Крутая тропинка на Парнас

Третьего декабря 2023 года исполняется пять лет со дня памяти Кондратенко Николая Дмитриевича (24.04.1934 – 03.12. 2018) поета, переводчика, члена Союза писателей Украины (1998), лауреата Международной премии им. А. Фадеева (2007), им. К. Симонова (2009), областной литературно художественной премии им. В. Малыка (2010).
В связи с этим,  хочется вспомнить о хорошем человеке, моём земляке,  ссылаясь на автобиографический очерк, «Крутая тропинка на Парнас» опубликованном в книге  «У вирій осінь відліта» в 2006 году.
***   
Крута стежина на Парнас
Автобіографічний нарис.
А стежка та до Парнасу була воістину і крута, і довжелезна. Згадується голодне, холодне, лихе повоєння.  Здається, десь у четвертому класі моєї Вище-Булатецької , що на Лубенщині , школи-семирічки вчителька мені доручила оформити класну стіннівку, і я, розмалювавши назву газети, запропонував і власного вірша: « За вікнами буря в шибки стугонить, А в хаті ялинка, як свято стоїть…»  Ось з того часу так і повелось, що я став самодіяльним і художником, і поетом з випуску класних , а потім і шкільних газет. Словом, я був незмінним редактором газет не тільки в школі, а потім ще й на будовах.
Скільки я себе пам’ятаю, мені все хотілося римувати. Вже в сьомому класі я, прочитав з величезним захопленням «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, захотів римувати його чудові поетичні рядки: «А повернися-но ти сину, Яку це ти натяг свитину? Висять мотузки-хлястики, Попівські підрясники. Так всі у бурсі ходять у вас?..» І так далі. Та згодом я вичитав у Володимира Маяковського таку фразу: «Можна заримувати навіть «Землеробство» Вільямса, але воно від того віршами не стане»   
Я все роздвоювався у своїх бажаннях, у своїх захопленнях  — то мені хотілося, мріялося стати в майбутньому художником, то  — поетом.
…Після семирічки, я був категорично налаштований  йти в колгосп причіплювачем на трактор, щоб згодом стати механізатором. Та мати, брат наполягли на своєму (батько загинув у війну) і я продовжив навчатися у старших класах, в сусідньому районі. Отак завдяки наполегливості моїх рідних і особливо брата Василя я успішно закінчив десять класів.
Під час навчання я був знайомий з Василем Симоненко, майбутнім великим і трагічним поетом України.   Мене й зараз запитують, яким запам’ятався мені Василь Симоненко?  Крізь пелену часу, мов крізь туман, бачу його: стрункий, худорлявий і завжди мов засмаглий на сонці, не дуже балакучий, проте гострий на язик, недаремно в майбутньому його не любили представники влади. Бачився я з ним  на засіданнях літературного гуртка. Відрізнявся він якоюсь глибокою зосередженістю.
…Василь Симоненко вже навчався на першому курсі університету, а я, отримавши атестат зрілості , хотів теж вступати до Київського університету , та послухавши поради моїх рідних, вирішив не ризикувати і поїхав складати вступні іспити до Ленінградського військового училища, де готували офіцерів-залізничників.
…В училищі я майже нічого не писав.
…По закінченні училища нас записали в запас (тоді проводилось скорочення збройних сил СССР).
…Аж до осені 1971 року мені довелося будувати залізниці за межами України, тобто майже два десятки років я перебував серед океану російської мови, де маленькими острівцями звучала татарська, мордовська, чуваська…та тільки не рідна мова! За ці роки я практично не віршував, хіба що оформляв стіннівки із власними сатиричними віршами про ледарів, бракоробів, п’яничок…Навчався заочно  в інституті, здобув диплом інженера-залізничника і мене скерували працювати головним інженером  у будівельну організацію на Львівщину в м. Стрий.
Ось де я, нарешті, пірнув у море рідної, милозвучної і такої пісенної мови! Згодом написав:
На хвилях мандрівних носило мене на просторах:
То вгору жбурляло, то був на самісінькім дні.
