Бувають так мит УКР. МОВА

Віктор Матюк

Бувають такі миті

Бувають такі миті, коли ти комусь захочеш свою душу відкрити,
Щоб свої сльози назавжди зупинити, ти бажаєш розповісти про все,
Але щось постійно принижує тебе! Проходить час, и ти розумієш,
Що нічого проти долі не вдієш, чи встанеш, чи впадеш,
І назавжди помреш? Від долі не втечеш,
Вона тебе знайде, відшукає
І знову спонукає
Встати на коліна посеред очманілого подвір’я,
Там тільки ти, та твоя зачумлена душа!
Той, хто безумно не любив – той не жив,
Якщо гіркі сльози на землю не лив,
Той, хто не втрачав, немає підстав для співчуття,
Страждальна душа нічого не знає про біль,
Яка не залишає сил для повсякденної боротьби,
Але тобі треба далі йти, адже суть життя – це боротьба
Добра і зла! Ти рукою стираєш з обличчя залишки солі,
Щоб тільки вирватися з  рабських пут!
Дні пройдуть, часи минуть
И ти знову пом’янеш ті часи, коли всі люди навкруги
Тебе не бажали зрозуміти, їм не збагнути, як приємно любити
І жити в ілюзіях марення свого, у декого немає судження свого
До того часу, коли в дощ і в грозу він чекатиме любов свою,
Стоячи на холодному та вогкому вітру,  і буде дожидати ту людину,
Яку збирався до смерті любити!
Два світи є в моїй вимученій душі,
Один пам’ятає гарні і примарні дні,
На другій половині залишились тільки руїни!
Зустрічі коротші, прокльони довші, навіть на самоті,
Ти все далі від себе відкидаєш думки брудні!
Адже бувають шлюби без кохання,
Бувають люди без життя,
Буває зустріч без прощання,
Буває образ без лиця!
Бувають дні, бувають ночі, коли ти дуже чогось хочеш,
Не кричиш, не стогнеш, не регочиш, тільки тупо мовчиш!
Над тобою нависає небесна вись, ти злобу бачиш скрізь,
Ти весь тремтиш, читаєш чужий заповіт, ти б втік від усіх,
Щоб у них відсохнув  язик, цінуй кожну мить, адже ніхто не знає,
Чого Бог від долі забажає? Коли ми розпрощаємось  в останній час
И хто в останній путь проводить нас? Любіть та бережіть
Кожну благословенну мить буття, любимих не придавайте,
Кохайте та полюбляйте до кінця, щоб сердешна біль та журба
Зайвий раз не змарнували затьмарене життя! Бережіть найцінніше,
Не залишайте інше на самоті, адже думки брудні ще ходять по землі!
Буремне життя нам дарує несамовиті почуття, тремтить під ногами земля,
Підлога скрипить, і ось наступає та благословенна мить, коли тіло здригається,
А душа опісля перед богом ще довго кається! Ці хвилини ще довго пам’ятаються,
Кожний ранок з надії починається, адже життя ні на мить не зупиняється,
Ранкове світло різко поглинає мерехтіння нічної лоївки,
Буває, дивишся на життя, там тільки спалена земля,
Жахіття всюди, по хатах розбіглись розгублені люди!
Якби життя далі не йшло, ми все переживемо,
Зникнуть різні проблеми, я тобі про деталі
Розповім трошки далі, не затикай вуха
Та уважно слухай про те, яке життя
Настає опісля, коли сивина рясна
Вкриває твоє високе чоло?
Але все коли-небудь пройде – і сум, і радість, і любов,
Проте новий день настане знов! Люби того, кого обожнює твоє єство,
Тільки з ним твоє серце дихає, а чоло подумки жадає тільки одного:
Щоб кохання витримало все, тільки не брехню, не образу, ні зраду!
Жінка – розум і сила світу, вона тягне роботу і чоловіка, город і дім,
Вона дасть раду всім: і грішним, і святим! Вона все робити встигає,
І часу не гає, любить прати, сім’ю годувати, в її руках кермо і молоток,
Світ би рухнув без талановитих і вродливих жінок!
У кожної людини свої зорі, в радості і в горі
Вони сяють на небозводі,  я ж подумки вдивляюсь в зорю,
Та радію тому, що працюю і живу, і на божий світ дивлюсь,
Постійно до чогось придивляюсь, в хід життя втручаюсь,
Біжу і не на мить не зупиняюсь! Іноді зухвало помиляюсь,
Молюсь і каюсь, інколи хочется на все махнути рукою,
І з високо піднятою головою пройти рядом з вістю сумною!
Душі не хватає спокою, адже пам'ять несеться, як з гір стрімка вода,
Вона чекає, поки не прерветься та благодатна стезя,
По якій ми сміливо йшли, але дощ та гроза,
З розуму зійшли, потім нові спогади прийшли!
