Св й до свого Укр. мова

Віктор Матюк

Свій до свого

Свій йде до поплічника свого по майно своє , нехай швидко віддає все,
Що йому дали на час,  у молодості мудрості нема, якби була,
Доля б іншою була! Коли ж мудрість прийшла,
На дворі стояла зима! Чи замислювались ми,
З якої глибини до нас дійшли
Потаємні старовинні знання
Про буденні справи Христа? 
На підставі чого ми судимо та ганьбуємо Його?
Декарт розставив цілі, Ньютон наповнив матерію змістом,
Кант перетворив філософію у спосіб мислення,
Пропали всі давнішні набуття, наше жито вороги жнуть,
І нас зі свої землі, як худобу батогами женуть!
Вони злу долю в наші хати несуть,
М’яко стелять, але твердо спати,
Браття, доки ми будемо горювати?
Прийшов час з колін вставати!
Коли прозріють бідні люди,
Тоді бездолля в цих краях не буде!
Все залежить від нас,
Що задумаємо,
Те і отримаємо,
Але не так всі ми живемо,
Не по тій стежині йдемо!
Бережемо не себе, а майно,
Адже тяжко дістається воно!
Як від хворобливості души куди-небудь втекти?
Нам би щастя знайти не день або два,
Є бажання, щоб непокірлива судьба
Без зайвих примх мої бажання спокійно сприйняла,
Та й сама до висновку дійшла, що буденне життя
Саме подбає про всі майбутні наші набуття! 
Навіщо ти журишся, тужиш та страдаєш,
Ти на землі життєвий досвід набуваєш!
Він береже твоє чоло від зайвих виплесків долі,
Не по своєї волі всі ми платимо їй залишки данини
Від родини, від сім’ї, від серця та полохливої душі! 
Свій тягнеться до свого, але береже своє майно,
Біль з душі зникне раз і назавжди тільки тоді,
Коли ти знайдеш в собі ті заповідні шляхи,
Що ведуть до потаємної мети!
Стиснувши зуби і свої кулаки
Всім нещастям всупереч, ти до висновку самотужки дійдеш,
Що треба жити так, як можеш, раз неможна так, як бажаєш!
Чоловік для чоловіка – цар і бог, якщо він розуміє, коли має віддати Богу свій борг?
Бери, що віддають, біжи, якщо б’ють, та батогами зі свого подвір’я починають гнати!
Тікай, щоб тебе не упекли за залізні грати, немає часу, щоб довго на місці стояти та чекати!
 Якщо ти довірився комусь, так довіряй йому у всьому, незважаючи на свій біль та втому!
Кожному своє приємне, слова сказані чемно діють таємно на розум і душу,
Земля крутиться навколо своєї орбіти, ми – її діти, нам потрібно терпіти
І не тремтіти перед гріхом земним, ми гармонійно пов’язані з ним!
Всі підряд нас постійно починають хулити, ти не повинен тремтіти,
Треба жити прийдешнім на втіху людям тим, які задовольняються малим,
Втім природа породила і спонукала нас, щоб в час війни ми могли:
Спасти країну від ганьби! У нас повинен бути час для себе,
Це важко, але все ж всього не переробиш, доки не збагнеш,
Що один раз ти на білому світі живеш! Щастя не здоженеш,
Супроти Бога не попреш, якщо все поймеш, не помреш,
Будеш жити и постійно тремтіти, що прийдешня суєта 
Нахабно забирає дня і літа твого всебічного життя!
Адже залишившись на самоті, потонеш в гіркоті
Своєї мовчазливої душі, вона ось-ось повинна затьмарити всі свої провини
Перед небом і родиною, свій йде до свого та дбає про своє!
Тільки дитя мовчазне дивиться на сьогодення,
Та не може зрозуміти, чому у всьому
Є велика спокуса для плоті і духа?
Навкруги одна розруха,
Чи хватить нам сили духа,
Щоб долю зайвий раз не спонукати
В полі зору чужі людські гріхи тримати?
Не плач! Не бійся! Не проси! Перед долею не тремти!
Живи, як люди всі, до чужих колін не прогинайся,
Живи, молись та кайся, своїх знайомих не цурайся,
Гордо свій хрест по життю неси, свій віз вези по вузькій стезі,
Поки сили є та й вітер в спину сильно дме, він тобі допоможе
Не зійти зі свого тяжкого путі навіть у важкі та зневажливі часи!
Коли душа болить, не треба Бога зайвий раз гнівить,
С роками міняються людські мислі та думки,
Адже Бог всіх простить, і допоможе горе пережить!
Бог простить, але я не спроможний борги прощати,
За людську образу людський натовп треба карати!
Варто йти вперед та постійно пам’ятати,
Мало бажати, треба долати негаразди буття,
Слизька стезя  оманлива, як надія людська!