Як доля прибила до рідного мовного моря —
Повірив, відчув, що і бурі мені не страшні!

Але треба сказати, що рідну мову я таки досить призабув, а тут ще, як на лихо, міністерство нашої організації — московське, тобто все діловодство повинно вестись російською. Та все ж таки я відчув, що до мене повертається моє, ще дитяче захоплення віршами. На той час я познайомився з дуже цікавим поетом Віктором Романюком, який був директором Будинку вчителя, а також керував ним же створеним літературно-мистецьким об’єднанням «Хвилі Стрия». Я приніс йому 2-3 вірші, написані російською, щось на зразок: «…Детьми, в штанах с заплатками, В метелицу войны, Мы с мамами-Атлантами, Держали тыл страны».   Віктор Степанович, тоді він був молодий, і вродливий, завжди охайний, у білосніжній сорочці з яскравою краваткою, з начищеними до блиску черевиками, — послухав мої вірші і сказав: « Можуть бути». А я йому: « А можуть і не бути?» Він засміявся і додав: «А взагалі, я вам рекомендую писати рідною мовою, адже ви кажете, що ви з Полтавщини, це ж той край, де формувалася сучасна українська мова. Тільки мовою своєї матері можливо написати саме потаємне…» Це була дуже слушна і вчасна порада.   Значно пізніше я писав:
Я звуки чарівні ловлю,
Неначе перли з дна морського.
Я ж так Поезію люблю
Ще із дитинства зоолотого.
Коли печаль в душі пекла,
Коли душа моя співала,
Не раз бувало, до стола,
І серед ночі піднімала.
Незабаром став друкуватися у місцевих газетах, пізніше — в обласних. Сатира і гумор. Ліричні вірші, переклади,і зрідка проза.
Тоді ж я написав свою першу поему «Опалені далі». Це спогад про рідну Полтавщину, про важкі та голодні роки після війни.
Немов дівчата, на гулі вийшли,
Біленькі хати, в обіймах вишень.
Моя колиско, куточок теплий,
Бродив колись я, пахучим степом.

Де час той милий, далекий світлий?
Пух тополиний, поніс по вітру.

Свою поетичну майстерність я вигострював у бесідах і спілкуванні з такими талановитими письменниками як Роман Качурівський, Євген Куртяк, (земля йому пухом), Микола Томенко і звичайно поет Віктор Романюк.
  …Я вважаю, що мій дебют як поета відбувся у 1978 році, коли вийшла збірка віршів молодих поетів «Пісня і праця», де були і мої твори. Взагалі цією збіркою дебютували такі поети Стрийщини як : Михайло Левицький, Мирон Нестерчук, Володимир Пішко, Микола Нагірний, Степан Сич.
…Моя самостійна наполеглива праця над віршами та перекладами закономірно спричинилась до зростання моєї майстерності і я уже взявся за створення вінку сонетів, а це — найскладніша  форма віршування, де однакових рим доводиться шукати аж 18!
Ось один із 15-ти сонетів мого «Вінка на могилу матері»
Осиротіла наша хата,
Не світить вогник у вікні…
Стою зажурений в пітьмі,
Пішла навіки мати спати.
Сумують яблуні крислаті, —
Ми їх садили по війні.
Тепер похилені одні,
Та плаче стріха кострубата.
Скрізь добрі матері сліди,
Неначе звуть: «Ходіть сюди,
Без ваших рук земля не родить,
Без вас сумують поле, степ…»
А ви матусенько спите,
Мій найрідніший в світі роде.
Наприкінці сімдесятих років багато писав віршів на робітничу тему, намагаючись опоетизувати нелегку працю будівників залізниць.
