають нас розбійниками, – посміхнувся Мілован Булатович, – але ми борці за визволення Далмації від османського ярма. Щоб ви знали, гайдуки є не тільки тут, а ще в Болгарії, Румунії, Угорщині. Наш рух стає все могутнішим і могутнішим.


– Пане Архипе, ти в них за головного, чи як?


– Ні, головний в них Мілош Стойкович, але зараз його з нами немає.

 
Самійлу кортіло запитати, де він, але козак стримався і промовчав.


– Пане Самійле, – тим часом сказав Таран, – ми за вами не перший день спостерігаємо. Нам відомо, що ви звільнили своїх товаришів з рабства Тюфекчі, ми чули ваші розмови, тож ми повністю вам довіряємо.


Самійлу неприємно, що ніхто з козаків, включаючи його самого, не помітили, що за ними слідкують, та ще й зблизька.


– Ми готові запропонувати вам залишитись з нами і продовжити боротьбу з османами. Але ви в праві діяти на власний розсуд, і якщо хочете повернутись додому, ми вам допоможемо.


– Цікаво, як ви можете нам допомогти?


– Ми чули, ви збираєтесь повертатись територією Османської імперії, а це надзвичайно небезпечно. Я б навіть сказав, це практично неможливо. Тож про такий варіант нічого й думати.


– Є інший шлях? – з цікавістю подивився на Архипа Самійло.


– Звичайно є! Ви, схоже, не знаєте, що значну частину Далмації контролює Венеційська республіка? Недалеко звідси знаходиться місто Трогір, а то вже Венеція. Ми можемо провести вас до кордону і допомогти його безпечно перетнути. А далі ви зможете спокійнісінько їхати додому по християнським країнам Європи, де вам нічого не загрожуватиме! Моя вам добра порада – оберіть саме цей шлях.


– Несподівано! Дякую, брате! Як ви вважаєте, чи доцільно нам залишатись тут, чи треба підшукати інше місце? Вам же відомо, що нам потрібен час, щоб наші люди видужали і набрались сил?


– Відомо, – посміхнувся Таран. – Наш табір знаходиться в Динарських Альпах, звідти ми нападаємо на турок. Але ваші поранені товариші, навряд чи туди доберуться. Значить, знайдемо вам безпечне місце десь тут. В нас багато помічників і людей, які нам співчувають і підтримують.


Далі гайдуки розповіли про те, як вони воюють із османами. Самійло тим часом неголосно запитав у Тарана:


– Архипе, а ви не хочете повернутись додому з нами?


– Додому? Та не має в мене ні кола, ні двора. Я з тих козаків, про яких кажуть сіромаха-нетяга. І рідні в мене ніякої немає. Не знаю, чи хто з братчиків ще є живий. Дуже вже нас в останньому бою, коли я пораненим попав у полон, турки пошарпали.


– А в якому курені ви були? – поцікавився Самійло.


– В Переяславському, – відповів Архип.


– Це ж треба! – не зміг приховати радості Самійло. – Так і я з Переяславського куреня! І от Сашко Сомик також!


– Ти ба, як може бути? І хто у вас зараз курінний отаман?


– До того, як я потрапив у полон був Сава Репетило.


– Репетило? Живий! Та це ж мій найкращий друг! Ми з ним з одного села, разом прийшли на Січ. Стільки всього пережили разом!


Видно, що Архип надзвичайно розчулився при згадці про старого друга. На душі йому стало легко і радісно. Його спогади перебив Іванко.


– Пане Архипе, підкажіть, будь-ласка, де нам краще облаштуватися?


– Думаю, краще он там на захід звідси.


– Чому не на схід? – недовірливо подивився Сашко Сомик на гайдука. – Наскільки я можу судити, там ближче до лісів.


– Бачите он ті будівлі? – Таран показав рукою. – То казарми яничар. Там квартирує їх бюлюк-баша Каган-бей. Страшнішої людини особисто я не знаю. Саме жахливе, що може трапитись в житті гайдука – потрапити до лабетів Каган-бея.

 
– Чим же він такий страшний?


– Це не просто кат, це справжня потвора, нелюд. Він власноруч ламає гайдукам руки й ноги, відрубає їх і голови. Він зовсім не знає жалю. І взагалі таке робить, що навіть говорити про те гидко. Не можна вам розташовуватися поблизу з ним.