Життя по різному нам щастя роздає,
Однім таланить на шлюху любові,
Але у других житті не йде
По накатаній колії,
Спокуси всі,
Що поруч йшли зі стежини мерщій втекли!
У кожного для щастя дата своя, у когось життя,
Як утришия зоря, любов тебе спіткає в роки молоді,
Але інколи вона наздоганяє нас на узбіччі віку,
Ти - не каліка, та й жінка – не похилого віку! 
У віці любому старіють тільки намірі,
Вони не звикли йти в пітьмі,
І спати за загрітими дверми, 
 З роками зміняються думки,
Зморщується на обличчі кожа,
На що вона стала схожа? Але в душі бажання все ті,
Що колись  разом з любов’ю пливли в одному човні!
Не роздирай та не рви чутливі струни своєї душі,
В одну річку не вступають двічі, адже полум’я свічі
Гасне від однієї речі – слова, як вітер пролетіли
І блискавично зникли за чужими хатами,
Швидко долетіли до божого храму,
І тільки там прийшли до тями!
Там світло правди є, воно сяє навкруги,
Та допомагає людському натовпу істину знайти!
Не всі вже заплатили Богу своєчасно борги,
Дещо залишилось глибоко в душі!
Адже істина та, що спокій собі там знайшла, 
Себе відважно захищає та супротив бісів долає!
Хто страждає, той достеменно пам’ятає,
Що небо за чертогом зимної негоди
Не бачить жіночої вроди наяву,
Доки живу, бажаю обійти ті чарівні місця,
Де постійно у злагоді жила незвісна божа краса!
Там уздовж дорожньої колії завжди цвіли високі кущі,
Колись там мерехтіла благодать, тепер ці місця не взнати!
Темрява та морок – таємній та щирий людський ворог,
Темний вечір в грозові хмари одягся, він з неба зійшов
І довго тримався за рясні каплі дощові під звуки грози!
Небо над сивою головою нависає, воно картуза зачапає,
Та сприяє настрою моєму, розум про втому не пам’ятає,
Хибка доля його постійно тримає у колі хиткої стезі,
А навкруги порочна туга хватає зухвалість за вуха:
«Слухай серце і душу, не сій в них журбу та смуту!»
Пам'ять слабішає, її життя гніте, де не де світло мерехтить,
Розуму кортить до суті буття самому дійти,
Несповідні Господні путі!
Тяжка праця горе притупляє, ніхто загодя не знає,
Яка доля на нього чекає? Ти тягнешся  руками, які в грязі,
До обідів коліс, щоб обкотити їх великим потоком гірких сліз!
Дощ повинен на землю проливатися, квітки – розпускатися,
А душа зобов’язана постійно сумніватися!
Хто гарну долю має, той всі негаразди подолає,
Тому буде дано все, що на ум збреде, та помножиться навіть те,
Що на перший погляд гірке та брудне, адже хто нічого не має,
Напевно вже знає, що у нього відбереться все, і життя тяжке
Знову свою стежину до його дому легко знайде! Одна рука просить,
Друга - краде все, що поруч знайде, а час невпинно йде, біжить вперед,
Вітер в спину постійно дме, навкруги все добро чуже, де не де земля цвіте,
Коли діло до посухи дійде, тоді бідні і багаті не зможуть розбрат подолати!
Холодно в хаті, голод тяжко стишити, його не посадиш за грати,
Але треба голову високо тримати, я зробив би все,
Але зробити силоміць нічого не можу, лише прошу Бога
Подолати мою сторожкість! Вороги скрізь,
Кожний своє життя на свій лад смакує,
Іншого набуття мені бракує!
Хтось братерство не цінує,
Хтось збирає копійки,
Нас так жити не вчили батьки! 
Той, хто мужніший, той розумніший,
Бог бачить з висоти весь смуток людської душі,
Він чує щохвилини розпач і галас всієї родини!
Ми не можемо втекти від нічного розпачу та біди,
Ніщо не проходить безкарно, невже все марно, що колись 
Було в земному житті, треба родинні зв’язки берегти!
Все, що подарує нам Бог назавжди, треба приберегти,
Робити кроки всупереч долі вдається не завжди!
Ми ждемо, щоб не було злодійства того,
Що людей від людського життя відволікло!
Життя минає, розум в своїх руках тримає добро,
Але зло ще не відміняв ніхто! Минає рік,
Минають дні, ми всі спустошені,
Живемо немовби у сні,
Щасливі миті та сумні
Назавжди залишаються в пітьмі земного буття!
Життя всі перешкоди подолає, заголосяться поля,
І знову розквітне земля, я ж йду навмання,
Скиглить постаріла матінка-земля,
Останні дні старого року
Не змінюють суть,
Щось вагоме вони принесуть,
Але коли? Господи, відведи
Мій погляд від біди!
Йду наодинці стежками свого життя,
Там були падіння і підвищення,
Не дійшовши до остання шабля,
Зрозумів і я, що не в свої сани сів!