…На початку восьмидесятих я намагався видати свою першу збірку поезій, тоді вона називалася «Крицеві струни». Боже милосердний! Скільки я зазнав прикрощів, гіркоти, скільки провів безсонних ночей із-за тієї книжечки! Редактори видавництва «Каменяр» три рази змушували мене переробляти рукопис і все затягували з її виданням.  У ті важкі для мене у творчому плані , часи з’явилась у газеті «Вільна Україна»  велика стаття Л. Рупняк «Дещо про поезію, її шанувальників і … людей до неї зовсім не причетних» У ній було сказано добре слово і про мою творчість.
…Я і донині вдячний пані Рупняк за її добрі слова, та за моральну підтримку.
 
Поступово мої вірші почали друкувати « хоч і не дуже часто, такі газети як «Львівська правда», «Молодь України», «Вільна Україна», та журнали «Радянська жінка», «Перець», «Криниця», альманах «Боян».
…Проте, мене це вже мало тішило. Думка про те, що мені незабаром стукне п’ятдесят, а досі ходжу в «молодих» поетах, оскільки не видав ще книжки, не давала спокою.
Та я не здавався уперто працював. Коли не було натхнення віршувати, брався за переклади, переспіви. Невдовзі впевнився, на власному досвіді: переклади — добра школа майстерності та справжня скарбниця слів. Особливо мене заохотив до перекладів кандидат філологічних наук, письменник, перекладач, Богдан Гавришкін, (він писав рецензію на мою першу збірку). Поет Качурівський у своїй рецензії на першу збірку писав: «Хочу наголосити, що саме у творах малої поетичної форми, поетові Миколі  Кондратенкові найбільше щастить. Тут у чотирьох чи восьми рядках йому вдається сказати все, або майже все, чого прагне його серце і душа.»
Такі ж, на загал, позитивні рецензії на мою збірку дали широковідомий письменник Євген Крутяк та літературознавець Б. Гавришкін. Здавалося б, чого ще треба? Автор має три позитивні рецензії, підготовлено до друку близько сорока віршів, а редакції  «Каменяр» цього ще мало? Не знаю досі,  що вони від мене хотіли? Вони послали мою збірочку на четверту рецензію до Миколи Луківа (київський поет). І той її постарався «зарізати», написавши, що поет Микола Кондратенко, пише так, як писали поети ХІХ століття. І мені й досі незрозуміло: чи то похвала, чи хула, адже в  ХІХ столітті писав і Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка...   Та певно, що хула, бо видавництво маринувало мою збірку ще дванадцять років! Добре, що настала незалежність, бо я б від тих запопадливих служників…так би збірочки і не дочекався!
Вийшла моя перша збірка у 1992 році, хоча ще раз хочу наголосити: принаймні  сорок віршів уже були написані на належному рівні ще в 1979! За ті двадцять років я б міг підготовити ще не менше п’яти збірок. Ота найперша книжка «Крізь літа» мені надзвичайно дорога, певно так  дорога матері перша дитина. Дві тисячі її примірників досить швидко розлетілися поміж люди, бо нема там ні одного рядочка байдужого, холодного: там все пережите, переболіле автором. Взяти хоча б такі рядки: « Бабуся схилена на тин, Як всохла вітка… Мов більма на очах хатин — забиті вікна» Цей вірш я написав майже з натури, дивлячись, як пусткою ставали села (перед розвалом Союзу) не тільки в Україні, а і в Росії, зокрема на Орловщині, де наша організація будувала дороги.
…Окрилений безперечним успіхом, я став віршувати інтенсивніше. Поетеса Ангеліна Буличова, на вірш якої написано знамениту в свій час пісню «Носики-курносики», дивовижно відчула стан моєї душі. У передмові до чергової збірки вона написала: «Вражає працездатність і талант цієї людини. Начебто за довгі роки мандрів по землі із краю в край накопичила вона величезний запас життєвих вражень, незабутніх зустрічей, незвичайних подій — і болісних, і радісних, які тепер так і рвуться вилитися на чистий аркуш паперу. І виходить книжка за книжкою.» (Із передмови до збірки « Душі осіннє суголосся»)
У 1994 році з’явилася моя друга збірка «Чим серце переповнилось» Вона була вже значно більшою за обсягом. Складалася із трьох розділів: громадська та інтимна лірика, гумор і сатира, вірші для дітей. Редактор збірки Марія Викалюк-Дорошенко відзначила: «Всі твори засвідчують високий художній рівень автора, приваблюють правдивістю, образністю»
Я почав готувати матеріали потрібні для вступу до Спілки письменників України. Це була моя найзаповітніша мрія — стати професійним письменником України.
