Фiнансистка. Продовження

                А обтяжує мене багато років наступне...
Напередодні мого 19-річчя мама змогла мені виділити 25 рублів, щоб я пригостила на свій день народження всю групу.
               Для того щоб зрозуміти, наскільки велика ця сума, скажу таке: це була третина маминої місячної зарплати, і на неї можна було прокормитися місяць у студентській їдальні.
Неподалік гуртожитку, пару зупинок на тролейбусі, була непогана кафешка, ми заздалегідь вирішили визначитися з асортиментом солодощів, поїхавши туди з двома подругами. Там ми продегустували кілька видів тістечок, залишилися задоволеними. У тролейбусі у мене з кишені витягли гаманець, кинулася я вже в гуртожитку. Так убивалася, що накрилося моє народження.
                Що таке гуртожиток?
Це новини поширюються блискавично і вже за годину до мене було направлено делегацію із зібраними грошима, що частково відшкодовували вкрадене.
Потім настав день народження, мене привітали в урочистій обстановці, а я їх, своїх дівчаток, нічим не почастувала. Подумала: як я пригощатиму на ними ж зібрані гроші?
                Посоромилася. Думала, мине час після крадіжки, приурочу до якоїсь події… Наступний день народження я вже відзначала на практиці, у Новомосковську, Дніпропетровської обл. Там ми були лише з подругою Галиною. Група роз'їхався по всій Україні. Досі мене це мучить. Ось би зібратися всім разом, тоді б... Якщо мене це турбує стільки років, значить, я тоді вчинила неправильно.
                Незважаючи на те, що я вже рік провчилася в технікумі, уявлення про майбутню роботу у фінансовому відділі, а з нас готували саме інспекторів бюджету, я мала досить невиразне. Особливо тривожно було перед останньою виробничою практикою. Керівник практики технікуму помітивши моє хвилювання, спробувала з'ясувати, що мене так непокоїть і турбує. Вона спитала, як я собі уявляю своє майбутнє місце роботи. Я й відверто сказала, що на мою думку, це напівпідвальне приміщення, де величезні стелажі, на яких безліч книг і документів...
                Вона, розсміявшись, сказала: "Так ти архів, скоріше, описуєш. У вас буде все по-іншому. Це буде пристойна будівля міськ- або райвиконкому, де зазвичай знаходиться фінансовий відділ, це буде затишний кабінет, виховані, грамотні колеги..." Трохи заспокоїла, а практика підтвердила її слова.
                Найтриваліша виробнича практика була близько трьох місяців. До того були тижневі, триденні, але на підприємствах Одеси.
                Одна з них, на фабриці головних уборів, мені запам'яталася назавжди, тим, що я зганьбилася на все життя. Досі соромно, як згадаю. А річ у наступному. Тижнева ознайомча практика. Нас привітно зустріла дуже хороша людина, директор фабрики, сам зголосився показати нам своє дітище. Так цікаво, з гумором (одесит все ж таки!) про все розповідав. Практика пройшла на "ура!" І звіт на "відмінно" захистили... Коли після завершення практики Алла Ізрайлівна поцікавилася, як усе відбувалося, я таке ляпнула, що навіть зараз cоромно.
                Як у мене таке неприємне порівняння могло вирватися. Адже я ніколи в житті не ділила людей за національністю, не припускала навіть думки, що чиясь краще, а чиясь гірша. І у школі була взірцем. Пам'ятаю і на комітеті комсомолу розбирали вчинок одного хлопця, який образив дівчинку через національність. Я жила на Одещині, де євреїв, німців, росіян, українців, молдаван, болгар, білорусів... було достатньо.
                Вони жили й у нашому селі. Ми всі дружили. У технікумі більшість викладачів були єврейської національності, включаючи мою класну. Я була вхожа в її будинок, знайома з її батьками... І такий ляпсус. Я коли це зморозила, не могла очей від підлоги відірвати, вся почервоніла... ніби в очікуванні ляпаса. Але наскільки толерантною була моя мила Алла Ізрайлівна, вона вдала, що нічого не чула і перевела розмову на інше. Я схиляюся перед нею! І ніколи, після цього, від неї не було найменшого натяку на цю ситуацію. Вона все зрозуміла...               
                Ми з подружкою Галиною Г. місце проведення практики обирали разом: розклали карту України та тицьнули олівцем, потрапили до м. Новомосковська, Дніпропетровщини. Вона хотіла їхати тільки зі мною, сама вона з Дніпропетровської обл, але до свого Нікополя їй не хотілося, довелося б жити вдома, а мені там місця не було, та й нецікаво це – під контроль батьків. Хтось знав, що це доля вже втрутилася і вирішувала за неї. Саме там, у місті Новомосковську, Галина знайшла свого нареченого Олександра П. Вдало вийшла заміж, народила та виростила двох дочок та сина, зараз онуками займається. Їх у неї вже п'ятеро.
                Зробила блискучу кар'єру в цьому місті, там і мешкає до сьогодні. І вдячна мені, що все сталося саме так, вважає, що це завдяки мені, я її талісман. А я хоч і була родом із м. Роздільна, Одеської обл. і практикуватися, і надалі, працювати могла в м. Одесі, але хотіла поїхати подалі з особистих причин. Мені боляче було перебувати з коханою людиною в одному місті і не бачитися.