За спиною чую людські пересуди,
Вони гуляють всюди,
Навкруги чужі люди,
Вони сходять з рідної стезі,
Щоб пройтись по зеленій траві.
Але під ногами сторчить коротка стерня,
Не проходить і дня, щоб не палала творча душа!
Якби важко не було, в душі все відцвіло,
Рай земний виглядає, як село,
Два віки никому не прожити,
Не треба долю ганьбити!
Себе не зрадь, не обмани, не залишай залишки любові в тіні!
 Перш ніж когось судити, пройди подумки його шлях, скуштуй жіночі сльози,
И свою розпач залиш посеред безлюдної дороги, пережени сю смуту і біль,
І лише тоді кажи, по якій женці тій йти стезі, щоб очманілі сни
Не розбивали вщент мрії її! Не нарікайте на життя,
Не кажіть, що все дістало та тяжка мить зябри взяла!
Не яскраве майбуття, та вузька й слизька стезя,
Бога не гнівіть, моліть Божество за рід,
Та щоб Вітчизну Він зберіг!
Щоб кожній з нас не залишився на самоті,
А зміг тепло в собі зберегти, і від буденних справ не відійти,
Щоб не настала така мить, коли тиша аж бриньчить! Цінуйте тих,
Хто замість вас взяв на душу гріх, хто вас не осудив,
Коли життя пошарпало до болю,
Хто не злякався и не залишив,
А сказав, що я назавжди з тобою!
Замри, не йди туди, не чекають,
 Де з тобою тільки граються в любов,
Люби, але знай міру, та інколи втрачай довіру,
Щоб легковірна душа не згоріла, немов свіча!
ШАНС НЕ БУВАЄ ЕДИНИМ В ЖИТТІ,
ЄДИНИМ БУВАЄ ЛИШЕ ЖИТТЯ!
Опісля геть зникають всі набуття, треба тримати рота на замку,
Щоб за правду не потрапити в біду таку, що будеш у натовпу
Пробачення просити, потім з правдою не зможеш рядом жити!
Там, де стежка заросла лебедою, проросте друга трава весною,
Ці історії пишуть письменники на письмовому столі,
Солдати їх пишуть кров’ю на своїй спекотній землі!
Всі люди – добрі чи нечестиві, спокійні чи сварливі,
Всі бажають дива, вони подумки звикли літати,
Хочуть земне тяжіння зненацька подолати!
Коли в людини є богобоязлива душа,
Їй не потрібні зайві та недоречні слова!
Їй не потрібна любов, що не зігріває,
А постійно твоє чоло чимось напружує
Та спокійно жити дружині не дає! Час йде,
Колись на безлюдній стежині зелена трава знову зійде,
А в твоїй родині чарівна квітка ось-ось процвіте!
Хіба вам важко любимій женці подзвонити,
З нею про інтим поговорити, ні в чому її не винити,
Замість цього від щирого серця подарувати любимі квіти!
Вона таємно твого дзвінка чекає, і жде, коли ж він пролунає?
Час йде, ти немов би постарілий птах, в його очах вже зник острах
Перед земним буттям, він уже обрав майбутні шляхи, як до небес дійди,
Не загубивши провідної тропи? Не жени від себе неприємні думки,
Поруч з ними живи в глушині степів, там колись стояв дім батьків!
Все згоріло, залишилось тільки хворе тіло та хвороблива душа,
Був кров, цвіла ніжність і була любов, життя розтрощило все,
Невже, колись, Господь, як час пройде, все це назад поверне?
Діло святе не обмежує погляд людський, в розум мій
Небо вносить свободу обрання і простір для потаємних мрій!
В хвилини творчого натхнення душа жадає божого благословення,
Після дружнього спілкування та чужого руко плескання,
Працюю для подальшого надбання всього,
Що на грішну землю по волі неба зійшло!
Зрозуміти  б, як нас сторонні люди вчать,
Своїх батьків не ганьбити, треба мріяти
І воліти до високої любові дожити!
Час нас вчить, як треба жити,
І перед скрутою не тремтіти,
Адже час нікого не лікує,
Він настрій псує,
Потім все зникає,
А життя невпинно далі йде!
Щастя, яке вдалечині мерехтить наодинці,
До себе воно не підпускає мене одного! 
Проходить все, пройде й це, чи грішне, чи святе,
За грозовим обрієм зникає все, адже  я не вимагаю від життя
Багато чого, лише прошу Бога мого на стезю істини направити грішне єство!
Мені пусті слова ні до чого, була б спокійною дорога майбутнього життя,
Що зменшилась посеред неї висока колія, щоб всі набуття
Не розкисли від проливного дощу,
Разом з ним я ликую свою нудьгу!
Є мрія чарівна… дожить би років до ста,
Бажаю, і нікому не заважаю бажати теж,
Щоб наші мрії завжди досягали заповідних веж!

м. Ржищев
22 грудня 2023 р.
11:40