Насамперед. Потрібно було отримати у трьох членів Спілки письменників України, зі стажем не менше трьох років рекомендації. У кого їх просити? …Звернувся …до поета Михайла Левицького. І отримав від нього рекомендацію і теплого листа.
Дав мені рекомендацію і знаний в Україні поет, драматург, пісняр Микола Томенко з Києва.
«Вірю в його природній талант, вміння без фальші і надриву інтонації розмовляти в поезії щиро і переконливо»,  — писав М. Томенко.
Третя рекомендація була від відомого письменника Євгена Куртяка. « …Ліричність образність, закоханість у рідне слово, степи рідної Полтавщини  — ось чим дихає кожен рядок його поезій»,  — писав Куртяк.
У 1994 році я, нарешті пішов на пенсію. Боже, як я її чекав! …Уже через рік я видав свою третю збірку «На гостині у циклопа»
Готуючись стати повноправним членом СПУ, я почав більше цікавитися теорією віршування, теорією перекладів. У цьому мені допомогли книги В. Жермунського «Теорія вірша», а також чудово написана книга Корнія Чуковського «Високе мистецтво».
У 1996 році побачила світ моя четверта збіркам поезій «Моєї осені зірки».
Побачивши у пані Марії Вакалюк-Дорошенко мою книгу відомий літературознавець Степан Пінчук сказав:  «…таку книгу не соромно б презентувати в Києві у Спілці».
І ось через деякий час поїхало нас троє письменників, членів Асоціації письменників України, у столицю.  Я прекрасно усвідомлював бути чи не бути мені членом СПУ, залежатиме від того, як пройде презентація збірки « Моєї осені зірки». Зал спілки письменників був заповнений наполовину. Я вийшов на сцену, з самого початку домовився,  із присутніми, що буду читати по одному-два вірші з кожного розділу, і став читати.   У книзі було чотири розділи: лірика, сонети, повість у віршах; сатира та гумор; вірші для дітей, та переклади з російської класики. З першого ж вірша відчув, побачив, що контакт довіри із слухачами відбувся: кожному прочитаному віршу вони гаряче аплодували. Відповідальний секретар СПУ, знаний поет та прозаїк Олесь Лупій сказав: «Дивовижно багата Полтавщина талантами. Ось тільки в одній школі, що в селі Тарандинці, на Лубенщині, навчалися два майбутніх поети — видатний Василь Симоненко, знаний у всьому світі, і Микола Кондратенко, який перед вами, поет з іскрою Божою таланту в серці!»
Це був незабутній для мене вечір, нагородою за круті стежки на парнас, які я долав самотужки протягом багатьох років. А незабаром став членом СПУ, якій Указом президента України присвоєно звання «національної».
За сім років мого членства в НСПУ, я окрилений морально і маючи значно більше часу на творчість, спромігся видати ще дев’ять збірок. Усього наприкінці 2005 року, у моєму доробку — 13 збірок. Це зокрема:
«Душі осіннє суголосся» (2001),
«Про царівну берізку» (2001),
«Життя та пригоди святого Миколая» (2002),
«І кожна буквочка хвалилась» (2003),
«Руслан та Людмила» (2003), переклад з російської,
«Поля мого ужинок» (2004),
«Про Луку та залізного вовка» (2005),
«Про трьох братів місяців» (2005),
«Слово про полк Ігорів». Переспів  (2005),
Про переклади, вміщені в добірці «Душі осіннє суголосся» йшлося у розлогій статті Василя Мартинова в журналі «Дзвін» за квітень 2003 року.
