Фiнансистка

        Так склалося, що я не мала можливості вчитися в інституті, хоча в атестаті зрілості "красувалася" єдина четвірка. Просто, вчити мене не було за що. Мама ніколи б не витягла п'ятирічне навчання на свою мізерну зарплатню. Старший брат, який тільки-но закінчив вище військове училище, обіцяв не одружуватися, поки я не отримаю вищу освіту, щоб допомагати матеріально. Йому вже виповнилося 26 років, прийняти таку жертву від нього, приректи на самотність, я не вважала за можливе. Подумавши, все вирішила, і до цього дня так вважаю, правильно. Вибрала оптимальний на той момент варіант.
        Вступила до фінансового технікуму в м.Одесі. То був мій вибір. В інституті навчатися 5 років, у технікумі менше двох на базі середньої школи.
У цьому технікумі, а я тоді поняття не мала, що таке фінанси, навчалася моя найкраща подружка дитинства Оленька Баранова, вона мені й порадила. Особливо підкуповував, що всім дають гуртожиток, який знаходиться в одному дворі з навчальним корпусом. Є студентська їдальня, недорога, сплачують стипендію. Що ще потрібно для повного щастя?

        Здавати всього два іспити: твір і математика усно. Без найменшої підготовки я склала іспити на дві п'ятірки і з чистою совістю поїхала додому, щоб усім повідомити: вступила, але, не в інститут, а лише в технікум, мої ж не знали про мої таємні плани. Це був сюрприз для них.
        Звичайно, не всі друзі-однокласники, вчителі, директор школи, мій найближчий сусід, змогли правильно оцінити мій вчинок, але я нікому нічого не збиралася пояснювати і доводити. Прикро було не знайти розуміння найдорожчої і близької мені людини, яка сказала: "Щось технікумам я не довіряю!" Це було ляпасом! Я не чекала, думала: запитає і я аргументую, зрозуміє, перейметься ситуацією.

         Я була твердо впевнена, що вищу освіту все ж таки отримаю, заочно, або як тоді ми говорили:
"заглазно", вже працюючи. Я розуміла різницю між стаціонарною та заочною освітою, мені дуже хотілося бути повноцінною студенткою, випробувати всі радощі та принади студентського життя, але по-іншому було ніяк.
          Навчання давалося дуже легко. У нагоді стала стенографія, (а хімія ні, тільки в побуті, так що дарма на мене вчителька хімії сердилась, що я контрольній по стенографії віддала перевагу олімпіаді з хімії.) дослівно я записувала лекції, правда, подруги ображалися, що списати не можна.
           Доводилося вечорами влаштовувати гучне читання, щоб вони підправляли свої конспекти. Ніхто не встигав нічого записати, а якщо щось записували, то прочитати було неможливо. Одна думка мені не давала спокою: аби не впрягли в громадську роботу, так за 10 років набридло душу рвати, переживаючи за все, тягнути на собі непосильний віз громадських навантажень, уриваючи час у сну, у відпочинку, практично не маючи вільного часу та особистого простору. І вирішила відсидітися, як мишка, зосередитись лише на навчанні.
            Старосту обрали першого ж дня. Наша класна дама, Алла Ізрайлівна Л. дала нам повну свободу при першому знайомстві, пішла в глиб аудиторії і наша знаменита група стала визначатися з трикутником, так тоді називалося керівництво групи: комсорг, профорг, староста. Зі старостою вийшло просто. До столу викладача випурхнула смілива дівчинка з Нікополя, Дніпропетровської області Галина Губа. Вона весело сказала: "Дівчатка! Давайте дружити!" Її доля була вирішена наперед: староста повинна бути сміливою, щоб і перед класною, і перед іншими викладачами могла відстояти групу і кожного окремо, вирішувати всі студентські проблеми та проблемочки. 
             З профоргом теж довго не поралися. Коли знайомилися, дізналися, що серед нас є найстарша дівчинка. Нам було по 17-18 років, а їй 23. Отже, є життєвий досвід, як мама вирішуватиме всі наші життєві проблеми. Лише з комсоргом не визначились. Сміливих самовисуванців більше не знайшлося.
             За тиждень нас відправили на збирання врожаю до одного із радгоспів Одеської області, збирати помідори. Все-таки, як важка сільська фізична праця. Окрім того, умов для проживання практично не було. Нас поселили далеко від села, у полі, у бараках, спати було тісно, ;;тільки на боці і повертатись на інший треба було всім одночасно, по команді. Умови моторошні.
              Щоправда, годували непогано, але я задовольнялася невеликою кількістю їжі, тому мені завжди вистачало. За нами приїжджала машина, бо до села було кілька кілометрів, привозила до їдальні та відвозила до бараків. Якось задощило на цілий день і дороги розвезло, що називається. Машина по нас проїхати не змогла. Залишились голодними. Почали нишпорити у кого що є із запасів. В однієї дівчинки виявився дивом шматочок сала, в іншої кілька шматочків хліба. І все. На 60 людей. Я до цього моменту ніколи не їла сала. Ненавиділа. Та й взагалі не дуже любила поїсти, мені шкода було витраченого на їжу часу. Ви бачили б, як ми ділили цей шматок! Як у фільмі "Доля людини", пам'ятаєте? У концтаборі, різали ниткою, кожному дістався маленький шматочок, але який він був смачний, незвичайно. Його можна було проковтнути не жуючи, а можна було покласти в рот і нехай тане... Після цього випадку у мене з'явився апетит і приїхавши додому на канікули, я попросила маму нарізати сала, чим її сильно здивувала.
                Більше відсутності апетиту я не страждала ніколи. Мабуть, у мене щось переклинило в голові після голоду, і організм одразу зреагував. І з салом, з того часу, потоваришувала. Адже сало в Україні - це навіть не продукт харчування, це, скоріше, символ достатку, ситості, смаколик... "Ой, сало, сало, ти до душі припало"..., як співається у пісні з репертуару Поплавського.
                З нами в загоні були дівчатка, що вступили до технікуму на базі 8 класів, тобто дуже молоді, по 14-15 років. Їх життя з домашніх, маминих умов кинуло відразу в суворі, корчагінські. А тут ще погода геть зіпсувалася: холодна, волога, сира, вітер завиває... Так було страшно, незатишно, навіть мені, дорослій, 18-річній. Перед сном то там, то тут чулося схлипування. Дівчата наші молодші не на жарт злякалися, все це підкріплювалося голодом, сало його, швидше за все, тільки порушило. Треба було рятувати становище. І я тихенько почала читати вірші. Я так багато їх знала напам'ять, а пам'ять у мене тоді була феноменальна.
                Варто було 2-3 рази прочитати поему або вірш і рядки відкладалися в пам'яті на віки вічні. Чую: замовкли, уважно слухають. Коли читала "МАТИ" Сергія Острового плакали не лише малюки, а й моя група допомагала, через наші сльози дощ лише посилився. Перейшла на гуморески... І так поступово всі заспокоїлися і стали тихо посапувати. Для закріплення ефекту я кілька пісеньок заспівала: "Огромное небо", "Белеет ли в поле пороша", "Алексей, Алёшенька, синок", колискові... Не дарма ж у нас був найкращий дівчачий ансамбль у школі та в її околицях. Відчула, що і сама засинаю...
                Наступного дня мене обступили дівчата моєї групи і навперебій почали говорити, що вже й кандидатура комсорга є. Вони мене, мабуть, впізнали за голосом, (я ж до опівночі їх заколисувала!), і відкрили в мені лідера. Не вдалося мені відсидітися в підпіллі, довелося впрягатися. Дівчатка все розповіли класній дамі, вона теж була з нами, але ночували викладачі не в бараку, у них були більш непогані умови. А може, мене заклали дівчата, які спали зі мною поряд. Не знаю.
                Комсомольські збори провели прямо у помідорному полі, сидячи на кошиках, одноголосно я була обрана комсоргом спецгрупи №120, спеціальність "Держбюджет СРСР".
                Після важкої, виснажливої ;;сільськогосподарської практики ми нарешті повернулися до Одеси і розпочали навчання. Все було так цікаво. Фінанси, які виявилися не грошима, як ми звикли говорити в побуті: "фінанси співають романси", маючи на увазі, що грошей немає, а "особливими економічними відносинами, що складаються у процесі утворення, розподілу та використання загальнодержавного фонду грошових коштів."
                Пам'ятаю дослівно. Викладач предмета "Фінанси" міг би пишатися мною, хоча минуло стільки років. Але він протягом навчання з цією фразою заходив в аудиторію і з нею виходив. Не запам'ятати просто було неможливо! Економіка. Бухгалтерський та бюджетний обліки. Політекономія. Статистика. Аналіз фінансово-господарської діяльністі підприємств. Совправо. Англійська...
                З головою поринула у громадську роботу, т.я. навчання давалося "слігонця". Достатньо було прослухати лекцію та переглянути перед сном конспекти та відмінна оцінка була забезпечена. Побут теж багато часу не забирав, готувати у гуртожитку не дозволяли, ми харчувалися у їдальні. Підвищена стипендія на той час у середніх навчальних закладах становила 37руб. 50 коп. На ці гроші я повністю харчувалася, в день на харчування у мене йшов 1 рубль (20 коп. - сніданок, 50 - обід і 30 - вечеря).
                Більше витратити я не могла собі дозволити, інакше не впишуся до бюджету, який мав бути бездефіцитним, (ні на дотацію, ні на субвенцію, ні на спонсорську допомогу розраховувати не доводилося), а решта на дорогу і на гостинці, з порожніми руками ніколи додому не їздила. Цих грошей мені вистачало. Мамі залишалося лише витрачатися, зрідка, на одяг.Я її дуже оберігала від зайвих витрат на мене, була скромною та сором"язливою.
                Мене та мою подругу-старосту Галочку Губу призначили дикторами радіо нашого фінансового технікуму.
Передачі проводилися, здебільше, на великих перервах, озвучено було весь технікум і їдальня. "Увага, увага!!! Говорить радіовузол Одеського фінансового технікуму!" Такими словами я щодня, іноді кожної перерви, починала передачу. Чого ми тільки не вигадували! Яких тільки рубрик не вели, витончувалися як могли: висвітлювали студентські новини та нововведення, хвалили за навчання та лаяли за промахи, прогули, двійки, критикували, вітали, гуморили, брали інтерв'ю... Хлопці-звукооператори тільки дивувалися, у нас завжди був фонтан ідей!
                Пам'ятаю, розмовляємо з Людочкою Шмиголь, золотозубою красунею, я з нею жила в одній кімнаті, щось у неї з навчанням не ладналося, дуже страждала за своїм коханим хлопцем, і вона, вислухавши запитання, дивиться на нас і каже: "Та я шо? Та я ніколи, нікому, нічо, нішо. А як шо, то шо? Не можна чи шо? Воно і не без того, щоб не то, а як то, то давай зразу, тому що шо?" Це вона випалила скоромовкою, так незворушно, що ми всі розреготалися. Інтерв'ю не вийшло.
                А які вечори та конкурси ми проводили! Художня самодіяльність, виставки... Щоправда, я жодного разу не брала участі у танцювальних вечорах із солдатами з військової частини, які проводилися у вихідні, бо щонеділі поспішала додому, до свого рідного Кучургана, до мами та молодшої сестрички. Любовні пригоди мені були не потрібні. Я все ще страждала...
                "Коли в товаришах згоди немає, на лад їхня справа не піде." - троє дівчат з Одеського фінансового технікуму зрозуміли це відразу. Не просто складалися стосунки трьох обраних лідерів. Усі ми були сильними особистостями і спочатку було неможливо знайти точки дотику, розділити сфери впливу. Відчуваємо, що чвари до доброго не доведуть, зібралися в окремій кімнаті, виклали претензії одна до одної, викричалися, виплакалися і… стали найкращими подругами.
                З Галочкою, старостою, ми дружимо сім'ями досі. Я іноді, згадуючи наш "Потрійний договір": не ставити палиці в колеса, поважати думку і рішення один одного, все робити спільно, навіть дихати в унісон, думала: ось би мудрість молодих дівчат та передати керівництву країни... Наша домовленість дуже допомогла перетворити нашу, 120 спецгрупу, на кращу! Чому спеціальну? Ми потрапили до експерименту. Вчитися нам треба було не 2, а всього 1,5 роки. Ми так пишалися своїми дівчатами, їх відмінними оцінками, активністю. Але досі мене мучить і обтяжує одна ситуація... Про неї наступного разу.


ДАЛІ БУДЕ...