Я ж знову застарілу пам'ять смикаю за короткі коси,
Вона пам’ятає, але не все, тільки про те, що життя земне
Пролетить, як мить, любов може душу зцілити і гріхи простити,
Заживити душевні рани, навіть, які в давнішні часи ми могли ігнорувати!
Найбільше щастя - це життя, для нього всі наші набуття,
І нудно, і смутно і нікому руки подать в часи негоди,
Пролітають роки земного буття, як ранкова зоря,
На короткий час зникають високі почуття!
Знову наступають такі важкі миті,
Коли ти хочеш комусь свою душу відкрити,
Щоб сморід зупинити, та своє чоло святою водою окропити!
Досить тремтіти від незгод буття, опісля приходить забуття,
Темну ніч змінює ранкова зоря, прийдешнє життя
Колись твій родовий гріх подолає раз і назавжди!
Бувають такі миті, коли не хочеться нікого любити,
Але всі твої спроби про когось забути, чи кимось замінити,
Нікчемні, як і ті дні, коли грози з дощами пройшли по твоїй стезі!
Життя рахує не тільки наші кроки, а й залишені сліди,
Тільки не на каламутній воді, але є ще ті, які в душі,
Там залишки радості і безславної ганьби!
Душа жила спокійно и тихо, цуралась лиха,
Обходила всілякий гріх, він є у всіх!
Любила сонце і квіти,
Скоєного гріха собі не змогла простити!
Вона колись посміла одне страховисько полюбити,
Її очі затьмарила його очей блакить, в ту ж саму мить
Білий світ перед її очами зразу зник, після тривалих мук
Їй стало одиноко, немає крил для польоту, в холод та негоду
Навіть дівоча врода докоряє душі жорстоко, що колись вона
Не тим шляхом пішла і зрадила потаєні думки свої,
А навкруги в ту мить весна буяла,
Очі дівочі вона зачарувала!
Коли ж протверезіння настало, отримала душа чимало тяжких стосунів
З усіх боків, від жінок і чоловіків!
Без теплих слів її не вражав солов’їний спів,
Пройдуть зими і весни, колись і душа подумає про царство небесне,
Затремтить під ногами рідна квітуча земля,
Але звідтіля уже немає вороття!
Ніяк вона відтіль не зможе передати весь сум і біль, тільки думки її
Та неба чистого блакить за коротку мить відштовхнуть від себе давнішній гріх,
Вона хотіла ще на землі пожить, але життя земле таке коротке, куце та дрібне!
Проходить все, пройде й це, адже для щастя потрібно мало,
Тільки б доля тебе спонукала не підбурювати жіночі чари!
Доля не завжди дає те, чого бажаєш, але дає те,
Що змінює твоє життя раз і назавжди,
Від судьби тікати нікуди,
Як і від біди!
Куди ж я бігти від долі збираюсь? Нікуди, розраховую на чудо
Та життя без бруду, я спокійно збираюсь туди,
Де завжди цвістимуть казкові сади!
Там не загублюсь, нічого не боюсь,
Як-небудь пройду свій життєвий путь,
Час йти, треба діждатись голосу судьби!
Якщо вона скаже, що треба від буття тікати,
Буду всі перепони на свій розсуд долати,
Чим дальше відійду від батьківської хати,
Не стану зайвий час марнувати!
Поки живу, весь час кудись спішу,
Не відчуваю печалі, поки живу на рідній землі!
Тут рідні ліхтарі, але кудись поділися знайомі поводарі,
Місячне сяйво блимає вдалечині, минають ночі і дні,
А ти сидиш один посеред засніжених гірських вершин,
Безрідний та одинокий, нема в своїй вітчизні пророків,
Їх не бачить пристаркувате око: ні щасливі миті, ні сумні,
Життя проходить на чужині, там, де твоє коріння – зруйноване подвір’я!
З віком приходить розуміння, що боже творіння на землі не потрібне,
Адже воно свою лінію гне, язиком пряде, як домогосподарка!
То холодно, то парко на тілі і душі,
Вони десь бовтаються на дні буремного життя,
Тіло тоне, а душа спливає на небеса, щоб зрання збавлятися від заклятого гріха!
Де б ми не були, поручь з нами Божа матір завжди, щоб витягнуть людство з біди!
Господи, прости за короткі миті наснаги, забери від нас всі земні страхи,
Цінуйте кожну мить, не жалкуйте про минулі ночі та дні,
Тому, хто в біді, протягніть руку,
Відведіть від нього біль та смуту!
Ми не знаємо, що буде завтра,
Але колись на краще зміниться життя,
Не жалкуйте, що молодість пройшла,
А назад їй немає вороття!

м. Ржищев
6 січня 2024 р.
16: 15