Тепло відгукнувся професор літературознавець поет, член НСПУ Михайло Шалата в статті «Супроти обставин», що була опублікована в «Літературній Україні» за 8 липня 2004 року.
А ось як писав про поему «Руслана і Людмилу» наш славетний  літературний критик Іван Михайлович Дзюба в листі до мене: «…дякую за «Руслана і Людмилу». Гарний переклад, мабуть сам Пушкін був би приємно здивований: як природно звучить він українською! Так, що ваша  вперта праця була не марною».
А Василь Мартинов у своїй статті « У Європу прорубав вікно» вміщеній в газеті «За вільну Україну» за червень 2005 року зазначив: «У ювілейній книзі Микола Кондратенко отак же не безпідставно наважився опублікувати переклад «одеської» глави пушкінського роману «Євгеній Онєгін». Саме після цього я взявся перечитувати знов і знов все, що переклав з великого російського стриянин.  Так народилась у мене присвята…
Стає вже майстром Кондратенко. Факт!
Для цього треба хист і душу мати:
Перекладає Пушкіна він так,
Як міг би Пушкін сам перекладати.
В цій же статті Мартинов пише:   
«Я вже, було, збирався відправляти цю мініатюру у «Літературну Україну», але несподівано дізнався про цікаву новину, що істотно доповнює мою присвяту.
За допомогою  О. Пушкіна невтомний стриянин прорубав власне вікно у Європу. Гостюючи в Одесі,
Микола Кондратенко відвідав меморіальний музей О. Пушкіна і подарував йому свою збірку «Душі осіннє суголосся». Працівників музею зацікавили його переклади з О. Пушкіна. Просили надіслати й «Уривок із подорожі Онєгіна». Микола Дмитрович відразу відправив в Одесу рукопис, а потім услід книгу з цим перекладом.  На його сюрприз відповіли сюрпризом. Наприкінці 2004 року стриянин одержав з музею листа: «Ваш переклад «одеської» глави роману «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна увійшов до книги «Там шик і блиск Європи гідний». Одержавши її  М. Кондратенко побачив, що це унікальне видання, адже вийшло воно п’ятьма мовами — російською, українською (це якраз його робота), англійською (переклад Володимира Набокова), французькою (Жана-Луї Баке), німецькою (Йоханнеса Фон Гентера). Одна глава у п’яти мовних барвах засяяла справжньою перлиною.
Книгу репрезентували в Парижі 23-24 вересня і там збірник справив фурор. Через пушкінський текст в одеському дизайні парижани заново відкрили для себе не лише Одесу, а й Україну. Наступна репрезентація відбудеться у Лондоні…
Львівські письменники Л. Різник, Р. Качурівський, Р. Кудлик, Я. Павлюк та інші  вітаючи Миколу Кондратенко з 70-ти річчям від дня народження, писали: «…Ваша поезія, гумористика, переклади, є надбанням нашої культури…» Додамо й від себе: його творчість уже слугує й культурі Європи.»
На завершення хочу наголосити: цей автобіографічний нарис я писав з єдиною метою  — допомогти творчим людям, маю на увазі молодих, на їх нелегкому шляху до омріяної мети життя.
Пишу не тільки для утіхи —
Шляхетніша у мене ціль:
Можливо, пройденого віхи
Комусь поможуть в заметіль.
Не було в мене і гадки хвалитися своїми успіхами, та й вони ще досить скромні, а лише бажання, щоб читачі зрозуміли: якщо Людина окреслила перед собою високу Мету і, незважаючи на труднощі, долає шлях до неї , вона ОБОВ’ЯЗКОВО дійде!
До мрії йшов, мов дерсь на висоту,
В дорозі стерши чоботи…й онучі,
Бо зрозумів ту істину просту:
Здолає шлях свій, лиш ідучий.

Микола Кондратенко

2006