Фiнансистка. Закiнчення

         Практику ми з Галинкою захистили гідно, всі предмети на "відмінно". З усіх питань програми підготовлено чудові матеріали, зроблено висновки, все підкріплено практичними документами, оформлено, підшито та підписано. У нас були найкращі роботи та інакше бути не могло. Ми просто не думали, що можна це зробити в непоказному швидкозшивачі, просто наколовши папери, як багато одногрупниць зробили. Наші практичні матеріали були оформлені як наукові праці чи дипломи.
          Держіспити. Звичайно, всі три на п'ять, не повинна ж я була підвести брата, який закінчив вище військове училище з червоним дипломом. У мене теж – червоний! От і все! Позаду півтора роки навчання, які пролетіли, як один довгий день. У якомусь поспіху, метушні, за все хапалася, все прагнула встигнути, у все вникнути... Жила захлинаючись і летіла стрімголов з гори, не було часу зупинитися, щоб перевести подих. Невже так все життя пролетить?
           Позаду Одеса, хоч мене залишали у міськфінвідділі. Ті у кого червоний диплом, а їх було три на весь технікум, мали першочергове право вибору місця роботи. Але в Одесі було одне місце, а воно так треба було нашій одногрупниці Ніночці Могилевській (родом із Чорнух, Полтавської обл.) вона на останньому курсі вийшла заміж за одесита і їй це місце було дуже доречним.
           В Одесі мене ніхто і нічого не тримали. Значить, курс на Дніпропетровську область, там хоч подруги були: Олечка Баранова у м. Павлограді та Галочка Губа у м. Нікополі. Все ж таки, в одній області. Хто б міг подумати, що я відпрацювавши три роки, все життя житиму в Полтавській області, тобто повністю заміню Ніну М., яка залишилася на моїй малій батьківщині.
            Вдома "прилили" червоний диплом, трохи відпочила, допомогла мамі та поїхала до брата в Ленінград погостювати та похвалитися успіхами. Жив брат після закінчення навчання в м.Пушкін в однокімнатній квартирі та викладав у ПВСТУ(Пушкінське військове училище, до того ж, будівельне.). Відзначили успішне закінчення навчання і з сім'єю брата, він одружився 1971р. Мені налили трохи коньяку, хоча я взагалі не пила і не п'ю. Від горілки, як я вже писала, мене відлучили у 10-річному віці, коли вливали в рот ложку горілки із сіллю, отруєння лікували. Коньяк я взагалі не пробувала, але брат сказав, що краще за горілку, і в 20 років можна. Як мені стало погано! Ні, п"яницю з мене зробити нікому і ніколи не вдасться.
            На прощання я сказала братові, що якщо він почує, що я отримала направлення в Солоне, Царичанку чи Кринички, (нам розповідали на практиці, що це найгірші райони Дніпропетровщини) то це означає, що я – найнещасніша людина на всьому білому світі. .
Закінчилася післянавчальна місячна відпустка і я вирушила назустріч долі. Цікаво, що вона мені приготувала?
            А приготувала вона мені наступне: з розкритими обіймами мене зустріли у відділі кадрів Дніпропетровського Облфінуправління та направили до Царичанського райфінвідділу, за дві години їзди від Дніпра. Щоправда, сказали, що я в них на замітці, тобто на червоному олівці. Вступаю до вузу і мене забирають працювати до облфінуправління. Просто кар'єру треба розпочинати з нижчої ланки - району. Те, чого я боялася, те й сталося. Царичанка. Мені навіть назва не подобалася. Я плакала, не погоджувалася, та й посада не моя, я – бюджетник, а там – старший бухгалтер бюджету.
            Наче я все життя мріяла бути бухгалтером! Начальник відділу кадрів, дуже мила, проста, добра людина, він не тиснув на мене, просто просив, малював райдужні картини, мовляв, місце вдале, дівчинка, яка на цій посаді працювала до мене виграла "Волгу" по лотерейному квитку, вдало вийшла заміж (як же, з таким посагом!) і її перевели в сел. Солоне головним бухгалтером. До речі, на цій посаді вона й пропрацювала до пенсії, я з нею була знайома, вона часто приїжджала до Царичанки, до своєї подруги Жені, з якою, у свій час, жила на одній квартирі. А потім, випадково, я поверталася з Трускавця в одному купе з її колегами, вони й розповіли.
