НIЧ

    Вона безшумно підкралася - м'якими, важкими лапами накрила очі - вгадай хто? Темно. Одна за одною загорілися гірлянди вікон, недбало розвішаних кимось на мокрих будинках. Червоні, білі, жовті... Хто там, за вікнами?
    Тепло, темно і тихо. Вінниця розсвічує вогнями вікон, мовчки розліглось переді мною, як величезний димчастий кіт, - спати. Де твоє метушливе життя, одвічний біг, - відповідай, Вінниця. Все покрило гуркітливо-німе, сліпучо-темне. Пізній перехожий підсліпувато вдивляється вперед, - що там, приховане завісою.
    Все спить. Навіть краплі, дзвінкі і життєрадісні днем, задрімали, згорнувшись клубочком, на карнизі, - до ранку. Повільно гаснуть свічки багатоповерхівок, глухих маленьких будиночків... Все коротке. Скоро світанок, спалахне мільйонами свічок сонце. День розпочнеться, шалений, суєтний, втомлений. І знову до. І так завжди.
    М'якими лапами вона накрила очі. Темно, тепло і тихо. У Вінницю прийшла Її Величність, Ніч!
     ...Уздовж дороги заламують чорні руки жебраки тополі, з яких мідяками обсипалося життя. Вітер жбурляє соломинки птахів, і поземка, поводячи запалими боками, лащиться-зализує рани на асфальті. Перші промені за вікном пришивають до землі клаптики хмар. Білястий світанок втягується в мою робочу келію, кладучи сірі тіні мені на повіки і дрібку піску під них. Вимикаю інтерактивний універсум, відкладаю свій замріяний щоденник. Лягаю. І вже не чую, як черговий ангел обережно знімає з мене, смертного, окуляри і цілує в сонну маківку.
        Життя продовжується…