                На практиці, хоча нам створили дивовижні умови і з проживанням, виділивши затишну кімнатку в місцевій школі-інтернаті, і з харчуванням, за мізерні студентські гроші ми дуже непогано харчувалися, навіть могли заощадити дещо на покупки, я продовжувала страждати. Душа моя весь час перебувала у стані плачу. У міському фінансовому відділі, де ми практикувалися, нам зустрілася Юлія Іванівна, наш керівник практики. Чудова, відкрита, добра і приваблива з першого погляду людина.
                Вона звернула увагу на мій душевний стан, який, якщо сформулювати коротко: люблю до божевілля і ненавиджу..., мучуся від нерозділеного кохання. Її розмови запам'ятала на все життя. За два місяці їх було багато. Юлія Іванівна розповіла про свою долю жіночу, теж непросту. Пам'ятаю як вона вчила, вже за своїм життєвим досвідом, що з хлопцем, якого обираєш у чоловіки, треба побувати в різних ситуаціях, а не лише на прогулянках під місяцем з поцілунками та обіймами.
                З ним треба помандрувати, побувати в театрах, кіно, в компанії, в гостях... коротше дізнатися всебічно і дати свою оцінку: підходить для життя чи ні. Крім серця треба включати розум, якщо хочеш, щоб шлюб не розбився про побут миттєво, а був довгим, і наводила як приклад себе, свої стосунки з чоловіком, які вже багато років тримаються на взаємній повазі. Я все мотала на вус...
                Вперше за багато років я змогла купити собі справжнє зимове пальто. До цього були лише б/вушні чи демісезонні. Просто прийшла стипендія одразу за три місяці практики, тож сума зібралася пристойна. Пальто з гарним  хутряним коміром коштувало 122 рублі. У ньому я не мерзла, як у старенькому, осінньому, адже нам доводилося довго простоювати на зупинках, чекаючи на транспорт, а вже була зима.
                У цьому пальті я й заміж виходила, та ще й носила кілька років. Я взагалі речі ношу акуратно, тож довго. Купую, як правило, класику, а не химерно-модне, яке треба частіше міняти. Ось скільки добрих слів приділила першому дорослому пальто! Тільки не приписуйте мені фетишизм, я ніколи не була рабою і не любила все те, що блищить.
Завжди казала: "Я ж не сорока!" Байдуже ставилася до брязкальців, дорогоцінних металів, каменів і т.д.
                Що особливо запам'яталося за три місяці практики? В мене закохався Вітя, інтернатівський підліток, восьмикласник. Признався у коханні. Він дуже сумував від майбутньої розлуки, розуміючи, що практика закінчиться, ми поїдемо і більше ніколи не перетнемося в цьому житті... В мені він, швидше за все, побачив споріднену душу. І чому це він ходив у "важких"? Нормальний хлопчина, неглупий і міркує здраво. Йому просто тепла не вистачало. Плакав при розлуці, ніби втрачав назавжди близьку людину.
                У нас чомусь було багато шанувальників, для мешканців цього мікрорайону ми були особистостями, одеситками, фахівцями найпрестижнішої професії. Про нас все знали: де практику проходимо, в якій кімнаті живемо, як проводимо дозвілля. Це все обговорювалося в автобусі, коли ми поверталися з роботи, з нами хотіли познайомитися, зустрічатися, цілуватися, кохати… але я ніколи не вітала тимчасових стосунків. Але хто знав, що у Галини вони, тимчасові, обернуться на пожиттєві. І дуже вдалі! Сашко П. її вже 36 років носить на руках, як узяв у РАГСі, так і опустити боїться. Хоча машина є і не одна. Бізнес прибутковий, але дуже важкий. Сільське господарство. Але їм до вподоби. Буваємо у гостях. Вони мають великі сільгоспугіддя. Навесні, влітку вони чудові, особливо після травневої грози. Бачимося не так часто, як хотілося б, зате часто зідзвонюємося, в ІНТЕРНЕТі через їхніх дітей спілкуємося, тримаємо руку на пульсі, завжди готові допомогти. Їхня молодша донечка Наташа з моєї квартири виходила заміж за хлопця з Полтавщини. Від нас близько. Приїхали напередодні і ми з Галочкою готували наречену та застілля, зустрічали нареченого та гостей... Потім усі святкували весілля у Козельщині. Вже у цій сім'ї двоє діток.
                Сюди, на практику, надходили листи, рідко щоправда, від Славика. В одному з них він запитав: "І чим ти подобаєшся моїй мамі? Вона в тобі бачить свою невістку." Як чим? Мама знала, що я тобі була Богом призначена, а ти цього не помітив, не зрозумів. Як і всі максималісти хотів чогось надхмарного, красуню неземну, а не дівчину з провінції, середніх даних, яка могла бути тільки другом. Серйозно до мене ти ніколи не ставився. І жінку в мені ніколи не відчував, як ти в наступному листі напишеш, чим образиш на все життя. А як ти міг її відчувати, якщо ми ніколи не були близькі з тобою? Я ніколи не була твоєю жінкою.
                На практику мені прийшла вітальні листівки з днем народження та з Новим роком від Славчиної мами, Єфросинії Федорівни. Щоправда, листівки прийшла на райфінвідділ, хоч практику я проходила у горфінвідділі. Зателефонували звідти і мені довелося бігти за вітаннями в іншу частину міста. Головне: не загубилося. Я була здивована і здивована до краю. Не я її, а вона мене привітала, якось незручно було. Я написала лист у відповідь, подякувала і в нас виникло багаторічне листування, завдяки якому я дещо про нього, своє перше кохання, знала.


                ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ.