Мури

Коли мене оточують екзистенційні мури, коли реальність – то невимовні тортури, я уявляю себе класиком літератури. Мене будуть цитувати, вдало та не дуже, ставити п’єси, подекуди гарні, подекуди режисер сяде в калюжу. А потім, коли розмикаються вищезгадані мури, я вже не хочу бути класиком літератури. Був старий Гемінгвей, був Джек Лондон, нарешті, Хвильовий… Де вони всі, чи отримали спокій свій, рай свій?
Згодом знову маю справу з цими стінами ****ськими та уявляю себе класиком музики зовсім не райської. Можна блек метал, можна щось на кшталт неофолку, щось з епохи касет та дисків на полках. А потім… А потім я згадую всіх отим музлом вбитих, Моррісона, Кобейна, Деда, усіх відспіваних та заритих. І мені вже більше не хочеться бути зіркою рок-н-роллу, де вони тепер, до якого пекельного запрошують їх столу? 
І тому навіть не буду писати про бажання успіху у великому кіно, колись заходило та зараз зовсім не торкає, соррі, воно. Спати, спати, спати, екзистенційні забути всі мури, скинути тягар класика кіно, музики, літератури.