             Але мені не вірилося, що я колись із цієї "дірки" вирвусь, Здавалося, що це довічно. Що це ссилка... Соромно комусь написати, куди мене доля закинула. Може, замкнутися? Забути про всіх і ні з ким не спілкуватися, щоб не зловтішалися над моїм горем? Та й брат дуже засмутиться, я ж назвала Царичанку серед небажаних місць проживання. Навіщо? Наче сама запрограмувала.
               Дякую долі, що хоч головний бухгалтер Царичанського райфінвідділу, Валентина Федорівна Остапенко, виявилася милою та привітною. Якби мій безпосередній начальник була грубою та неприємною особистістю, то я б прокляла все на світі. Завдяки її милому спокійному тону, її добрим словам трохи світлішало на душі, життя не здавалося зовсім чорним. Ой, мамо, мамо! Твоя дочка зовсім розкисла. Ні, я не думаю, що все скінчено. Я вчитимуся і доб'юся, чого захочу. Ну, хоч хтось був би поряд рідний та близький. Важко, дуже важко. Нема з ким навіть поділитися, нікому сказати. Навіть виплакатися не можна. Дивляться...
                Виявляється, я можу бути і бухгалтером. Виходить. Хоча дуже недооцінювала у технікумі предмет "Бюджетний облік", не долюблювала. Я відчуваю цифру. Коли сходиться баланс, я підстрибую від радості до стелі, і так веселюся і сміюся, що завідувач не витримує і заходить до нашого кабінету в гості, його ім'я Іван Омелянович Огій. Йому немає ще 50 років, десь років 48, але дуже суворий, важний, серйозний, тримає всіх у їжакових рукавицях. Дає всім прочухана на оперативках, і, на мою думку, отримує від цього задоволення. Чомусь він дуже часто заходить саме до нас, частіше, ніж до інших кабінетів. Може, тому що ми сидимо тільки вдвох у кабінеті, а в інших скупченість більша та відвідувачів більше. Всі новини та місцеві плітки нам розповідає, до мене придивляється, запитання ставить. Хоче руку тримати на пульсі.
                Багато читаю. Я взагалі "запійна" до книг, книжковий наркоман. Можу, якщо книга сподобається, читати до ранку. Днями прочитала "Пташку співочу". Її я й раніше читала, в дитинстві, але враження вона справила тоді й зараз різне. Читаючи про поневіряння Чаликушу я зрозуміла наскільки мої особисті неприємності, пов'язані з роботою і місцем проживання, дрібні і зовсім не страшні. Ми з Феріде – ровесниці. Нам обом по 20 років. Щоправда, вона оточуючих підкорювала красою, чим я не можу блиснути. І ще одна різниця: вона змушена блукати через коханого, а я з волі відділу кадрів сюди потрапила, а може, з власної дурості.
                Трішки придивившись, я зрозуміла, що тут не так уже й погано. Люди ж тут живуть, родяться та вмирають. Тому немає нічого страшного, що я тут поживу. Щоправда, хлопці тутешні багато п'ють і аж надто прилипливі. А це мені не до вподоби. Надійшов лист від Сашка з Новомосковська. Хоче приїхати цієї суботи. Я боюся цієї зустрічі, мені чомусь страшнувато, серце не в такт б'ється. Пише, що йому дуже багато мені потрібно розповісти і дуже важливе. Цікаво, що? Женька, теж у райфо працює, ми з нею разом на одній квартирі живемо, і господиня кажуть, щоби я його запросила на квартиру, бажають познайомитися. А мені не хочеться, краще познайомлю його із селищем, погуляємо. Весна, квітень.
                Я загадала: якщо моє серце подасть знак, стрепенеться, застукає посилено, то ця історія матиме продовження. Сашко вийшов з автобуса, одразу впізнав мене, з букетом квітів (Видно, що на побачення приїхав!) кинувся мені назустріч. А серце не подало, не стрепенулося, не застукало.
                Довго гуляли лісом. Зранку пройшов дощ, легко дихалось. Гостро пахло сосною. Було тихо та тепло. Приваблива обстановка до відвертої розмови, але Олександр мовчав. Робив якісь спроби, але вони нічого не давали. Час наближався до вечора та до від'їзду. Я ж не могла його привести на квартиру. "Сюди їхав, так багато мав сказати, але сказати не зміг нічого.
                Можна напишу і все докладно викладу?" - промовив він. "Це буде довгий-довгий лист-сповідь. Тільки дай слово, що ти все добре зважиш, обміркуєш і приймеш правильне рішення." Заінтригував. Він взяв квиток на автобус додому, ще близько години залишалося до відправлення, ми знову пішли кілометри намотувати. Сіли на лаву навпроти селищної Ради і я вимовила прізвище голови селищної ради: "Кравченко". Сашко зморщився, як від зубного болю: "Не вимовляй при мені це прізвище!"
"А що трапилося? Чим вона тебе не влаштовує?"
                І Сашка, як прорвало. Він дає мені свій паспорт і плутано намагається все пояснити. І тут я все зрозуміла. Виявляється він був одружений (прізвище колишньої дружини, як у нашого голови. Однофамільці) і не міг мені в цьому зізнатися. Чесно кажучи, ця звістка не викликала в мене жодних почуттів. Мені було все одно: був він одружений чи не був, чи він одружений зараз. Просто я до нього байдужа... Потім були листи, зворушливі, сповнені любові та ніжності, бажання приїхати ще й ще, але...
                Додому повернулася спокійна, адже ця зустріч мене зовсім не зачепила. Байдужність повна! Тітка Зоя, моя квартирна господиня і Женя мене сварили, що я хлопця відправила на ніч дивлячись...Якби вони знали, що він для мене ...нуль.
                Ну, чому мені ніхто не подобається? Десь там, у глибині серця, сидить почуття, пов'язане з моєю першою любов'ю. Більше нічого подібного не було жодного разу у житті. Значить, те перше було настільки сильним, що перед ним гасне все сьогодення. Воно було давно і не взаємно з його боку, майже в дитинстві. Зараз я більше покладаюся на розум, ніж на серце. Напевно, немає тієї людини, яка зможе відродити в мені колишні почуття.
                Так, мало не забула розповісти. Була у Дніпрі 10 днів у відрядженні. "Сватали" на роботу до Солоного, за спеціальністю, бюджетником. Я майже погодилася, але коли керівництво пішло влаштовувати це питання, їм відмовили, сказавши, що я на особливому рахунку. На мене чекає більш райдужна перспектива. Мені привселюдно сказали: "Пам'ятайте, через 5-6 років ця дівчинка буде завідувачкою!" І чого їм про мене наговорили, що вони зробили такі висновки? Не розумію. Знову говорила з Олексієвим, кадровиком. Він сказав, щоб я нікуди не поспішала переводитись, набиралася практичних навичок, мене протягом року заберуть до області. І я їздитиму районами, інспектуватиму.
                У мене з'явився хлопець, Іван. Агроном. Працює в управлінні сільського господарства. Гроза району. Старше за мене на 5 років й одягається солідно: костюм, краватка, капелюх... Серйозний. Він щовечора приносить шоколад, цукерки, уважний та попереджає будь-яке моє бажання. Так не буває. Водить щовечора у кіно. Бідолашний! Йому доводиться платити за всіх моїх подруг, а їх у мене достатньо. Якось, сильно замерзла, наступного вечора він приніс теплі колготи, я їх  не прийняла, порадила сестрі подарувати. Але все одно зворушливо, якось по-батьківськи він до мене ставиться. Що мені робити? Вступати до інституту мене завідувач не відпустив, дуже стаж малий, всього 4 місяці, а на заочне треба не менше як півроку.
                Якось зателефонувала Оленька, моя подружка з раннього дитинства. Вона мешкала в одному селі зі Славиком Д. Була вдома. Бачила його, розмовляла з ним. Просить приїхати. Що вона може розповісти? У мене ніби все стихло в серці, на саме дно опустилося. Знаю, що тільки Славка виною, що я нікого не можу полюбити, ні Сашу, ні Віталія, ні Павла, ні Ваню... Хоча у кожного з них є свої переваги і вони варті кохання. Славко! Хіба твоє ставлення до мене було колись таким зворушливо-уважним, як Ваніно? Може, я просто забула? Ні, не було. Ти любив лише себе! А навколишні лише фон створювали, на якому ти міг милуватися собою.
                Час, ФІНАНСИСТКО, підводити підсумок! Як жити далі, що робити? Як хочеться, щоб поряд була близька людина, з якою в унісон, хто з півслова і погляду, для якого... - сенс життя... Ну, де він? Чи є взагалі на цій землі? Встиг народитися? Чи зустріну? Чи буду все життя страждати без радості та щастя? Може, я любов не заслужила і мене любити нема за що? Ну чому я однолюб? Адже мені потрібне взаємне кохання!!!
                Хочеться досконало вивчити свою професію та чогось досягти у цьому житті, стати професіоналом. Обов'язково закінчити інститут народного господарства у м. Одесі. Він чекає на мене. Думаю скласти один іспит, математику, маючи червоний диплом, для мене не буде проблемою і я обов'язково вступлю, успішно закінчу. Але це буде інша історія. Життя продовжується і продовження слідує...