Самійло з Іванком переглянулися між собою.


– Що ж, дякуємо, пане Архипе. Заночуєте з нами?


– Ні, в нас ще є нагальні справи на сьогодні. Ми навідаємось до вас завтра під вечір. А поки що на добраніч і до побачення! Дякуємо за смачну вечерю!


Гайдуки тепло попрощались з козаками і зникли в темряві. Сашко Сомик покликав до себе Гардових. Коли Самійло з Іванком підійшли до нього, він запитав:


– А що, пане-браття, ви теж вважаєте, що нам варто триматися подалі від яничарської залоги міста і їх командира?


– Ні, брате, – першим відповів Самійло, – я впевнений, Каган-бей вважає, що його всі бояться так, що ніхто не посміє напасти на нього, та ще й в яничарській казармі. А ми нападемо! Зробимо подарунок гайдукам і місцевим жителям, вб’ємо цього виродка!


– А то думка! Цілком згоден з тобою, – гаряче підтримав його Сашко, – тільки дочекайтесь, поки я зможу піти з вами.


– Обіцяю. Тим більше, що не можна лізти на рожен, треба вивчити місто і самі казарми, щоб діяти напевне. А для цього потрібен час.


– Значить, вирішили? Перед тим, як піти звідси, покараємо цього яничарського нелюда, – зрадів Сашко. – Самійле, ще раз від усього серця, від усієї моєї сім’ї величезне тобі спасибі за те, що врятував мене.


– Та годі тобі вже. Мені вже аж не зручно слухати твої подяки.


– Не перебивай, брате. Ти ж знаєш які правила у побратимів на Січі? Я дуже боявся, що ти прийдеш до Тюфекчі з тим, щоб замінити мене в рабстві. Добре, що ти вирішив мене визволити!

 
Козаки, виставивши чатових, повкладалися спати. Весь наступний день пройшов в очікуванні зустрічі з гайдуками і їх командиром. Всі чомусь були впевнені, що на цей раз до них завітає і сам Мілош Стойкович, жива легенда цих місць. Так і вийшло.


– Добро вече! – першим привітався владним голосом ватажок гайдуків. – Добрий вечір, по-вашому!


З першого погляду і перших слів зрозуміло, що ватаг є людиною дії, рішучою і наполегливою.


– Доброго вечора, – першим відповів Самійло. – Ви і є Мілош Стойкович?


– Так це я. Чи доводилось вам чути про Мілоша Обилича?


– Відверто кажучи, ні, – зніяковів Самійло.


        – Мілош Обилич то є наш, сербський національний герой! У 1389 році на Косовому полі в день битви з турками-сельджуками він заколов турецького султана Мурада в його шатрі. Правда, ту битву ми програли, і за наказом Баязида, який став наступним турецьким султаном, Мілоша Обилича в той же день закатували разом з іншими полоненими сербами. Мене назвали Мілошем саме на честь нього!


        Видно, що гайдуцький ватажок надзвичайно пишається цим.

 
       – Та війна народила такого героя, якого пам’ятають вже дві сотні років?


         – Так. Війна це час страшних випробувань, боротьби, гніву й болі. І водночас війна – це випробування нації, держави і час народження нових героїв, військових легенд і міфів. Ми втратили свою сербську державу, але ми її обов’язково відродимо!


       – Як це схоже на нашу історію, – з розумінням кивнув Самійло.

 
       – Ми знайшли місце для вас. Збирайтесь, коні й вози готові. Перевеземо ваших побратимів в безпечне місце, – сказав Мілош.


        – Пане Стойкович, а де Архип Таран? Чому він не з вами?


       – Він чекає вас на місці, – чомусь посміхнувся Мілош. – Ну, час рушати.


       Коли козаки добрались до місця, стало зрозуміло, чому Стойкович посміхався. На великій фермі порядкує жвава, гарна молодиця. З першого погляду видно, що вона закохана в Архипа, а він в неї.


        – Знайомтесь, – трохи зніяковівши, сказав Архип, – наша господиня Софія Обрадович.


       – Добридень, пані Софіє, дуже приємно!


        – Добридень! Яка я рада вітати в себе наших побратимів по боротьбі з триклятими османами!


       Вдягнена господиня в тунікоподібну сорочку, багато прикрашену вишивкою, мереживом і тасьмою. Поверх неї вдягнена оксамитова безрукавка, також багато прикрашена. Фартух теж орнаментований. Спідниця бавовняна, підперезана поясом, схожим на чоловічій, але коротший. На голові в хазяйки шапка, обшита шнурами і монетами. Взута Софія в опанці.


       – А чим нас сьогодні пригощатимеш, Софіє? – запитав Мілош.


        – М’ясною чорбою, лесковачкою мучкаліцею, чевапчічі.


       – Ну перше, то, мабуть, суп з м’ясом, – посміхнувся Сашко Сомик, – а більше нічого не зрозуміло!


       – Зізнатись, я теж нічого не второпав, – всміхнувся Кочубей.


       Всі доброзичливо розсміялись, а Софія пояснила:


       – Лесковачка мучкаліца то є свинина, тушкована з овочами, а чевапчічі це жарені сербські ковбаски з рубленого м’яса з сиром та ароматними травами. Ви не хвилюйтесь, все дуже смачно! А на обід будуть: паприкаш з куркою, бурек, бундевара, а на десерт – сербський кох.


         Козаки знову розсміялись, бо знову нічого не второпали із сказаного господинею, крім того, що голодними вони не будуть. Всі смачно поїли, потім почали розташовуватись на новому місці.


       Гайдуки скоро поїхали у своїх справах, залишились тільки гостинна господарка і Архип Таран.


       В обід з’ясувалось, що паприкаш це тушкована курка з галушками, бурек це смачні пироги з м’ясною, овочевою та сирною начинкою, бундевара – струдель з гарбуза, а сербський кох – то пиріг з молочною начинкою, який їсти треба ложкою, бо він «мокрий», як наш манник.


        Українським козакам сербська кухня надзвичайно сподобалась.


       – Тепер зрозуміло, чому Таран не хоче повертатись додому, – пожартував Рий.


        – З таким харчуванням ми видужуємо набагато швидше, – додав Сомик.


       – Наїлись? – доброзичливо посміхається Мілош. – На здоров’я! А тепер давайте влаштовуватись, бо знаходитись такою компанією тут небезпечно.


       Козаки думали, що їх влаштують у домі або на фермі, але на їхній величезний подив Софія повела їх до самої маленької будови, яка знаходиться над урвищем. Русини перезирнулись між собою, але вголос нічого не сказали.


       Коли всі почали входити в будівлю, вияснилось, що основне приміщення знаходиться нижче підлоги – воно викопане в землі і вирубано в скелі. Брязнув засов, Софія відчинила важку ляду.


       – Вдень будете сидіти тут, – сказала господиня, – в нас буває дуже спекотно, але тут завжди прохолодно. Як стемніє, можна відчинити вікно і провітрити приміщення.


       – Про цей поверх ніхто не знає, – повідомив Архип, – точніше, крім гайдуків про це нікому не відомо. Ми користуємось ним, як шпиталем, а ще зберігаємо тут запас зброї.


       – Що, вся зброя в одному місці? – здивувався Самійло.


       – Звісно ні. Це одна з багатьох наших схованок. Було діло, яничари нас три тижні шукали в горах, становище було справді складне, а ми весь той час відсиджувались тут. Можна сказати, в них під носом!


       – Це Архип вигадав, – почервонівши, сказала Софія. – В ту скрутну годину це було найбезпечніше місце у всій Далмації!


       – Було? – вирвалось в Сашка.


       – Було, і зараз таким залишається. Тому не сумнівайтесь, приятелі, ви тут в повній безпеці, – запевнила Софія.


       – Бачу, зброї у вас багато, – гідно оцінив Самійло.


       – Тепер так. Не повірите, але в першу засідку проти османів ми пішли озброєні тільки гарлигами і ножами. Гарлига це така чабанська палиця з гаком.


       Вечором Самійло неголосно запитав в Тарана:


       – Архипе, а де інші жінки?


       – Дружину Мілоша вбили турки, – з превеликим жалем і сумом відповів Таран, – по-звірячому закатували, а інші гайдуки ще не одружені.


       Кожне слово, сказане Архипом, просто згусток болю. Він тяжко зітхнув. Всі козаки разом, ніби зговорившись, піднялись і замовкли, вшановуючи світлу пам’ять дружини ватажка гайдуків. Так козаки і простояли в задумі кілька хвилин.